Стаття 39 Конституції України 1996 року стверджує: "Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку — з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей".
Конституційний Суд за поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 39 Конституції України у своєму рішенні від 19 квітня 2001 року № 4-рп/2001 висловився з цього приводу наступним чином: "Право громадян збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, закріплене в статті 39 Конституції України, є їх невідчужуваним і непорушним правом, гарантованим Основним Законом України".
"Виходячи з положень пункту 1 частини першої етапі 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються права і свободи людини і громадянина та гарантії цих прав і свобод і що лише судом відповідно до закону може встановлюватись обмеження щодо реалізації права громадян на проведення масових зібрань (частина друга статті 39), Конституційний Суд України дійшов висновку, що визначення строків завчасного сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування з урахуванням особливостей мирних зібрань, їх форм, масовості, місця і часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання."
"...Організатори таких мирних зібрань мають сповістити зазначені органи про проведення цих заходів заздалегідь, тобто у прийнятні строки, що передують даті їх проведення. Ці строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають служити його гарантією і водночас надавати можливість відповідним органам виконавчої влади чи органам місцевого самоврядування вжити заходів щодо безперешкодного проведення громадянами зборів, мітингів, походів і демонстрацій, забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей.
Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зібрань, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання".
Разом з тим, у мотивувальній частині цього рішення Конституційний Суд вказав: "Згідно з частиною третьою статті 8 Конституції України норми Конституції України є нормами прямої дії. Вони застосовуються безпосередньо, незалежно від того, чи прийнято на їх розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти".
Інакше кажучи, особливості проведення зборів, мирних походів і демонстрацій мають бути врегульовані за допомогою закону, але його відсутність не може служити перешкодою для реалізації права особи на свободу зібрань.
Пошуки джерел права, які б урегульовували цю сферу, призводять до виникнення питання про чинність чи нечинність Указу Президії ВР СРСР від 28 липня 1988 року, на який, зокрема, посилався у своїх рішеннях щодо обмеження свободи зборів Дзержинський районний суд м. Харкова. Хоча постанова Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 року і передбачає, що "до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України", однак це зовсім не означає, що вищезгаданий Указ має чинність.
Навіть не беручи до уваги сам зміст згаданого Указу, характерного саме для недемократичної неправової держави, що стосується власне громадян СРСР і передбачає необхідність дозволу з боку влади на здійснення громадянами свого невідчужуваного, непорушного (навіть з боку органів державної влади) конституційного права на проведення зібрань і демонстрацій, мусимо визнати неможливість врегулювання цих відносин у сучасній українській правовій системі саме таким чином. Адже регулювання суспільних відносин за допомогою Указу не є законодавчим регулюванням, як це стверджує Конституційний Суд. У світлі цього доцільно поставити питання про те, чи є Конституція України від 28 червня 1996 року "відповідним актом законодавства", адже принципи регулювання щодо цього питання, закладені в Конституцію, не лише кардинально відрізняються, а й вступають у колізію з цим Указом?
Тому ще одним "фільтром", який мав би допомогти виокремити нечинні нормативно-правові акти, в тому числі у сфері свободи мирних зборів, є сама Конституція, зокрема п. 1 її Перехідних положень: "Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України".
Особливістю регулювання цієї сфери суспільних відносин є пошук балансу між забезпеченням свободи і порядку. Обмеження свободи зібрань, передбачені Конституцією, потребують свого врегулювання в законі. Інакше кажучи, до прийняття такого закону, через відсутність законодавче закріплених критеріїв судового визначення інтересів національної безпеки та громадського порядку, виходячи з тексту ст. 39 Конституції України, навіть суд не може накладати такі обмеження через високу імовірність можливого порушення конституційного права особи саме таким чином.
Звертаємо увагу на п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", який стверджує: "Відповідно до ст. 39 Конституції громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, завчасно сповіщаючи про них органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Справи про обмеження цього права розглядаються судами в порядку, встановленому для справ, що виникають з адміністративно-правових відносин" і ч. 4 п. 2: "Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який грунтується на Конституції і не суперечить їй". Зауважимо, що закону, який би закріплював подібний порядок, досі не існує. На нашу думку, саме через відсутність подібного закону мали місце перешкоджання з боку суду, з питань використання цього права громадянами.
Необхідно відзначити точку зору Європейського суду з прав людини (далі — Суд) на проблему обмеження свободи на мирні зібрання. Так, зокрема, згідно з ч. 2 ст. 11 Конвенції: "Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві...". У практиці Суду вирішення питання, чи є втручання, встановлене законом, має свою особливість. Суд аналізує не лише конкретний закон, а й усе законодавство, правове обрамлення в цілому (див. справу РеквеньТ проти Угорщини). У справі Таммер проти Естонії Суд наголосив, що однією з вимог, що випливають з поняття "встановлені законом", є передбачуваність наслідків. Таким чином, для того, щоб можна було обмежити свободу мирно збиратися, яку захищає не лише Конституція України, а й Конвенція, необхідно чітко і однозначно за допомогою закону, відповідно до Конституції закріпити критерії обмеження цієТ свободи, які 6 давали можливість особі регулювати свою поведінку і мати змогу передбачити, які наслідки може мати конкретний вчинок. Очевидно, що вищезгаданий Указ не відповідає принципу правової визначеності й, відповідно до практики Суду, не може визнаватися законом, який передбачає обмеження розглядуваної свободи.
На жаль, мусимо констатувати, що, фактично, на даний момент порядок проведення мирних зборів в Україні регулюють лише такі джерела права, як Конвенція про захист прав людини і основних свобод (1950 р.), Конституція України (ст. 39), постанова Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" (п. 13), і Рішення Конституційного Суду України № 4-рп/2001 від 19 квітня 2001 року (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання).
На основі вищесказаного можна зробити певні висновки:
1. Необхідно провести науково-експертне визначення переліку актів законодавства СРСР, чинних в Україні відповідно до постанови Верховної Ради України "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР" від 12 вересня 1991 року і нормативно закріпити його, або й взагалі відмінити чинність таких актів, що містять правові ''норми, прийняті для врегулювання відносин у суспільно-політичному ладі, несумісному з принципом верховенства права.
Так, наприклад, незрозуміле, чи втратив чинність указ Президії Верховної Ради Української РСР від 26 вересня 1988 року з грифом "Не підлягає опублікуванню", чи він відповідає Конституції України 1996 р. і чинним міжнародним договорам.
Подібну процедуру слід також провести щодо законів і підзаконних актів, прийнятих до набуття чинності Конституцією України (1996 р.) (див. п 1 розділу XV Перехідних положень Конституції України (1996 р.).
2. Нормативно-правові акти СРСР та УРСР з грифом обмеження доступу повинні зазнати процедури явного позбавлення чинності або процедури зняття грифу, адже інакше неможливо визначити, суперечать вони чинній Конституції чи ні.
3. Відсутність нормативних актів, спрямованих на конкретизацію забезпечення дії норм Конституції не зумовлює неможливість використання останніх;
4. Неправомірність використання норм Конституції, не деталізованих законами і підзаконни-ми актами, можуть визначати лише суди. (Відповідно до ч. З ст. 1 Закону України "Про судоустрій України", "юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі).
5. Відсутність законів, які б урегулювали можливість передбачених (згідно з Конституцією України і Конвенцією) обмежень прав людини і основних свобод, провокує порушення цих прав і свобод з боку державних органів, і, зокрема, на жаль, з боку судів. Ця проблема потребує якнайшвидшого вирішення.
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 49 (389) 7-13 грудня 2002 р.