Ось фрагмент статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини:
"3. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, має якнайменш, такі права:
о") допитувати свідків, що свідчать проти неї, або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків з її сторони на тих самих умовах, що і свідків, які свідчать проти неї...".
У ч. 1 ст. 9 Конституції України зазначено: "Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".
Звернімося до статті 4 Закону України від 17.07.1997 р. № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції":
— "Україна повністю визнає на своїй території дію підпункту "д" пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року щодо права підсудного на виклик і допит свідків (статті 263 і 303 Кримінально-процесуального кодексу України), а щодо права підозрюваного і обвинуваченого — лише в частині права заявляти клопотання про виклик і допит свідків та проведення з ним очної ставки відповідно до статей 43, 43і і 142 зазначеного Кодексу".
Порівняльний аналіз прав, прийнятих беззастережно, з правами, відносно яких Верховна Рада Україна зробила зауваження, приводить до висновку, що клопотання підсудного (і, зрозуміло, його захисника) про виклик свідків є для суду обов'язковим. Та інакше й бути не може, бо у противному випадку широко проголошувана і вузько здійснювана рівність прав обвинувачення і захисту взагалі стає відвертою фікцією.
Із часу ратифікації Конвенції Україною минуло більше 5 років. Між тим, права підсудного щодо виклику і допиту свідків (а це може бути єдиною можливістю виправдатися), що передбачені п. 4 ст. 263 КПК України, залишаються незмінно ефемерними.
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 8 (400) 22-28 лютого
2003 р.