Центральний податковий орган України, реалізовуючи свої
повноваження, бере активну участь у запровадженні державної
політики запобігання банкрутству шляхом забезпечення умов
реалізації процедур відновлення платоспроможності боржників.
Небезпідставною є зацікавленість з боку держави в
максимальному збереженні платників податків — бюджетних
боржників, стан яких визнається кризовим.
Незважаючи на те
що антикризове управління економікою спрямовано на подолання
таких явищ, як банкрутство, безпосередньо у діяльності
підприємства (на мікрорівні) важливе значення має також
регулювання ситуації з неплатоспроможністю на державному
(макро) рівні шляхом запровадження сучасних розвинених систем
правового регулювання неплатоспроможності.
Державне
регулювання проблеми неплатоспроможності найбільшою мірою
залежить від законодавчої бази, основою якої є Закон України
від 14.05.92 р. № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом» (зі змінами та
доповненнями; далі — Закон № 2343-ХІІ), проте не менш важливим
є факт застосування норм цього Закону на практиці.
Специфікою органів державної податкової служби є те, що
вони входять до системи органів державної виконавчої влади i
наділені спеціальним статусом — контролюючого органу та органу
стягнення одночасно.
Наслідком порушення конституційного
обов’язку зі сплати податків є поява податкового боргу, який
має бути погашеним або платником податків самостійно, або за
рішенням податкового органу в позасудовому порядку.
У разі
ж неможливості погашення податкового боргу у зв’язку з
недостатністю активів платника податків при застосуванні
процедур Закону України від 21.12.2000 р. 2181-III «Про
порядок погашення зобов’язань платників податків перед
бюджетами та державними цільовими фондами» (далі — Закон №
2181-III) Законом № 2343-ХІІ передбачено підтвердження його
неплатоспроможності шляхом визнання такої юридичної особи
банкрутом.
Податкові органи, використовуючи надане Законом
№ 2181-III право на стягнення податкового боргу, а також у
випадку, якщо застосування заходів щодо запобігання
банкрутству боржника, зокрема досудової санації, виявилось
неефективним або їх проведення не привело до бажаного
результату (відновлення платоспроможності боржника), то
звертаються до суду із заявою про порушення провадження у
справі про банкрутство щодо такого платника податків.
Ініціювання подання до суду позовної заяви про порушення
провадження у справі про банкрутство вважається виваженим
кроком, а тому доцільність подання такої заяви вирішується
керівником податкового органу i має сенс лише за умови
наявності вимог до платника, які за сукупністю становлять не
менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати (станом
на 01.07.2002 р. вона розраховується як 300 x 165 = 49500
грн.), що не були задоволені боржником протягом трьох місяців
після встановленого для їх погашення терміну.
Податкові
органи можуть також приєднати свої вимоги до кредиторських
вимог іншого позивача.
Негативна сутність банкрутства
полягає у визнанні господарським судом неможливості боржника
відновити платоспроможність та задовольнити визнані судом
вимоги кредиторів не інакше, як через застосування
ліквідаційної процедури.
Водночас за концепцією Закону №
2343-ХІІ факт порушення провадження у справі про банкрутство
націлено не на ліквідацію боржника, а навпаки, за задумом
законодавця, надає такому боржнику великі можливості для
вирішення проблеми відновлення платоспроможності,
використовуючи інструменти базового Закону про банкрутство.
При порушенні справи про банкрутство прагнення органів
державної податкової служби застосовувати банкрутство не як
юридичний механізм знищення суб’єкта підприємницької
діяльності, а як економічну процедуру щодо його оздоровлення,
не суперечить загальнодержавним цілям.
Як відомо, існує
безліч шляхів запобігання банкрутству, які умовно поділяються
на недоведення платника податків до порушення провадження у
справі про банкрутство i судове врегулювання питання.
Податковим законодавством та законодавством про
банкрутство передбачено ряд запобіжних заходів, спрямованих на
захист платоспроможності бюджетних боржників, а саме:
податкова порука, мирова угода, розстрочення та відстрочення
податкових зобов’язань (боргу) платника податків, списання
податкового боргу, досудова санація i власне санація тощо.
На сьогодні податкові органи вимушені одночасно захищати
як державні інтереси, так i інтереси суб’єктів господарювання,
оскільки лише їх діяльність приведе економіку держави до
поступового відродження i подальшого розвитку.
Суперечність полягає в тому, що податкові органи,
незважаючи на специфіку своєї роботи, мають на меті як
стратегічний крок — збереження суб’єкта підприємницької
діяльності (платника податків), який у подальшому
забезпечуватиме наповнення державної казни, так i тактичний —
ліквідацію суб’єкта підприємництва, забезпечуючи тим самим
часткове зменшення загальної суми податкового боргу платників
податків перед бюджетами усіх рівнів України.
Тобто
виправлення ситуації щодо зазначеної проблеми залежить від
ефективності координації зусиль органів виконавчої та судової
влади в реалізації спільної із суб’єктами підприємницької
діяльності проблеми.
I нарешті, не в останню чергу вдала
реалізація в Україні правових та економічних механізмів
відновлення платоспроможності підприємств-боржників залежить
від компетентності, досвіду, знань, сумлінності податкових та
арбітражних керуючих.