Предметом спору, що розглядається, є можливість застосування зворотної сили закону до певних правовідносин. Юридична наука визначає зворотну силу закону як поширення дії закону на випадки, що мали місце до набуття ним чинності.
Юридична наука виходить з того, що закон, як правило, зворотної сили не має, тобто не поширюється на правовідносини, які виникли до його видання. До конкретного факту чи випадку необхідно застосовувати закон, який діяв у момент, коли трапився цей випадок або мав місце даний факт. Це правило відтворює сталість у відносинах між суб'єктами права, впевненість громадян у стабільності їх правового становища, у міцності правопорядку.
У ст. 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-праврві акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли, вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Втім, варто додати, що подібний конституційний принцип закріплено у розділі 2 Конституції Укра'їни "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина". Через це на практиці виникали проблеми із тлумаченням та застосуванням вказаної норми до юридичних осіб. Проблеми, що пов'язані із дією законів у часі, неодноразово ставали предметом розгляду і Конституційного Суду України. Так, приводом для розгляду однієї з таких справ стало конституційне звернення Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів. У своєму рішенні від 9 лютого 1999 року Конституційний Суд України зазначив, що у регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма).
За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-праврвого акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
У Конституції України стаття 58 міститься у розділі II "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", в якому закріплені конституційні права, свободи і обов'язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії. Про це свідчить як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та частини другої статті 3 Конституції України. Тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення частини першої статті 58, Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. Але це не означає, що цей конституційний принцип не може поширюватись на закони та інші нормативно-правові акти, які пом'якшують або скасовують відповідальність юридичних осіб. Проте надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачено шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативно-правовому акті.
У іншому своєму рішенні від 5 квітня 2001 року Конституційний Суд України зазначив, що Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів (частина перша статті 58). Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
У справі, що коментується, йшлося про застосування норм нової редакції Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" до відносин банкрутства, що мали місце у період дії попередньої редакції цього Закону, а саме про можливість визнання угод недійсними під час ліквідаційної процедури. При розгляді таких справ слід також керуватися листом Вищого арбітражного суду України № 01-8/418 від 07.09.1999. Тут роз'яснюється, що згідно з абзацом четвертим частини першої розділу VII Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" положення Закону застосовуються судами при розгляді справ про банкрутство, провадження у яких порушено після 1 січня 2000 року.Отже, розгляд справ про банкрутство, провадження у яких порушено до зазначеної дати, повинен здійснюватись арбітражними судами відповідно до вимог нині чинної редакції Закону України "Про банкрутство", у тому числі і в тих випадках, коли таке провадження триватиме після 1 січня 2000 року. Слід, однак, мати на увазі, що за заявою сторін у справі про банкрутство або за ініціативою арбітражного суду деякі положення Закону в редакції від ЗО червня 1999 року, зазначені в абзаці п'ятому частини першої розділу VII Закону (щодо введення мораторію на задоволення вимог кредиторів, призначення арбітражних керуючих тощо), можуть застосовуватися у розгляді справ про банкрутство після 1 січня 2000 р. незалежно від дати порушення провадження у справі про банкрутство. Потрібно звернути увагу також на частину другу розділу VII Закону, згідно з якою нормативно-правові акти, прийняті до набрання Законом чинності, діють у частині, що не суперечить Закону.
Тільки як виняток законові іноді надається зворотна сила, що окремо застерігається у самому законі або в акті про введення його в дію. Так, у п.1 Прикінцевих положень Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" встановлені певні можливості для надання цьому Закону зворотної сили. На що і вказано у вищезгаданому листі ВАСУ № 01-8/418 від 07.09.1999.
Свою специфіку має дія у часі окремих норм податкового законодавства. На це звернув увагу Вищий господарський суд України у своїх роз'ясненнях від 12.05.1995 №02-5/451 "Про деякі питання практики вирішення спорів за участю органів державної податкової служби" (у редакції від 31.05.2002). Нарахування (донарахування) податків має здійснюватися на підставі того законодавства, що було чинним у податкові періоди, за які провадиться нарахування. Поряд із цим розмір фінансових санкцій має визначатись на підставі законодавства, що було чинним на день завершення відповідних перевірок (ст.11 Закону України "Про систему оподаткування").
Відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі, коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватись умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили (роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 №02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними").