Одним із запобіжних заходів збереження суб’єкта підприємницької
діяльності, який самостійно не може відновити свою платоспроможність,
є запровадження на законодавчому рівні в процедурі банкрутства
мораторію на задоволення вимог кредиторів.
Поняття «мораторій на задоволення вимог кредиторів»
запроваджено Законом України від 14.05.92 р. № 2343-ХІІ
«Про відновлення платоспроможності боржника або визнання
його банкрутом» (далі — Закон № 2343-ХІІ) та доповнено
Законом України від 07.03.2002 p. № 3088-III «Про внесення
змін до Закону України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом» (далі — Закон
№ 3088-III).
За останньою редакцією Закону № 2343-ХІІ мораторій на
задоволення вимог кредиторів розглядається як зупинення
виконання боржником усіх вимог конкурсних кредиторів
за зобов’язаннями, незалежно від термінів їх виникнення
щодо дня порушення справи про банкрутство, а також зупинення
будь-яких заходів, спрямованих на забезпечення примусового
виконання таких вимог.
З метою однозначного розуміння цього поняття Вищий господарський
суд України листом від 19.03.2002 p. № 01-8/307 інформував,
що мораторій на задоволення вимог кредиторів вводиться
лише на зобов’язання, що виникли до порушення справи
про банкрутство, але термін погашення таких зобов’язань
може виникати як до, так i після порушення справи про
банкрутство.
Відповідно до Закону № 2343-ХІІ, положення якого спрямовані
на відновлення платоспроможності боржника різними способами
— від реструктуризації підприємства до списання його
заборгованості, мораторій зупиняє застосування будь-яких
санкцій за невиконання чи неналежне виконання грошових
зобов’язань та заходи звернення стягнення, в тому числі
на заставне майно та майно, яке перебуває у податковій
заставі, в частині тих сум зобов’язань, які заявлені
як кредиторські вимоги.
Згідно з Законом № 2343-ХІІ на час відповідного провадження
у справі про банкрутство будь-які вимоги без власної
згоди боржника не підлягають задоволенню: як вимоги,
що не увійшли до реєстру кредиторських вимог (оскільки
заявлені з порушенням встановленого порядку вимоги не
розглядаються i вважаються погашеними), так i вимоги,
що увійшли до реєстру кредиторських вимог (оскільки
їх погашення передбачається після винесення судом остаточного
рішення у справі).
Абзацом першим п. 6 ст. 12 чинної редакції Закону №
2343-ХІІ, яким внесено зміни, спрямовані переважно на
соціальний захист громадян-кредиторів, договірні відносини
з якими не належать до господарської сфери, а отже погашення
кредиторських вимог повинно провадитись незалежно від
фінансового стану підприємства. А саме: дія мораторію
на задоволення вимог кредиторів не поширюється на виплату
заробітної плати, аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної
здоров’ю та життю громадян, авторської винагороди, а
також на вимоги кредиторів, які виникли після порушення
провадження у справі.
Виходячи з вищезазначеної норми Закону № 2343-ХІІ, мораторій
не поширюється також на податкові зобов’язання, термін
виконання яких настав після порушення справи про банкрутство,
які відповідно не могли увійти до реєстру кредиторських
вимог, але повинні бути погашеними.
Згідно з Законом № 2343-ХІІ до зобов’язань належить
також i податковий борг відповідно до Закону України
від 21.12.2000 p. № 2181-III «Про порядок погашення
зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними
цільовими фондами» (далі — Закон № 2181-III), оскільки
джерелом його виникнення є саме непогашені податкові
зобов’язання.
Порушення господарським судом справи про банкрутство
не може зовсім звільнити платника податків від виконання
ним конституційного обов’язку щодо сплати податків,
а розглядається лише як спосіб фінансового оздоровлення.
Наслідком непогашення платником податків у визначені
терміни узгодженої суми податкових зобов’язань є виникнення
податкового боргу та застосування податковими органами
заходів, спрямованих на забезпечення його стягнення.
Закон № 2181-III, як спеціальний закон з питань оподаткування,
не регулює питання погашення податкових зобов’язань
або стягнення податкового боргу з осіб, на яких поширюються
визначені Законом № 2343-ХІІ процедури, а лише відносить
до сфери дії законодавчого акту з питань банкрутства.
Таким чином, відповідна норма Закону № 2343-ХІІ начебто
i не забороняє кредиторам (в особі органів державної
податкової служби) вимагати від боржника виконання ним
кредиторських вимог за зобов’язаннями, що виникли після
порушення провадження у справі про банкрутство, i в
той же час унеможливлює навіть направлення податкових
вимог бюджетним боржникам до закінчення провадження
у справі про банкрутство такого боржника.
З одного боку, наведена вище норма начебто спрямована
на швидке i повне погашення зобов’язань, на які не поширюється
дія мораторію, а з іншого — відсутність відповідного
механізму позбавляє уповноважених на здійснення функції
держави в процедурах стягнення боргів перед бюджетом
представників податкових органів — податкових керуючих
та уповноважених у процедурах банкрутства — арбітражних
керуючих, права стягнення боргів згідно з чинним законодавством.
Таким чином, податкові органи набувають усіх прав органу
стягнення в процедурах банкрутства лише після припинення
(завершення) провадження у справі про банкрутство такого
боржника.
Повноваження на задоволення вимог кредиторів у процедурах
банкрутства на стадіях санації, мирової угоди та ліквідації,
на які також не поширюється дія мораторію (абзац другий
п. 6 ст. 12 Закону № 2343-ХІІ), мають лише арбітражні
керуючі на ті вимоги, що були включені до реєстру вимог
кредиторів.
Повноваження податкового керуючого починаються лише
після відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької
діяльності, тобто із завершенням процедури санації або
після підписання мирової угоди.
Дії податкових керуючих повинні відповідати певній стадії
провадження у справі про банкрутство. Одночасно із затвердженням
плану санації або із підписанням мирової угоди, за умови,
що платнику податків раніше не нагадувалось про наявність
податкового боргу, податковий керуючий направляє такому
платнику податкову вимогу про сплату податкового боргу,
який виник під час процедури банкрутства.
У разі ліквідації боржника у зв’язку з недостатністю
активів для забезпечення погашення вимог кредиторів,
такий борг у встановленому порядку визнається безнадійним
та підлягає списанню.
Згідно з господарсько-процесуальним законодавством вимоги,
на які не поширюється дія мораторію на задоволення вимог
кредиторів, можуть бути предметом позову.
Так, господарський суд паралельно з провадженням у справі
про банкрутство може порушувати за поданням органів
державної податкової служби позовне провадження відносно
вимог зі сплати сум податкового боргу, які не підпадають
під дію мораторію на задоволення вимог кредиторів.
Позовне провадження за такими справами не підлягає зупиненню
(тимчасовому перериванню розгляду) згідно зі ст. 79
Господарсько-процесуального кодексу України, а наказ
господарського суду підлягає терміновому виконанню шляхом
стягнення з боржника майнових активів.
Порушення провадження у справі про банкрутство не може
бути перешкодою для виконання рішення суду про стягнення
з відповідного боржника суми податкового боргу, що виникла
після початку провадження у справі про банкрутство,
оскільки такі справи не вважаються пов’язаними між собою,
а обставини розгляду однієї справи не можуть впливати
на затримку вирішення іншої.
Виходячи з того, що виконання рішення суду про порушення
боржником конституційного обов’язку зі сплати податків,
щодо якого порушено провадження у справі про банкрутство
не підлягає зупиненню, державний виконавець у цьому
випадку не повинен застосовувати положення п. 8 ст.
34 Закону України від 21.04.99 р. № 606-ХІV «Про виконавче
провадження» зі змінами та доповненнями, а тому винесене
судове рішення з вищенаведеного питання підлягає виконанню
у примусовому порядку (інформаційний лист Вищого арбітражного
суду України від 10.08.2000 p.
№ 01-8/413 «Про деякі питання практики застосування
окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів»).