ПОВІДОМЛЕННЯ ПРО ЗЛОЧИН: ПИТАННЯ ЗАХИСТУ ЧЕСТІ, ГІДНОСТІ ТА ДІЛОВОЇ РЕПУТАЦІЇ

Функціонування правової держави пов'язано, насамперед, із забезпеченням належного судового захисту прав та охо-ронюваних законом інтересів громадян, шо є одним із основних обов'язків правової держави.

Право на судовий захист в Україні гарантується ст. 55 Конституції, в якій декларується, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Ця конституційне-правова норма кореспондується з іншими нормативно-правовими актами, що визначають конкретні правові механізми її дії. Так, ст. 7 Цивільного кодексу України встановлює механізм судового захисту порушеного суб'єктивного права на честь, гідність і ділову репутацію.

У практиці застосування судами ст. 7 ЦК України при розгляді справ про захист честі, гідності і ділової репутації громадян і організацій іноді виникають труднощі щодо встановлення складу правопорушення або окремих його елементів. Такі труднощі пов'язані, передусім, з об'єктивним фактором — відсутністю чіткості у нормативно-правовому регулюванні. Цими прогалинами у законодавстві користуються "недобросовісні" суб'єкти звернення до судового органу. Шляхом подачі позовної заяви з вимогою про відшкодування моральної шкоди з астрономічними цифровими показниками такі суб'єкти звернення намагаються вирішувати інші проблеми, що заздалегідь не пов'язані із захистом порушеного права. Саме до такої категорії позовних заяв можна віднести позови про захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, що була заподіяна внаслідок направлення до органів прокуратури повідомлення про злочин. Тому теоретично цікавим є питання, чи можна кваліфікувати звернення до прокуратури з повідомленням про дії конкретної особи, що містять ознаки складу злочину, як поширення відомостей з огляду на ст. 7 ЦК України.

Важливість цього питання безсумнівна. У більшості випадків законослухняні громадяни, будучи переконані у тому, що відома йому особа або коло осіб вчинили злочин та бажаючи про це повідомити правоохоронному органу, утримуються від такого повідомлення. Це можна було б пояснити тим, що такі громадяни не можуть бути впевнені в тому, що не стануть відповідати в цивільному провадженні, якщо такі відомості не знайдуть свого підтвердження. Зазначена ситуація не сприяє боротьбі правоохоронних органів зі злочинністю, а отже, і зміцненню законності в державі.

Юридична природа терміну "поширення відомостей", з огляду на ст. 7 Цивільного кодексу України

Тлумачення терміну "поширення відомостей" міститься у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" від 28.09.1990 р. У п. 4 цієї постанови зазначається, що під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також іншій формі невизначе-ному числу осіб або хоча б одній особі. Поширенням відомостей також є вивішування (демонстрація) в громадських місцях плакатів, лозунгів, інших творів, а так само розповсюдження серед людей листівок, що за своїм змістом або формою порочать честь і гідність громадянина або організації. У визначенні, що міститься у постанові Пленуму Верховного Суду як вид поширення відомостей згадується "викладення їх в заявах, адресованих іншим особам".

Чи включає в себе термін "інші особи" органи прокуратури?

Порядок звернення громадян до органів державної влади, що уповноважені розглядати повідомлення про злочини та приймати рішення про порушення кримінальної справи, врегульований законами "Про звернення громадян", "Про прокуратуру", Кримінально-процесуальним кодексом.

Відповідно до ст. 10 Закону України "Про звернення громадян" не допускається розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи відомостей, шо становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом, та іншої інформації, якщо це ущемлює права і законні інтереси громадян. Згідно із ст. 97 КПК України органи прокуратури зобов'язані приймати заяви про вчинені або підготовлювані злочини, перевіряти факти, викладені в них, та приймати відповідне рішення. Ніхто не має права без дозволу прокурора або слідчого розголошувати дані перевірок (ст. 7 Закону України "Про прокуратуру"). З аналізу вищезгаданих правових положень можна зробити висновок, що відомості, які викладені в заявах громадян до органів прокуратури, мають особливий правовий режим, що передбачає обмежений доступ для ознайомлення. Такі відомості можуть стати відомі лише для визначеного Законом кола посадових осіб прокуратури. Надання інформації, що міститься у зверненні, для ознайомлення третім особам є правопорушенням, за яке повинен відповідати орган прокуратури (держава), у тому числі і відшкодовувати заподіяну потерпілій особі моральну шкоду. Зокрема, таке право особі, права якої порушенні неправомір1 ними діями або бездіяльністю державного органу, гарантується ст. 56 Конституції України:""" Винятком із правила, що встановлено вищезазначеними нормативно-правовими актами, є норма ст. 32 Конституції. Згідно з ч. З цієї статті Конституції кожний громадянин має право ознайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах, організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею. Таким чином, право на ознайомлення* з інформацією, що міститься в зверненні до правоохоронного органу, має також особа, якої ця інформація стосується безпосередньо.

Чи може кваліфікуватись як поширення відоиостеі з огляду наст. 7 ЦК України їх повідомлення посадовій особі?

Оскільки у цьому випадку в компетенцію посадової особи входить перевірка даних на відповідність їх дійсності, а презумпція невинуватості (ст. 62 Конституції") зобов'язує таку особу не сприймати інформацію як дійсну до тих пір, поки вона не буде підтверджена у встановленому Законом порядку, про опо-рочення честі громадянина в очах посадової особи мова йти не може. А якщо відомості, що викладені в зверненні, не знайдуть свого підтвердження (не було винесено постанову про відмову у порушенні кримінальної справи), відповідно не існуватиме і факту завдання шкоди честі громадянина в очах посадової особи і надалі. Таким чином, у особи — "фігуранта повідомлення" не виникає права вимоги щодо відшкодування моральної шкоди.

Необхідно також зазначити, що заявник, який звертається до органів прокуратури, повинен бути добросовісним, тобто вважати, що викладені в заяві або повідомленні відомості відповідають дійсності. У випадку повідомлення завідомо неправдивих даних у діях заявника будуть наявні ознаки складу злочину, передбаченого ст. 383 Кримінального кодексу України.

Судова практика

Спори про захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди, що була заподіяна внаслідок направлення до органів прокуратури повідомлення про злочин, є дуже поширеним в судовій практиці явищем.

Так, Солом'янський районний суд Києва (суддя А. Пе-денко), розглядаючи справу за позовом ЗАТ "Ел-т", Л. К. до В. С. про захист честі, гідності і ділової репутації та відшкодування моральної шкоди у сумі 80 000 грн., прийняв рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовив. Тим самим суд першої інстанції визнав незаконними доводи позивачів про те, що направлення до Генеральної прокуратури повідомлення про дії керівництва юридичної особи є поширенням неправдивих відомостей з огляду на ст. 7 ЦК України. Правомірність такої позиції знаходить своє підтвердження і у рішеннях Верховного Суду.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 26.12.1997 р. у справі за позовом Б. А. та Б. В. до Л. Н. про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди в сумі 1 000 грн. скасовано усі постановлені в справі судові рішення і у задоволенні позову відмовлено. Пленум Верховного Суду, розглядаючи справу, дійшов висновку: звернення громадянина до правоохоронних органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб, у тому числі показання свідка під час попереднього слідства, не може вважатися поширенням неправдивих відомостей.

Вирішення проблеми, що була розглянута у цій статті, можливе лише за однієї умови — закріплення на рівні нормативно-правового регулювання правової позиції: з огляду на ст. 7 ЦК України не є поширенням неправдивих відомостей звернення громадянина до державних органів про захист своїх прав від неправомірних дій інших осіб.

Юрій БІЛОКОНЬ, провідний юрисконсульт АКБ "Мрія"

По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 26 від29 ЧЕРВНЯ - 5 ЛИПНЯ 2002 року;