Поняття "ділова репутація" є загальновідомим, але на практиці воно має іноді неадекватне застосування: На погляд автора, досить цікава ситуація виникла, коли в результаті звернення громадянина С. із заявою до райдержадміністрації, в якій йшла мова про протизаконну і протиправну діяльність юридичної особи, остання звернулася з позовом про захист ділової репутації.
(У цій статті не зазначено ні назви суду, ні позивача, ні відповідача через те, що автор вважає неможливим впливати на рішення апеляційного, а, можливо, й касаційного судів. Однак подібні справи можуть мати місце у практиці й інших правознавців, а тому до тих пір, поки Верховний Суд України не висловить своєї позиції по такій категорії справ, позиції сторін мають цікавити фахівців).
У позові зазначалось, що С. поширив відомості, які не відповідають дійсності і стосуються виробничої діяльності цієї юридичної особи. Зрозуміло, що позов обгрунтовано було ст. 7 ЦК, за якою громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або. викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.
Цікавим положенням у цій справі є те, що лише частина відомостей із зазначеної заяви взята на обгрунтування позовних вимог, а інша частина інформації фактично визнавалась такою, що відповідає дійсності. Крім того, позивач просить спростувати відомості шляхом надіслання рішення суду тим посадовим особам райдержадміністрації, до яких було надіслано заяви.
Апріорі можна прогнозувати, що мета такої справи для позивача полягає в тому, щоб перекласти обов'язок доказування на громадянина, а райдержад-міністрацію позбавити обов'язку розбиратись у цій справі, оскільки судове рішення є загальнообов'язковим. Інша ціль такого позову полягає в тому, щоб особу „виставити" скаржником, який поширює відомості, що не відповідають дійсності. І останнє завдання зумовлено тим, що громадянин у наступному буде позбавлений можливості захищати свої права в суді, оскільки рішенням суду буде встановлено, що частина відомостей в його заявах не відповідає дійсності.
Позивач "просить визнати відомості, викладені в заявах відповідача, такими, що не відповідають дійсності та принижують ділову репутацію позивача" в очах посадових осіб, але відповідь на це питання мас надати не суд, а орган, до якого були спрямовані заяви, і посадові особи цього органу зобов'язані перевірити відомості, викладені в заявах. Тобто адміністративну перевірку звернень громадян пропонується цілком замінити судовим рішенням, що порушує умови ст. 6 Конституції стосовно поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.
Позивач у своєму поясненні посилався на те, що відповідач передав відомості, що не відповідають дійсності третій особі, але така фраза також свідчить про безпідставність позову. Так, державні органи не можуть розцінюватись як треті особи, оскільки в такому разі й суд буде вважатись третьою особою, а будь-які заяви або скарги, звернені до державних органів, можна буде „переадресовувати" до суду і не перевіряти їх зміст. Безпідставність такого розгляду полягає й у тому, що юридичне необізнаного громадянина, права якого порушені, по суті, притягують „до відповідальності" за те, що він відстоює свої права незабороненим законом способом і звернувся до уповноважених державою органів, які зобов'язані були вчасно перевірити заяви і встановити їх обґрунтованість. А за позовом пропонується замінити результати перевірки рішенням суду, в якому, по суті, дається оцінка обґрунтованості самої заяви.
Парадокс рішення суду полягає в тому, що С. зобов'язують надіслати посадовим особам райдержад-міністрації копію рішення суду про те, що зазначені в заявах відомості порочать ділову репутацію юридичної особи. Але зазначені посадові особи й самі розуміють, що викладені в заявах відомості "порочать ділову репутацію" юридичної особи, а тому відправляти копії рішень цим посадовим особам абсурдно. За Законом України „Про звернення громадян" відповідні посадові особи зобов'язані були перевірити цю інформацію, а тому рішення суду не може вплинути на свідомість тих осіб, що особисто перевіряли зазначені обставини. Так, за ст. 15 цього Закону органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи зобов'язані об'єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). При цьому, в Законі не зазначається, що заяви або скарги мають бути підтверджені доказами, оскільки саме державні установи мають збирати відповідні докази правомірності або неправомірності дій осіб.
При цьому, з самого початку судом не було з'ясовано, яким чином позивачем були отримані відповідні заяви С, які надсилались до райдержадміністрації, а опинились у позивача. Відповідь на поставлене питання не надав представник юридичної особи, що діяв на підставі довіреності. Тут цікавим аспектом є положення про представництво прав та інтересів юридинної особи. Оскільки відповіді на поставлене питання не було надано, представник відповідача висунув клопотання про необхідність заслухати пояснення повноважного представника юридичної особи, що обумовлено ч. З ст. 172 ЦПК. Так, за цією нормою викликати позивача або відповідача для особистих пояснень можна і тоді, коли у справі беруть участь їх представники. А із ч. 2 ст. 110 ЦПК випливає, що справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням, або їх представники. Коли ж у справі на підставі довіреності виступає особа, яка не входить до складу юридичної особи, то вона, зрозуміло, не може володіти в повному обсязі інформацією, що стосується юридичної особи. Таким чином, суд може визнати за необхідне вислухати пояснення саме повноважного представника юридичної особи (директора або інших). Виходячи ж із принципу змагальності цивільного процесу, ініціювати процес виклику повноважного представника юридичної особи має одна із сторін, а суд має визнавати або ні це за доцільне. Якщо ж представник позивача діє на підставі довіреності і не може відповісти на питання, які стосуються діяльності юридичної особи, то можна вважати, що є достатні причини викликати представника, який зможе відповісти на них.
У рішенні суду не обґрунтовано також, який зв'язок між заявами до посадових осіб райдержадміністрації і порушенням прав юридичної особи, але за ст. 7 ЦК і ст. 4 ЦПК особа може звертатись до суду лише в разі порушення її прав. Тим більше це абсурдно з того боку, що ділова репутація фірми має цікавити інших учасників господарських відносин, а не державні установи, які мають діяти незалежно від "ділової репутації" фірми лише в межах закону і не можуть поширювати інформацію, що стала їм відома у зв'язку з виконанням службових повноважень. Так, за ч. 2 ст. 19 Конституції органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Таким чином, будь-яка негативна інформація про юридичну особу не може вплинути на посадових осіб, а вони зобов'язані її ретельно перевірити. На підставі цієї норми можна з упевненістю говорити, що навіть у разі отримання копії рішення суду відповідні посадові особи все одно будуть зобов'язані перевіряти наступні скарги С., що деякою мірою ставить під сумнів ціль юридичної особи.
Якщо розглядати зміст поняття "ділова репутація", то необхідно розуміти, що вона стосується справи, а не адміністративних відносин, але спроби представника відповідача встановити, які відносини, крім адміністративних, об'єднують юридичну особу та рай-держадміністрацію, були залишені без відповіді. З пояснень позивача випливає, що заяви до райдержадміністрації не тільки порушують право на ділову репутацію юридичної особи, а й призводять до втрати нею прибутків. Але при цьому він не навів, які прибутки були втрачені після отримання райдержадмініс-трацією відповідних заяв відповідача. Навіть сам позов не має матеріальної основи, оскільки позивач вимагав повернення лише сплаченого державного мита, але в разі порушення "ділової репутації" юридичної особи неминуче мають виникати втрати. Отже, за змістом позов не можна вважати логічним і відповідним обставинам справи. Зрозуміло, що представник юридичної особи може відмовитись від фінансових вимог, але без цієї риси втрачається логічний зв'язок між "втратою прибутку" та "заявленими вимогами".
Судом не було також з'ясовано ні у позивача, ні у відповідача, чи здійснювались перевірки рай-держадміністрацією зазначених заяв. Клопотання ж відповідача викликати як свідків посадових осіб райдержадміністрації було залишено без задоволення. Мотивувалась відмова тим, що у заяві про виклик свідків була зазначена адреса кабінету та телефони цих осіб, а суд вимагав за ст. 43 ЦПК зазначати в клопотанні їх місце проживання. При цьому, було залишено поза уваги суду аргумент про те, що викликаються як свідки не фізичні, а посадові особа. Хоча, крім місця проживання, у ст. 45 ЦПК говориться про місце перебування в широкому значенні. Слід зазначити, що умови ст. 43 ЦПК значно звужують право громадян довести свої права, а тому необхідно внести відповідні доповнення до цієї норми, а на практиці допускати виклик свідків з вказівкою у відповідному клопотанні на адресу місця їх роботи. У п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій", зокрема, зазначається, що при підготовці цивільної чи кримінальної справи до судового розгляду суддям необхідно ширше використовувати можливості сторін, потерпілого, підсудного у зібранні й поданні необхідних для розгляду справи доказів. При недостатності доказів суд може вимагати від цих осіб подати додаткові докази або витребувати їх за клопотанням останніх (ст. 30 ЦПК).
Слід також зазначити, що при розгляді справи відповідач просив суд витребувати у зазначених посадових осіб акти перевірки за його заявами, але його клопотання залишилось без задоволення, що є грубим порушенням ст. 30 ЦПК, на яку суд посилається у своєму рішенні. Інші, надані відповідачем докази, що спрямовані на підтвердження заявлених вимог, судом не були прийняті до розгляду і не враховані при винесенні рішення. За судовим рішенням виходить, що відповідачем "не надано жодного доказу, передбаченого главою 4 ЦПК", але це є грубою помилкою, оскільки судом не враховано пояснень відповідача, що входять до переліку засобів доказування. Але суд не вказав, в якому законі зазначено про конкретні докази по такій справі? У ст. 7 ЦК не дається переліку допустимих засобів доказування по таких справах. Стосовно ж переліку засобів доказування у главі 4 ЦПК, то акти державної установи мають вважатися не тільки належними і допустимими по цій справі письмовими доказами (ч. 2 ст. 27 ЦПК), а й необхідними для феї справи засобами доказування.
Більше того, у заявах С. були надані відомості, які він бачив особисто, а тому в наступному він мав би виступати як свідок, оскільки зазначені в заяві неправомірні дії довести практично неможливо ні відповідачу, ні спростувати позивачу, а їх необхідно було оперативно перевірити. Тому фактично свідчення, звернені до державної установи, необхідно відповідачу доводити в суді, замість того, щоб державна установа використала ці свідчення для "викриття" неправомірних дій посадових осіб юридичної особи. Будь-який громадянин має право скаржитись і свідчити державним органам про ті дії, які вважає, по-перше, незаконними, а, по-друге, що порушують його права (на безпечне довкілля зокрема) і свідком яких він був особисто! Тому неможливо трактувати такі заяви як спрямовані на поширення неправдивих відомостей про юридичну особу. Натомість їх необхідно правильно розуміти — особа захищає власні права і права своєї сім'ї та інтереси держави.
Отже, на погляд автора, питання щодо поширення відомостей, що порочать ділову репутацію громадян та юридичних осіб, необхідно адаптувати до положень про звернення громадян до державних органів і суду, а саме до Закону України „Про звернення громадян" та ЦПК. Якщо в судочинстві існують способи збереження інформації в таємниці під час розгляду справи (ст. 10 ЦПК — закритий судовий розгляд), то необхідно такі ж способи передбачити й до процедури розгляду скарг в адміністративному порядку і, більше того, необхідно зобов'язати всіх осіб, які брали участь у подібних справах, не розголошувати такі відомості.