За ст. 29 Закону „Про зайнятість населення" № 803-ХІІ від 01.03.1991 року громадяни, визнані у встановленому законом порядку безробітними, мають право на одержання допомоги по безробіттю. Їі розмір за цим Законом не повинен бути меншим 50 відсотків середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи, але не може бути вищою за середню заробітну плату, що склалася в галузях національної економіки відповідної області за минулий місяць. Крім того, допомога по безробіттю не повинна бути нижчою встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, якщо громадянин протягом дванадцяти місяців, що передували початку безробіття, працював не менше двадцяти шести календарних тижнів; а також не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати — у всіх інших випадках, включаючи громадян, які шукають роботу вперше або після тривалої (більше шести місяців) перерви.
Порядок обчислення середньої заробітної плати був затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 року (далі — Порядок). Безпосередньо у переліку п. 1 Порядку серед випадків, до яких він застосовується, обрахунок допомоги по безробіттю не вказаний. Втім, підпункт „л" пункту 1 зазначеного документа дозволяє трактувати цей перелік розширено, оскільки у ньому зазначено, що Порядок застосовується тоді, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати. Як вбачається із наведеної раніше норми Закону „Про зайнятість населення", обрахунок допомоги по безробіттю охоплювався саме такими випадками.
Щодо виплат, які повинні враховуватися при розрахунку середньої заробітної плати у Порядку встановлено наступне. У п. З Порядку стосовно премій вказано, що вони включаються в заробіток того місяця, на який вони припадають згідно з розрахунковою відомістю на заробітну плату. Премії, які виплачуються за квартал і більш тривалий проміжок часу, при обчисленні середньої заробітної плати за останні два календарні місяці включаються в заробіток пропорційно кількості місяців у розрахунковому періоді. У разі, коли число робочих днів у розрахунковому періоді відпрацьовано не повністю, премії, винагороди та інші заохочувальні виплати під час обчислення середньої зарплати за останні два календарні місяці враховуються пропорційно часу, відпрацьованому в розрахунковому періоді. У п. 4 Порядку вміщено перелік виплат, що не включається до розрахунку середнього заробітку. Серед них (пп. „б" п. 4 Порядку) є й одноразові виплати, приміром, компенсації за невикористані відпустки. Останній перелік якраз є виключним і не вказані у ньому пункти означають те, що виплати не підлягають унормуванню цим положенням.
Тобто виплати згідно з Порядком обчислюються в розрахунку середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані за останні два календарні місяці роботи (розрахунковий період для „інших випадків", пп. „л" п. 1 названого Порядку) за винятком спеціально передбачених виплат, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо.
З 1 січня 2001 року набрав чинності Закон „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" № 1533-ІІІ від 02.03.2000 року. Розмір допомоги по безробіттю поставлено цим нормативно-правовим актом у залежність від двох умов: страхового стажу та від тривалості безробіття (ст. 23 названого Закону). Так, право на 50 відсотків від визначеної суми заробітку дає особі страховий стаж до 2 років; стаж від 2 до 6 років — на 55 відсотків; від 6 до 10 років — 60 відсотків; понад 10 років — 70 відсотків. Допомога по безробіттю виплачується також у перші 90 календарних днів безробіття — 100 відсотків; протягом наступних 90 календарних днів — 80 відсотків; у подальшому — 70 відсотків.
Однак одночасно норма ст. 23 Закону „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" вказала, що розмір допомоги по безробіттю повинен визначатися відповідно до середньої заробітної плати, передбаченої для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Кабінетом Міністрів.
Таким чином, відповідно до цього Закону допомога по безробіттю поставлена у залежність не лише від низки уточнених вимог до стажу і до середнього заробітку, але певною мірою і до нового порядку, що повинен був визначатися підзаконним актом. Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України МІ! 100 від 08.02.1995 року, після набрання чинності Законом „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" у частині обрахунку розміру середньої заробітної плати для призначення допомоги по безробіттю продовжував діяти до затвердження постановою Кабінету Міністрів № 1266 від 26.09.2001 року Порядку обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням (далі — Порядок № 1266). Порядок № 1266 привів у відповідність із Законом „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" правила обчислення середньої заробітної плати (доходу) для розрахунку відповідних виплат. Тепер її розраховують, виходячи з нарахованої заробітної плати за видами виплат, що включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати (у тому числі в натуральній формі), та підлягають обкладанню прибутковим податком з громадян, не враховуючи пільги щодо сплати зазначеного податку.
Отже, хоча Закон „Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" діяв у серпні 2001 року, втім підза-конний механізм обчислення середньої заробітної плати у даному випадку не змінювався до набрання чинності постановою Кабінету Міністрів № 1266 від 26.09.2001 року. За таких обставин у вказаному періоді утворилась певна колізія через вищенаведену „відсильну" норму ст. 23 Закону і на цьому ґрунті виник спір між безробітним і органами зайнятості, які продовжували керуватися у роботі старим Порядком, на відміну від бухгалтерії підприємства, яка видавала довідку про заробітну плату свого колишнього працівника. Адже відповідно до п. 4 ст. 23 Закону у середньомісячну заробітну плату (доход) для обчислення допомоги по безробіттю необхідно враховувати всі види виплат, на які нараховувалися страхові внески. Якщо на спірні суми (премії, компенсації за невикористані відпустки тощо) нараховувалися відповідні внески, їх необхідно було включати до розрахунку середнього заробітку. Причому навіть у тому випадку, коли ці виплати не належать до розрахункового періоду у два календарних місяці роботи, передбачених у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому постановою Кабміну № 100 від 08.02.1995 року.
Пільги щодо сплати державного мита згідно з Декретом Кабінету Міністрів України „Про державне мито" № 7-93 від 21.01.1993 року мають позивачі — працівники за позовами про стягнення заробітної плати й за іншими вимогами, що випливають з трудових правовідносин.
Відповідно до статей 3 і 221 Кодексу законів про працю у суді підлягають розглядові індивідуальні трудові спори працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої приналежності, у тому числі членів кооперативів, їх об'єднань, членів колективних сільськогосподарських підприємств, членів інших громадських організацій, які перебували з ними в трудових відносинах, членів селянських (фермерських) господарств, осіб, які працюють за трудовим договором із фізичними особами.
У постанові Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року „Про практику розгляду судами трудових спорів" також окреслено загальні межі розгляду судами справ цієї категорії (п. 2. названого документа). Таким чином, названими документами чітко визначено, що трудовими можуть вважатися лише спори між працівниками та їх роботодавцями і стосуватися укладення, розірвання трудового договору тощо. Якщо відносини між особами не належать до категорії трудового спору, то вони вирішуються у загальному порядку цивільного судочинства.
Оскільки наведена норма про пільги при сплаті державного мита поширюється саме на трудові спори, у даному випадку підстав не сплачувати мита у позивача немає.