Спадкове право є одним із найстаріших інститутів права, сукупністю
норм регулюючих відносин, пов’язаних з переходом прав i обов’язків померлої
особи до інших осіб.
Спадкове право виходить із сполучення двох основних i взаємозалежних
принципів свободи заповіту й охорони інтересів сім’ї. Водночас зміни,
що торкнулися економіки країни, відбилися на спадковому праві. Земля,
квартири й інші види майна стали об’єктом приватної власності громадян.
На сьогодні право успадкування тісно пов’язане з правом приватної власності,
а це означає, що в нашій країні приватна власність i право її успадкування
охороняються державою, тобто Конституцією України.
Крім неї найважливішим законодавчим джерелом є Розділ VII «Спадкове
право» Цивільного кодексу України від 18.07.63 р. (зі змінами та доповненнями).
Всі громадяни України рівні перед законом i мають рівні права в області
спадкового права незалежно від раси, кольору шкіри, національності,
мови, походження, майнового i посадового положення, місця проживання,
відношення до релігії, переконань, приналежності до суспільних об’єднань,
а також інших факторів.
Під спадкуванням розуміють перехід після смерті громадянина належного
йому на праві приватної власності майна, а також майнових i деяких особистих
немайнових прав i обов’язків до одної або декількох осіб. Спадкування
має місце тільки в разі смерті громадян, тобто фізичних осіб, i ніяким
чином не стосується юридичних осіб.
В Україні спадкоємство здійснюється за законом i за заповітом. У випадку
якщо немає спадкоємців ні за законом, ні за заповітом, або жоден зі
спадкоємців не прийняв спадщини, або всі спадкоємці позбавлені заповідачем
спадщини, майно померлого за правом спадкоємства переходить до держави.
Спадкодавцем визнається особа, після смерті якої здійснюється спадкове
правонаступництво, а часом відкритя спадщини — день смерті спадкодавця.
Спадкодавцями можуть бути будь-які громадяни України i іноземні громадяни,
що проживають на території України. Факт смерті й час відкритя спадщини
підтверджуються свідоцтвом органу реєстрації актів громадянського стану
про смерть спадкодавця, повідомленням чи іншим документом про загибель
його на фронті, виданим командуванням військової частини, адміністрацією
госпіталю, військовим комісаріатом або іншими органами Міністерства
оборони України.
Спадкоємцями є особи — правонаступники спадкодавця, що були живими на
момент смерті спадкодавця, діти померлого, зачаті при його житті i народженні
після його смерті, або особи, зазначенні в заповіті.
За законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках дружина померлого,
його діти (у тому числі усиновлені), батьки й усиновителі. До спадкоємців
першої черги належить також дитина померлого, яка народилася після його
смерті. Онуки i правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо
на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би
спадкоємцем. За відсутності спадкоємців першої черги або неприйнятті
ними спадщини її успадковують у рівних частках брати i сестри померлого,
а також дід та баба померлого як з боку батька, так i з боку матері.
Доказом родинних та інших стосунків спадкоємців зі спадкодавцем є: свідоцтва
органів реєстрації актів громадянського стану, виписки з книг запису
актів громадянського стану, записи в паспортах про дітей, про другого
з подружжя, копії рішень суду про встановлення факту родинних та інших
стосунків.
До спадкоємців за законом належать непрацездатні особи, що перебували
на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. За наявності
інших спадкоємців вони успадковують нарівні зі спадкоємцями тієї черги,
яка закликається до спадкоємства. Доказом факту перебування на утриманні
може бути довідка місцевої ради, житлово-експлуатаційної організації,
правління житлово-будівельного кооперативу або з місця роботи спадкодавця
про наявність у нього утриманців, органу соціального захисту населення
про призначення пенсії у зв’язку із втратою годувальника, копія рішення
суду про встановлення факту перебування на утриманні. У цих документах
повинні зазначатися відомості про період, коли особа перебувала на утриманні
спадкодавця.
Усиновлені та їх нащадки при спадкоємстві після смерті усиновителя або
його родичів прирівнюються до дітей усиновителя та їх нащадків i вони
не можуть успадковувати за законом після смерті своїх батьків та інших
кровних родичів по висхідній лінії, а також братів i сестер. У свою
чергу усиновителі та їх родичі при спадкоємстві після смерті усиновленого
прирівнюються до батьків усиновленого, а дійсні батьки усиновленого
та інші кровні родичі не одержують спадщини за законом після смерті
усиновленого.
Якщо один або кілька спадкоємців за законом позбавлені можливості подати
документи, що підтверджують наявність підстав для закликання їх до спадкоємства
за законом, вони можуть бути включені до спадкоємців за письмовою згодою
всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину i подали докази родинних,
шлюбних чи інших відносин зі спадкодавцем.
Поділ спадкового майна провадиться за згодою спадкоємців, які прийняли
спадщину з оформленням угоди, а у випадку недосягнення згоди — у судовому
порядку. В угоді про поділ спадкового майна визначаються реальні частки
спадкоємців у спадковому майні, при цьому допускається грошова компенсація,
якщо вартість майна різна.
Кожен громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину
його одній або кільком особам, як тим, що входять, так i тим, що не
входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим
державним, кооперативним та іншим громадським організаціям. Водночас
заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох
або всіх спадкоємців за законом, а також зазначити іншого спадкоємця
на випадок, якщо зазначений у заповіті спадкоємець помре до відкриття
спадщини або не прийме її.
У випадках коли заповідач не заповів частину свого майна, таке майно
розподіляється між спадкоємцями за законом. До таких спадкоємців належать
i ті спадкоємці за законом, яким інша частина майна була залишена за
заповітом.
Заповіт має бути укладений у письмовій формі із зазначенням місця i
часу його укладання, дати i місця народження заповідача, підписаний
особисто дієздатним заповідачем i нотаріально посвідчений. Посвідчення
заповітів через представників, а також від імені кількох осіб не допускається.
Якщо заповідач внаслідок фізичної вади, хвороби або з будь-яких інших
причин не може власноручно підписати заповіт, за дорученням заповідача
він може бути підписаний іншим громадянином.
За заповітом майно може бути заповідане тільки у власність, проте заповідач
може покласти на спадкоємця, до якого переходить, зокрема, жилий будинок,
зобов’язання надати іншій особі довірче користування цим будинком або
певною його частиною.
До заповіту може бути включено розпорядження немайнового характеру (про
порядок проведення захоронення заповідача, бажання призначити опіку
над неповнолітнім тощо).
За нотаріальне посвідчення заповітів Декретом Кабінету Міністрів України
«Про державне мито» (зі змінами та доповненнями; далі — Декрет) визначено
ставку державного мита у розмірі 0,05 неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян, тобто 85 коп.
Статтею 542 Цивільного кодексу України визначено перелік заповітів,
які прирівнюються до нотаріально посвідчених, зокрема:
1) заповіти громадян, які перебувають на лікуванні в лікарнях, інших
стаціонарних лікувально-профілактичних закладах, санаторіях або проживають
у будинках для старих та інвалідів, посвідчені головними лікарями, їх
заступниками по медичній частині або черговими лікарями цих лікарень,
лікувальних закладів, санаторіїв, а також директорами i головними лікарями
зазначених будинків для старих та інвалідів;
2) заповіти громадян, які перебувають під час плавання на морських суднах
або суднах внутрішнього плавання, що плавають під прапором України,
посвідчені капітанами цих суден;
3) заповіти громадян, які перебувають у розвідувальних, арктичних та
інших подібних їм експедиціях, посвідчені начальниками цих експедицій;
4) заповіти військовослужбовців та інших осіб, які перебувають на лікуванні
в госпіталях, санаторіях та інших військово-лікувальних закладах, посвідчені
начальниками, їх заступниками по медичній частині, старшими i черговими
лікарями цих госпіталів, санаторіїв та інших військово-лікувальних закладів;
5) заповіти військовослужбовців, а в пунктах дислокації військових частин,
з’єднань, установ i військово-навчальних закладів, де немає державних
нотаріальних контор, приватних нотаріусів, посадових осіб та органів,
що вчиняють нотаріальні дії, — також заповіти робітників i службовців,
членів їх сімей i членів сімей військовослужбовців, посвідчені командирами
(начальниками) цих частин, з’єднань, установ i закладів;
6) заповіти осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, посвідчені
начальниками місць позбавлення волі.
Для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв, i вона
визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини (дня смерті
спадкодавця).
Прийнятою визнається спадщина у випадку, якщо спадкоємець фактично вступив
в управління або володіння спадковим майном або якщо подав державній
нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про її прийняття.
Доказом вступу в управління чи володіння спадковим майном можуть бути:
довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного
кооперативу, виконавчого комітету місцевої ради чи місцевої держадміністрації
про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав
разом з ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця;
довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про
те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або
страхові платежі по обов’язковому страхуванню, квитанція про сплату
податку, страхового платежу; копія рішення суду про встановлення факту
своєчасного прийняття спадщини; запис у паспорті спадкоємця або в домовій
книзі про те, що спадкоємець був постійно прописаний у спадковому будинку
(квартирі) в період шести місяців після смерті спадкодавця, та інші
документи, які підтверджують факт вступу спадкоємця в управління чи
володіння спадковим майном. При вступі в управління чи володіння спадковим
майном доказом (з урахуванням усіх конкретних обставин i за відсутності
заперечень з боку інших спадкоємців) також може бути наявність у спадкоємців
ощадної книжки, іменних цінних паперів, квитанції про здані в ломбард
речі, свідоцтва про реєстрацію (технічного паспорта, реєстраційного
талона) на транспортний засіб, державного акта на право власності на
землю тощо.
Спадкоємець — як громадянин, так i держава, які прийняли спадщину, —
відповідають за боргами спадкодавця в межах дійсної вартості успадкованого
ними майна, а за наявності кількох спадкоємців — за боргами спадкодавця
пропорційно одержаним ними спадковим часткам.
Дії щодо прийняття спадщини повинні бути вчинені протягом шести місяців
з дня відкриття спадщини, а у випадку якщо спадкоємці пропустили термін
для прийняття спадщини, вони можуть бути включені до свідоцтва про право
на спадщину за згодою всіх інших спадкоємців, які прийняли спадщину.
Така згода спадкоємців має бути викладена у письмовій формі та подана
до державної нотаріальної контори до видачі свідоцтва про право на спадщину,
а справжність підписів на заяві — нотаріально засвідчена. Термін для
прийняття спадщини може також бути продовжений судом, якщо він визнає
причини пропуску терміну поважними.
У випадку якщо спадкоємець не вчинив дій, що свідчать про прийняття
спадщини, вважається, що він відмовився від спадщини. Спадкоємець за
законом або за заповітом вправі самостійно відмовитися від спадщини,
а також заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь
з інших спадкоємців, на користь держави або державних, кооперативних
та громадських організацій.
Прийняття i відмова від спадщини можуть мати місце щодо всього спадкового
майна, i спадкоємець не вправі прийняти частину спадщини, а від іншої
частини відмовитися. При вступі спадкоємцем у володіння й управління
спадковим майном до з’явлення інших спадкоємців така особа не має права
ним розпоряджатися (продавати, заставляти тощо), поки не мине шести
місяців із дня відкриття спадщини або поки нею не буде одержано свідоцтва
про право на спадщину. До закінчення зазначеного терміну або до одержання
свідоцтва спадкоємець може робити за рахунок спадкового майна витрати
на догляд за спадкодавцем під час хвороби та на його похорон, на утримання
осіб, які перебували на утриманні спадкодавця, на задоволення претензій,
що випливають із законодавства про працю, на охорону спадкового майна
i на управління ним.
Якщо спадкоємець, закликаний до спадкоємства за законом або за заповітом,
помер після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти протягом шести
місяців з дня відкриття спадщини, право на прийняття належної йому частки
спадщини переходить до його спадкоємців. Таке право померлого спадкоємця
може бути здійснено його спадкоємцями на загальних підставах протягом
терміну, що залишився для прийняття спадщини, а у випадку якщо термін,
що залишився, менше трьох місяців, то він продовжується до трьох місяців
після відкриття спадщини новими спадкоємцями.
Вимоги кредиторів спадкодавця підлягають задоволенню раніше претензій
осіб, на користь яких спадкодавцем покладено зобов’язання на спадкоємців.
На майно, що переходить за правом спадкоємства до спадкоємців або держави,
державним нотаріусом за місцем відкриття спадщини видається свідоцтво
про право на спадщину. Свідоцтво видається спадкоємцям за законом після
закінчення шести місяців із дня відкриття спадщини.
При спадкоємстві як за законом, так i за заповітом свідоцтво може бути
видане i раніше закінчення шести місяців із дня відкриття спадщини,
якщо в державній нотаріальній конторі є відомості про те, що крім осіб,
які заявили про видачу свідоцтва, інших спадкоємців немає. При цьому
в кожному свідоцтві зазначається все спадкове майно i перелічуються
всі спадкоємці та визначається частка спадщини спадкоємця, якому видається
свідоцтво про право на спадщину.
Свідоцтво про право на спадщину видається за заявою спадкоємців, які
прийняли спадщину, на ім’я всіх спадкоємців або, за їх бажанням, кожному
з них окремо. Заяви про прийняття спадщини повинні бути зроблені у письмовій
формі, а справжність підпису на таких заявах — нотаріально засвідченою.
Якщо один або кілька спадкоємців за законом позбавлені можливості подати
документи, що підтверджують наявність підстав для закликання їх до спадкоємства
за законом, вони можуть бути за письмовою згодою всіх інших спадкоємців,
які прийняли спадщину i подали докази родинних, шлюбних чи інших стосунків
із спадкодавцем, включені до свідоцтва про право на спадщину. Така згода
спадкоємців оформляється у вигляді письмової заяви, підписи спадкоємців
на якій мають бути нотаріально засвідченим.
За засвідчення справжності кожного підпису на документах ставку державного
мита встановлено в розмірі 0,02 неоподатковуваного мінімуму доходів
громадян (34 коп.). Засвідчувати справжність підпису на заяві та згоді
спадкоємців щодо включення до спадкоємців не потрібно у випадку, коли
така заява або згода подається спадкоємцем до державної нотаріальної
контори за місцем відкриття спадщини особисто.
Свідоцтво про право на спадщину на грошовий вклад, щодо якого вкладник
не зробив розпорядження банківській установі, після смерті вкладника
видається за законом на загальних підставах.
При оформленні заповіту на вклад свідоцтво видається навіть якщо у заповіті
немає спеціальної вказівки про вклад i в банківській установі відсутнє
заповідальне розпорядження на нього. Якщо заповіт зроблено на все майно
заповідача, без конкретної вказівки про вклад, то за наявності заповідального
розпорядження у банківській установі свідоцтво на право на спадщину
за заповітом на вклад не видається, а сам вклад видається банківською
установою особам, зазначеним у заповідальному розпорядженні.
Згідно з Декретом при видачі свідоцтва про право на спадщину справляється
державне мито відповідно до пп. «ж» п. 3 ст. 3 у розмірі 0,5 відсотка
суми спадщини, визначеної на день її відкриття.
У тих випадках, коли є кілька спадкоємців (у тому числі спадкоємців
за законом, за заповітом чи тих, які мають право на обов’язкову частку
у спадщині), державне мито обчислюється з тієї частки спадщини, що належить
кожному з них.
За наявності неповнолітніх спадкоємців на момент відкриття спадщини
(в тому числі тих, які не є дітьми спадкодавця), враховуючи положення
п. 17 ст. 4 Декрету, державне мито сплачується тільки повнолітніми спадкоємцями
в тій сумі, що належить на їх частку в спадщині.
При досягненні повноліття неповнолітніми громадянами на час отримання
свідоцтва про право на спадщину державне мито не справляється.
Якщо за заявою спадкоємців свідоцтво про право на спадщину видається
на частку спадкового майна, державне мито обчислюється з тієї частки,
що вказана у виданому свідоцтві. При видачі в подальшому свідоцтва на
решту майна мито обчислюється із загальної його вартості, а до сплати
пред’являється різниця між обчисленою сумою i сумою, сплаченою за видачу
попередніх свідоцтв. За повторні свідоцтва про право на спадщину, які
видаються на підставі рішення суду про недійсність попередніх свідоцтв,
державне мито справляється на загальних підставах. При цьому сума мита,
сплачена за первісне свідоцтво, підлягає поверненню або за заявою платника
зараховується в рахунок суми, що належить до сплати за видачу нового
свідоцтва.
За видачу подружжю свідоцтва про право на спадщину майна, нажитого за
час шлюбу, після смерті одного з них державне мито справляється з вартості
тієї його частки, що фактично переходить у спадок.
При видачі державними нотаріальними конторами свідоцтв про право на
спадщину для використання його за кордоном у разі, коли вартість спадкового
майна на день вчинення нотаріальних дій невідома, державне мито справляється
відповідно до пп. «с» п. 3 ст. 3 Декрету в розмірі 0,03 неоподатковуваного
мінімуму доходів громадян (51 коп.).
Кінцевий розрахунок по сплаті державного мита провадить Українська іноземна
юридична колегія після встановлення вартості майна i одержання його
в Україні для видачі спадкоємцям відповідно до пп. «ж» п. 3 ст. 3 Декрету
— 0,5 відсотка суми спадщини.
На сьогодні в Україні суми, одержувані в результаті
успадкування i дарування, за винятком сум авторської
винагороди, одержуваних неодноразово спадкоємцями (правонаступниками)
авторів творів науки, літератури i мистецтва, а також
відкриттів, винаходів та промислових зразків, не підлягають
обкладанню прибутковим податком з громадян.