У поточному рці в Україні було прийнято низку документів шодо питання легалізації документів. Деякі публікації, надруковані у періодичній пресі, також торкнулися цього питання. Ми спробували дати аналіз існуючих видів легалізації, а також нових форм, які допоки в Україні не існують, приділяючи особливу увагу спірним питанням у сфері міжнародного приватного права.
Легалізація документів як певна послідовність передбачених національним або міжнародним законом дій може мати наступний вигляд: 1) легалізація документа для його безпосереднього застосування, тобто використання документа за призначенням (іnter se); 2) легалізація для застосування документа після перевірки його автентичності, достовірності реквізитів; вона поділяється на консульську легалізацію і посвідчення (проставлення апостиля). Щоб уникнути плутанини термінів, що використовуються далі, поняття "легалізація документа" застосовуватиметься тільки щодо консульської легалізації; для дій, передбачених положеннями Гаагської конвенції 1961 року, введений термін "посвідчення"; для процедури визнання документа і встановлення його еквівалентності буде використовуватися термін "нострифікация". За своєю природою консульська легалізація є формальною процедурою підтвердження підпису, повноважень, печатки або штампу на документі. Спочатку порядок і принципи консульської легалізації були передбачені у Консульському Статуті, затвердженому Указом Голови ВР СРСР від 25.06.1976 року, і в Інструкції про консульську легалізацію МЗС 1984 року. Згідно з нормами чинного українського законодавства консульська легалізація, яка у зарубіжних джерелах отримала назву "легалізаційний ланцюжок", — це низка послідовних дій, кожну з яких засвідчує підпис, печатка або штамп, зроблені попередньою посадовою особою. Усвідомлюючи, що мимоволі доводиться порівнювати суть легалізації та посвідчення (проставлення апостиля), необхідно сформулювати основну відмінність однієї процедури від іншої: легалізація проводиться органами тієї країни, куди документ надається, а посвідчення — службами країни, з якої він виходить. "Довжина" легалізаційного ланцюжка становить, залежно від документа, — від двох до восьми послідовних печаток, штампів і підписів. Після прийняття Конвенції у країнах-учасницях процедура консульської легалізації була замінена на посвідчення (апостиль). Постановою ВР від 10.01.2002 року Україна приєдналася до Гаагської конвенції 1961 року про скасування легалізації іноземних офіційних документів, (далі — Конвенція). Проаналізуємо деякі спірні моменти, викликані приєднанням до Конвенції, які виникають при застосуванні посвідчення (апостиля). Уже після приєднання України до Конвенції МЗС України наказом № 113 від 04.06.2002 затвердило Інструкцію про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном. Згідно з п.п. 1,2 Інструкції легалізація — це "... підтвердження автентичності підпису посадових осіб, уповноважених завіряти підписи на документах". Таким чином, Інструкція не оперує тим статусом, у якому виступає особа, що підписала документ, а лише посилається на нього як на умову легі-тимності документа, поданого на легалізацію. Такий стан по суті є ревізією положення ст. 2 Конвенції, і спричинює невиконання формальності при проведенні процедури легалізації. Відзначимо, що визначення легалізації, подане у ст. 2 Конвенції, завжди було мінімальною формальністю, яка проводилася у більшості країн щодо публічних документів, що надаються за кордон. За рамками Конвенції залишилися особливі, складні форми легалізації, наприклад із застосуванням додаткового пошуку, легалізація із засвідченням (ІеваїіхаїіопБ \УІІП аііезіаііоп), впроваджена у Норвегії, використання розширеної легалізації згідно з нормами німецького законодавства.
У більшості випадків посвідчення означає підтвердження автентичності документа з точки зору законності місця проставлення апостиля (Іех Іосі асtus). Закон місця здійснення дії також став "каменем спотикання" щодо можливих випадків сумніву в автентичності підтверджувального штампу (апостиля) або, використовуючи міжнародну термінологію, — сумніву у доказовій силі штампу. Згідно із законодавством більшості країн доказова сила підтверджувального штампу (апостиля) знаходиться під юрисдикцією місця складання документа, однак, наприклад, згідно з законодавством Австрії у питаннях автентичності документів застосовується закон місця надання документа. Розробники Конвенції ухвалили рішення не порушувати питання про доказову силу посвідчення (апостиля), оскільки відразу виникає питання про достовірність проставленого апостиля, про можливості посвідчення самого апостиля, що звичайно є безглуздим. Розгляд питання доказової сили посвідчення (апостиля) можливий у випадку, якщо розпочата процедура доведення факту підробки ,або принаймні поки не встановлене зворотне.Цікавою єконцепція про зміну суті документа при посвідченні його апостилем..Скажімо, якщо помилково підтверджувальний штамп був проставлений на документі, який не підлягає посвідченню, наприклад, на документі приватного характеру. У розробників Конвенції виникло питання: чи буде змінена суть такого документа, якщо наділити його формальними ознаками публічності? Група з розробки Конвенції підтвердила, що посвідчення (апостиль) не може змінювати юридичну природу документа, він не стане публічним після проставлення апостиля, як-, що є документом приватного характеру. Деякі автори у своїх публікаціях, ; що стосуються посвідчення документів, торкнулися питання вартості процедури проставлення апостиля в інших країнах. Питання вартості прямо не згадується в тексті Конвенції, однак спробуємо знайти відповідь на нього у Пояснювальному Звіті про роботу групи її розробників, складеному Івон Лусуарн (Yvon Loussouarn.) Коментар Звіту до ст. 6 Конвенції зауважує наступне: "А) Це, насамперед, стосується питання вартості формальності, що вводиться Конвенцією. Хоч Конвенція нічого не говорить з цього приводу, делегати погодилися, що вартість має бути прийнятною. Якщо фактична вартість посвідчення буде порівнянною з вартістю легалізації, тоді Конвенція втратить будь-яке значення і стане непотрібною". Для того, щоб уявити, в яких межах може (і повинне) бути державне мито за проставлення апостиля в Україні, наведемо дані про розмір такого мита в інших країнах (приблизний перерахунок Згідно з курсом НБУ на 04.09.2002): Російська Федерація — близько 20 грн.; Республіка Білорусь — близько 50 грн.; США: штат Арізона — близько 20 грн., штат Каліфорнія — близько 11О грн., штат Айдахо — близько 60 грн., штат Кентуккі — близько ЗО грн., штат Індіана — близько 3 грн. Ще однією процедурою, що застосовується до документів, є нострифікація. Дана формальність стосується більше документів про освіту, включно з документами про середню, спеціальну й вищу освіту, а також документів про вчені звання. Як вже зазначалося на початку, нострифікація складається з двох самостійних юридичних дій: визнання документа і встановлення його еквівалентності. Обидві процедури мають різну природу, по-різному проводяться, однак об'єднані загальною метою — забезпечення і захисту прав громадян, які одержали освіту за межами країни, де документ про освіту надається, і які бажають продовжити навчання або працювати за фахом у країні перебування. При цьому необхідно вказати, що у міжнародному праві існує практика укладення міждержавних договорів про взаємне визнання документів про освіту, наукові ступені й вчені звання (див. Постанову КМУ № 819 від 13.06.2002 про затвердження угоди між КМУ і Урядом Республіки Болгарія про взаємне визнання документів про освіту, наукові ступені й вчені звання) і міждержавних договорів про еквівалентність документів про освіту, наукові ступені й вчені звання (Європейська Конвенція про еквівалентність дипломів ,що відкриває доступ до університету, від 11 .12. 1953.)В українському законодавстві поки відсутнє поняття нострифікації, однак, посилаючись на досвід сусідніх держав (Республіка Білорусь, Російська Федерація), можна передбачити, що введення у практику посвідчення (проставлення апостиля) підштовхне до введення практики нострифікації документів. Зараз в українському законодавстві цс питання висвітлюється тільки у листі Міністерства освіти і науки № 1/9-124 від 22.03.01 року, де роз'яснюється порядок атестації учнів загальноосвітніх шкіл, які проходили навчання за кордоном.
Для з'ясування деяких особливостей нострифікації звернемося до чинного іноземного законодавства, а саме: до наказу № 15 від 09.01.97 року, виданого Міністерством загальної і професійної освіти Російської Федерації "Про затвердження Порядку визнання і встановлення еквівалентності (нострифікації) документів іноземних держав про освіту і вчені звання і форм відповідних посвідчень". Основним принципом при проведенні нострифікації є її об'єктивність і державний характер. Виходячи з цього, посвідчення, що видаються за результатами нострифікації,є уніфікованими документами, планками суворої звітності, які мають облікову серію і номер та підлягають реєстрації у спеціальному реєстрі. Пропускаючи технічні деталі проведення нострифікацн, названі у вказаному Порядку, зауважимо, що ця процедура є платною і термін розгляду заяви на проведення нострифікації в РФ, за умови надання всіх необхідних документів, не перевищує трьох тижнів! Такий термін зазвичай встановлюється і щодо подібної процедури в інших країнах, наприклад, у загальному випадку для отримання посвідчення про визнання українського документа про освіту,(Dichiarazione di Valore) в посольстві Італійської Республіки в Україні необхідно чекати близько чотирьох тижнів. Указаний Порядок встановлює відповідність документів про освіту і вчені ступені іноземних держав аналогічним російським документам з метою подальшого допуску до професійної діяльності на території Російській Федерації тільки на підставі встановлення еквівалентності. Аналізуючи такий стан, що не є окремим випадком російського законодавства, а швидше — загальним підходом у даному питанні в більшості країн, можна сказати, що, визнаючи іноземний документ про освіту, правопорядок будь-якої держави, звичайно, без проблем визнає формальні риси такого документа (достовірнісгь, автентичність підпису, друку тощо) для використання його з метою подальшого подання до навчальних закладів країни перебування. Однак при визнанні документа про освіту для здійснення професійної діяльності, тобто при визнанні документа по суті, часто потрібно встановити еквівалентність навчальних програм (термін "навчальні програми" застосовується як узагальнююча складова, що включає практичні, теоретичні курси, виробничі практики тощо) країни, де цей документ видавався, навчальним програмам, затвердженим у країні подання такого документа. Прикладом сказаного може бути порядок встановлення еквівалентності диплома медичної сестри, виданого в Україні, законам штату Каліфорнія, США. Для отримання права на роботу заявниці, яка має диплом медичної сестри, необхідно надати копію базового навчального плану з навчання медичних сестер згідно із зареєстрованою програмою навчання, який має включати огляд програм, перелік курсових робіт із вказівкою кількості годин, днів або тижнів теоретичних занять і клінічної практики, а також докладний опис кожного курсу (див. Справа № 370858, Рада з реєстрації медичних сестер м. Сакраменто, Каліфорнія, США).
Таким чином, порядок отримання підтвердження і еквівалентності документа про освіту є досить складною формальністю, що має на меті забезпечення мінімальних вимог, що пред'являються до програм загальноосвітнього і спеціального навчання інших країн. У зв'язку з ним посилання на "міжнародний" характер дипломів, що видаються деякими українськими навчальними закладами, може стосуватися лише тексту самого диплома, що виписується у таких навчальних закладах іноземною мовою. У світі немає універсального зразка диплома про освіту, а є вимоги національного законодавства і міжнародних, угод кожної держави, що пред'являють конкретні вимоги до власників певних освітніх рівнів, спеціальностей і кваліфікацій. При цьому навчальні програми з однакових спеціальностей у різних країнах можуть варіюватися як у плані змісту програми, стандартів, терміну навчання, професійних прав тощо, так і за рівнем підготовки.
Посилення міграційних процесів в Україні спричинило те, що питання використання документів, виданих в Україні, у інших країнах стало найважливішим чинником адаптації людини на новому місці. Перша хвиля української, імміграції новітніх часів, отримавши легальний статус у країні перебування, прагне укріпити і поліпшити своє становище за рахунок досить високого освітнього і професійного рівня, отриманого на батьківщині. Таке завдання здійсненне, але є метою більш високого порядку, що вимагає для реалізації відповідних знань і законодавчого оформлення.
По материалам газеты "Юридичний вісник України" №
39-40 жовтень 2002 р.