(Не) підлягає застосуванню

У листопаді 2001 року мною на адресу Конституційного Суду України було направлене конституційне звернення про необхідність офіційного тлумачення ч. З ст. 47 Конституції України, ч. З ст. 9, ст. 157 Житлового кодексу Української РСР, ч. 2 ст. 48, ст. 49 Закону України "Про власність".

Необхідність офіційного тлумачення зазначених статей виникла через те, шо при розгляді аналогічних справ за позовами нових власників жилих приміщень до членів сім'ї колишнього власника про усунення перешкод у користуванні цими приміщеннями та виселення з мотивів захисту права власності на житло, суди загальної юрисдикції неоднаково застосовують више-наведені статті Закону України "Про власність" та Житлового кодексу УРСР.

Доказом цього є відповідні матеріали судової практики. Так, постановою президії Київського.міського суду було скасоване рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 12.10.1998 р. у справі за позовом Г. до Ш. Д. та третьої особи — паспортного відділу Дніпровського р-ну м. Києва — про усунення перешкод у користуванні квартирою і виселення. Цим рішенням Ш. Д. було зобов'язано виселитись зі спірного жилого приміщення на* підставі того, що Г. як власник, має право на усунення будь-яких порушень його права власності, хоч би ці порушення не були поєднані з позбавленням володіння (ч. 2 ст. 48 Закону "Про власність"). У своїй постанові від 24.05.1999 р. президія Київського міського суду зазначила таке:"... Як вбачається зі справи, розглядаючи спір, що виник між власником квартири і членом сім'ї колишнього власника, суд виходив із того, що при його вирішенні потрібно керуватися нормами Закону від 7 лютого 1991 р. "Про власність".

При цьому суд не взяв до уваги, що питання, пов'язані з користуванням жилими приміщеннями в будинках і квартирах, належних громадянам на праві приватної власності, врегульовано нормами гл. 6 розд. НІ ЖК, якими й необхідно керуватися при вирішенні спорів (про виселення з таких приміщень, права користування ними тощо). Вирішуючи спір по суті, суд не врахував, що не є підставою для виселення членів сім'ї (у тому числі і колишніх) власника жилого будинку (квартири) сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи, оскільки їх право користування жилим приміщенням урегульовано житловим законодавством, згідно з яким ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і у порядку, передбачених законом (ч. 3 ст. 9 ЖК )..." (див. "Юридичний вісник України", № 21 за 26.05. — 01.06.2001 р.).

З аналогічних мотивів були скасовані всі постановлені рішення у справі за позовом Д. М. до Д. А. і С. Ю. щодо усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням та виселенні. Як і у попередній справі, рішенням Жовтневого суду м. Дніпропетровська від 13.08.1999 р. цей позов було задоволене, Д. А. та С. Ю. зобов'язано усунути перешкоди у користуванні Д. М. житлом та виселитись з нього. Мотивуючи скасування цього та інших рішень, судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України у своїй ухвалі від 08.11.2000 р. зазначила: "...Суд не звернув уваги на те, що об'єкт власності є жилим приміщенням, тому режим проживання у ньому регулюється нормами ЖК. Розглядаючи питання про усунення перешкод у користуванні будинком і виселення, суд мав з'ясувати у позивача, на які передбачені законом підстави для виселення відповідачів він посилається, оскільки відповідно до ст. 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як з підстав і в порядку, передбачених законодавством. Задовольнивши позов, суд цих вимог закону не врахував ...". ("Вісник Верховного Суду України", № 3 за травень — червень 2001 року, стор. 7, 8).

Не є підставою до виселення

Як вбачається з наведеної практики судів загальної юрисдикції, причиною скасування рішень по вищенаведених справах стало те, що суди першої інстанції застосували до спірних житлових правовідносин норми, які не належать до галузі житлового права, а саме — норми Закону України "Про власність".

У Правових позиціях від 01.12.1997 р., які судова колегія в цивільних справах вис-' ловила у зв'язку з аналізом причин перегляду судових рішень у цивільних справах у 1996 році, зокрема — у пунктах 53 та 54, зазначено таке: "...При вирішенні спорів, пов'язаних з користуванням жилими приміщеннями^ будинках і квартирах, належних громад^дем, на праві приватної власності (про виселення, право користування тощо), слід виходити з норм глави 6 розділу III Житлового кодексу України про користування жилими приміщеннями у будинках (квартирах) приватного житлового фонду. Не є підставою для виселення членів сім'ї власника жилого будинку (квартири), у тому числі і колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи (осіб), оскільки їх право користування жилим приміщенням врегульоване житловим законодавством, за яким ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше, як з підстав і у порядку, передбачених законом (ч. З ст. 9 ЖК України)..." ("ЮВУ № 42 за 2001 р.).

Питання теорії

Для того, щоб остаточно впевнитись у неправомірності застосування до вищена-ведених житлових правовідносин норм Закону "Про власність", необхідно осмислити юридичний зміст цих відносин. У зв'язку з цим дозвольте нагадати деякі теоретичні поняття. Під юридичним змістом правовідносин у теорії права розуміється наявність у суб'єктів цих відносин чітко визначених суб'єктивного права та юридичного обов'язку. Суб'єктивне право — це можливість одного суб'єкта діяти певним чином у відношенні до іншого та вимагати від нього виконання дій, визначених тією правовою нормою, яка врегульовує ці правовідносини. Юридичний обов'язок — це необхідність вчинення певних дій одним суб'єктом по відношенню до іншого у межах, встановлених тією правовою нормою, яка

врегульовує ці правовідносини. Отже, юридичний зміст правовідносин полягає у тому, що суб'єктивному праву одного суб'єкта завжди повинен відповідати юридичний обов'язок іншого. За відсутності цієї відповідності, правовідносини об'єктивно виникнути не можуть.

Повертаючись до вищезазначених спірних правовідносин, слід визнати, що суб'єктивне право нового власника жилого приміщення полягає у можливості вимагати у члена сім'ї колишнього власника вчинення дій по звільненню цього приміщення),тобто виселення. Таке право власника визначено у ч. 2 ст. 48 Закону "Про власність". Але ж для того, щоб між цими суб'єктами виникли правовідносини, цього недостатньо: необхідно, щоб законодавством був визначений відповідний юридичний обов'язок члена сім'ї колишнього власника виселитись зі спірного жилого приміщення. Такий обов'язок дійсно закріплений лише у ч. 2 ст. 116, ст. 157 Житлового кодексу. І ніякі інші законодавчі норми не зобов'язують члена сім'ї колишнього власника виселитись з жилого приміщення, яке він займає на законних підставах.

Протилежна позиція

Однак, у 2001 році, за відсутності яких-небудь змін у житловому законодавстві та законодавстві про власність, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України змінила власну правову позицію у вирішенні цієї категорії житлових спорів на цілком протилежну. Це вбачається зі справи за позовом Ш. до К. та П., третьої особи — Радянського РУ ГУ МВС України у м. Києві про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням та виселенні, за якого Радянський районний суд м. Києва своїм рішенням від 13.12.2000 р. зобов'язав К. як члена сім'ї колишнього власника, виселитись із займаного житла на підставі статей 48 та 49 Закону "Про власність" без посилання на норми глави 6 розділу III ЖК УРСР, зокрема, на статтю 157 цього Кодексу. Але парадоксальним виявилось те, що під час касаційного розгляду цієї справи, судова палата з цивільних справ Верховного Суду України у своїй ухвалі від 20.09.2001 р. визнала застосування до спірних житлових правовідносин статей 48 та 49 Закону "Про власність" ... правомірним. Крім того, цією ж ухвалою стаття 157 ЖК УРСР була визнана такою, що не підлягає застосуванню до цих відносин (Мотивація ухвали від 20.09.2002 р. більш детально була проаналізована в статті "Звільніть оселю, прийшов власник!" (газета "Юридичний вісник України", № 2 за 2002 р.).

Після постановлений такої ухвали стало зрозумілим, що судова практика у вирішенні цієї категорії спорів перестала бути однаковою. Вочевидь, що на сьогодні суди загальної юрисдикції, у тому числі Верховний Суд України, не визначились в єдиному розумінні змісту статей 48, 49 Закону України "Про власність" та статті 157 Житлового кодексу УРСР, через що при здійсненні правозас-тосовчої діяльності допустили їх неоднакове застосування. Погодьтесь, не можна визнати застосування цих норм однаковим, якщо при розгляді однієї справи суд визнає підставою для виселення члена сім'ї колишнього власника виключно ст. 157 ЖК УРСР, вказуючи при цьому, що ст. 48 Закону

"Про власність" такою підставою бути не може, а в іншій аналогічній справі, навпаки, визнає підставами для такого виселення статті 48, 49 Закону "Про власність", зазначаючи, водночас, що ст. 157 ЖК УРСР не підлягає застосуванню до цих відносин.

Але ж при розгляді мого конституційного звернення як Секретаріат Конституційного Суду України, так і сам Суд дійшли висновку, що неоднозначність застосування судами загальної юрисдикції вищенаве-дених норм при вирішенні цієї категорії спорів ... відсутня.

Виходячи з конкретних правовідносин

У своєму повідомленні за № 18/3831 від 12.12.2001 р. заступник керівника Секретаріату обґрунтував цей висновок тим, що долучені до конституційного звернення матеріали, зокрема, публікації вищенаведеної судової практики та Правових позицій, не підтверджують у справі за позовом Ш. до К. та П. неоднозначного застосування судами вищезазначених норм, а тому не можуть бути підставою для конституційного звернення. Зі змісту цього повідомлення вбачається, що заступник керівника Секретаріату розуміє поняття "неоднозначне застосування законодавства" виключно в аспекті конкретної судової справи. Неоднозначність застосування законодавства, на думку останнього, може мати місце лише при вирішенні однієї конкретної справи.

Цей висновок замикає поняття неоднозначності застосування законодавства у межі конкретної юридичної справи, хоча ст. 94 Закону "Про Конституційний Суд України" цього не передбачає. І, врешті-решт, яке значення при вирішенні цього питання має кількість справ? Ніякого. Адже головна причина виникнення неоднозначного застосування норм законів полягає у тому, що ці норми перестають бути носієм єдиного змісту. І саме на усунення подвійного змісту положень Конституції та законів України спрямоване існування та діяльність Конституційного Суду України. Про це я і зазначив у своїх запереченнях на вищеназване повідомлення заступника керівника Секретаріату, після чого моє Кґон-, ституційне звернення було передане на розгляд Суду.

26 березня 2002 року Конституційний Суд України виніс ухвалу про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянина Багрія Володимира Івановича щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 47 Конституції України, частини третьої статті 9, статті 157 Житлового кодексу Української РСР, частини другої статті 48, статті 49 Закону України "Про власність".

Мотив відмови такий: "... Посилання суб'єкта конституційного звернення на матеріали судової практики та відповідні Правові позиції Верховного Суду України щодо застосування положень статей 48 та 49 Закону України "Про власність", частини третьої статті 9, статті 157 Житлового кодексу Української РСР судами загальної юрисдикції у вирішенні подібних цивільних справ про виселення членів сім'ї колишнього власника відчуженої квартири не можна розглядати як неоднозначне застосування вказаних положень, оскільки такі спори розглядались, виходячи з конкретних житлових правовідносин. Викладене дає підстави стверджувати, що порушене громадянином Багрієм В. 1. питання потребує з'ясування фактичних обставин по справі К. та П., що є компетенцією судів загальної юрисдикції...".

Висновки

На мою думку, Конституційний Суд дійшов висновку, що ухвалення судами загальної юрисдикції рішень про примусове позбавлення члена сім'ї колишнього власника права користування житлом залежить від конкретних житлових правовідносин та фактичних обставин, встановлених під час судового розгляду справи.

Такий висновок не можна назвати ні законним, ні обґрунтованим, оскільки положення ст. 47 Конституції України, ст. 9 ЖК УРСР прямо зазначають, що примусове позбавлення особи (у тому числі і члена сім'ї колишнього власника) житла залежить виключно від норм законів, які визначають конкретні випадки та порядок такого позбавлення. До того ж, залишається незрозумілим і те, за яким саме критерієм слід тепер відрізняти "конкретні" житлові правовідносини, що допускають застосування статті 48 та 49 Закону "Про власність" як підставу для виселення члена сім'ї колишнього власника від інших "конкретних" житлових правовідносини, які такої підстави не допускають? Дуже хотілося б задати це питання суддям Конституційного Суду, але це неможливо: ст. 60 Закону "Про Конституційний Суд України" встановлено, що неодноразове направлення конституційного звернення з того самого питання, яке вже розглядалось у Конституційному Суді України, є зловживанням права.

Володимир БАГРІЙ, юрист

По материалам газеты "Юридичний вісник України" №30 від 27 ЛИПНЯ - 2 СЕРПНЯ 2002 року;