Згідно зі ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України
від 26.12.92 р. № 13-92 «Про прибутковий податок з громадян»
(зі змінами та доповненнями; далі — Декрет № 13-92),
якщо міжнародним договором України встановлено інші
правила оподаткування, ніж ті, що їх містить законодавство
України про оподаткування, то застосовуються правила
міжнародного договору.
Визначення країни, щодо якої фізична особа є резидентом,
має основне значення для застосування положень міжнародних
договорів про уникнення подвійного оподаткування.
З цією метою міжнародні договори про уникнення подвійного
оподаткування визначають резиденцію як державу, в якій
фізична особа підлягає оподаткуванню на підставі її
місця проживання, постійного перебування, громадянства
тощо, тобто як державу, яка покладає необмежене податкове
зобов’язання — «повну податкову відповідальність» на
цю особу за її всесвітнім доходом, тобто за всіма доходами
з усіх джерел, включаючи закордонні.
Там, де виникає конфлікт між законодавствами двох держав,
вважається, що резиденція — це місце, де фізична особа
має житло, i це житло повинно бути постійним. Якщо фізична
особа має постійне житло в обох договірних державах,
тоді перевага надається державі, з якою особисті й економічні
зв’язки цієї особи міцніші. Під такими зв’язками слід
розуміти центр її життєвих інтересів. У разі якщо резиденцію
не може бути визначено за цим правилом, визначаються
додаткові критерії, першим з яких є звичайне місце проживання,
а потім громадянство.
Враховуючи, що громадянин України, маючи житло в Україні,
одержував протягом звітного календарного року доходи
лише в Україні — від підприємства як за місцем основної
роботи, оподаткування цих доходів як доходів, одержуваних
громадянином України, який має постійне місце проживання
в Україні, повинно здійснюватись відповідно до положень
розділу другого Декрету № 13-92.