Поява цих норм пов'язана з тим, що законодавець дещо переглядає (інша справа, яким чином) пріоритети кримінально-правової політики. Тоді як (можна погодитися"з такою думкою) кримінально-правова політика радянської держави, якщо її можна так назвати, мала більш каральний характер, що небезпідставно викривляло її в очах громадян.
На жаль, такий підхід у цілому притаманний і чинному кримінальному законодавству. Тому що основним завданням кримінального закону до цього часу є покарання винних осіб у вчиненні злочину. Про захист прав потерпілого в кримінальному законодавстві майже не згадується.
Наприклад, заохочувальна норма, що передбачена у ч. 4 ст. 289, начебто, повинна сприяти поверненню транспортного засобу власнику. Але тоді виникають наступні запитання. Чому не передбачити аналогічні норми і за викрадення іншого майна, а не тільки транспортного засобу? А чи не буде це своєрідною державною ліцензією на викрадення транспортних засобів? Тож, на мою думку, держава застосовує в окремих випадках політику подвійного стандарту, коли формально створюється ілюзія гуманності законодавства, а, насправді, про захист прав потерпілої сторони знову забувають.
Застосування компромісних норм, як вважає Г. Усатий у своїй монографії "Кримінально-правовий компроміс", повинно бути виваженим і належним чином обгрунтованим. Можна цілком погодитися з дослідником, що застосування кримінально-правового компромісу можливе тільки щодо злочинів, які не є тяжкими. Але згадаймо, що провадження за ч. 1 ст. 289 КК виключене з переліку справ, за якими можлива протокольна форма проведення досу-дового слідства, а дії, передбачені ч. 2 та ч. З ст. 289 КК, віднесені законодавцем до тяжких злочинів. Тому, на жаль, законодавець, впроваджуючи інститут компромісу, не завжди враховує його зміст та межі дії.
Безумовно, на сьогодні особа, викрадаючи транспортний засіб, може спокійно написати заяву, що бажає повернути його та розкаялась у вчиненому. Тобто при затриманні дуже складно, якщо практично неможливо буде довести інший, дійсний, намір винної особи. Ймовірні ситуації, що ця обставина викличе появу нового виду коруп-ційного діяння, пов'язаного з вимаганням матеріальних коштів зі злочинців за звільнення від кримінальної відповідальності. Тобто можливі негативні наслідки введення в такому вигляді кримінально-правового компромісу зводять нанівець прогнозовані позитивні результати.
Також виникає запитання: який же це компроміс, якщо тільки суд може звільнити особу від кримінальної відповідальності? Мабуть, це пов'язано з тим, що суддя може, як вважають законодавці, об'єктивно і повністю з'ясувати всі обставини справи. Таке вирішення проблеми викликає сумніви, виходячи із реальної завантаженості судів кримінальними, цивільними та адміністративними справами (станом на 01.01.2000 р. середньомісячне навантаження на одного суддю районного суду, виходячи з фактичної кількості працюючих суддів, становило 47,06 справ).
Не можна не звернути уваги і на те, що залишилась без належної реалізації у кримінальному законодавстві проблема відшкодування державі заподіяних збитків, тому що правоохоронні органи витрачають державні кошти на розшук та затримання злочинця, а потім — на встановлення обставин справи.
Так, під заподіяною шкодою у ч. 4 ст. 289 КК розуміється тільки шкода, заподіяна власнику транспортного засобу. Тому викликає здивування необгрунтована відмова від наступного положення — винна особа обов'язково повинна сплатити певний розмір штрафу на рахунок місцевого або державного бюджету, крім відшкодування власнику спричиненої майнової шкоди у повному обсязі. Ця пропозиція, на жаль, залишилася без уваги і не була сприйнята як проектом КК, так і чинним кримінальним законодавством.
Про гуманність кримінальної відповідальності за ухилення від сплати податків також сказано багато. Але таке вирішення проблеми, на мою думку, є не досить обґрунтованим. Так, позбавлення держави необхідних для виплати у соціальній сфері коштів до 17 тис. грн. — це адміністративне правопорушення, а якщо особа не сплатить податки на суму від 17 тис. грн. до 51 тис. грн. — це лише злочин невеликої тяжкості. У той же час крадіжка, яка вчинена в особливо великих розмірах (розмір заподіяної шкоди більше 10200 грн.), віднесена законодавцем до особливо тяжкого злочину. Тобто маємо невідповідність суспільної небезпечності і караності злочину. Але це лише одна сторона проблеми. Інша полягає у закріпленні у ч. 4 ст. 212 КК заохочувальної норми. На перший погляд, це, є безумовним позитивом, а насправді — викривлене розуміння на законодавчому рівні інституту кримінально-правового компромісу. Проблема полягає в тому, що цей кримінально-правовий компроміс можливий до притягнення винної особи до кримінальної відповідальності. Потрібно згадати, що моментом настання кримінальної відповідальності, згідно з КК, є набрання законної сили обвинувальним вироком.
Виникає запитання: навіщо державі виконувати фактично непотрібну роботу з доказування вини особи, оформлення належних процесуальних документів, щоб потім, коли особа відшкодує лише завдану шкоду (суму податку та пеню), держава знову опинилася в економічному програші — адже розслідування кримінальної справи коштує чимало?
Тому є доцільним обмежити часову межу можливості для кримінально-правового компромісу саме моментом порушення кримінальної справи. Що, між іншим, передбачено або логічно впливає з інших, передбачених КК, за-" охочувальних норм. Цікаво, що у зарубіжному кримінальному законодавстві такі межі чітко визначені. Наприклад, у КК Іспанії у ч. 4 ст. 305 передбачена заохочувальна норма, в якій зазначено, що винна особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо до податкової перевірки вона добровільно сплатить всі податки.
При цьому очевидним є те, що реального зниження випадків ухилення від сплати податкових платежів кримінально-правовими заходами не завжди можна досягнути. Відомо, що ефективним заходом поліпшення ситуації з виведення з тіні значних фінансових коштів є зниження податкового тиску і введення фіксованої ставки податку. Яскравий приклад — це нова податкова політика Російської Федерації, яка сприяла надходженню у державний бюджет значних грошових сум і загальному оздоровленню економіки.
Виходячи із цього, можна зробити висновок про те, що кримінально-правова політика держави не повинна мати подвійних стандартів, якщо проголошена загальна гуманізація законодавства, то вона повинна бути виваженою і справедливою не тільки до порушника закону, але й до потерпілого.
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 48(388) 30 ЛИСТОПАДА - 5 ГРУДНЯ 2002 р.