У Законі "Про власність" не йдеться про те, якими доказами власник повинен підтверджувати належність йому майна на праві власності. Водночас у от. ,49 встановлено, що володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено .судом. Як відомо, володіння майном може грунтуватися на праві власності або на іншому титульному праві, зокрема, на договорах майнового найму, схову, довірчого управління. Більше того, здійснення окремих повноважень, особливо відчуження, можливе лище за умови наявності у власника відповідних правовсрановлювальних документів. Вирішуючи спори, пов'язані з правом власності чи усуненням перешкод у користуванні майном, суди Виходять з їого, що підтвердженням наявності такого права можуть бути, насамперед, право-встановлювальні документи. Самі лише свідоцтва про право власності на девний об'єкт майна не є правовстановлювальними документами п. 9 Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України від31.01..2001 р. № 01-8/98). На підставі наведеного можна дійти висновку», що свідоцтво про право власноті - це документ, що лише підтверджує належність права власності певному суб'єкту. Як правило, тут зазначаються і юридичні факти, що стали підставою для виникнення або переходу такого права до власника. Що ж стосується правовстановлювальних документів, то вони фіксують, підтверджують і оформлюють безпосередньо самі юридичні факти, на підставі яких у власника виникає (до нього переходить) праю власності.
У справі, яка коментується, Вищий господарський суд зазначив, що відсутність державної реєстрації продавцем спірного об'єкта нерухомості виключає наявність у нього відповідного правовстановлювального документа, а відтак і підтвердження права власності. Це і стало підставою для наступного визнання угоди про відчуження спірного об'єкта недійсною. Якщо йдеться про транспортні засоби, то відсутність державної реєстрації виключає не лише можливість відчуження, а навіть і саме використання цих засобів.
Утім при розгляді таких справ слід взяти до уваги п. 8 Роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 р. № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із визнанням угод недійсними". Угода, укладена із порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише у тому випадку, коли такі наслідки прямо передбачені нормативним актом. Далі ВАСУ зазначає: якщо незаре-єстрована угода повністю або частково виконана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, друга сторона має право звернутися до господарського суду за захистом своїх інтересів. У цьому випадку суд може визнати угоду, що не пройшла державної реєстрації, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєструючого органу обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення можливе лише у випадку, коли відповідна угода укладена за встановленою формою, а її зміст відповідає вимогам закону.
Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом права власності (повного господарського відання) на майно, не дотримано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна, наприклад, правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів тощо, то лише ця обставина не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.
Чинне законодавство здебільшого передбачає, що право власності на окремі об'єкти може підтверджуватися лише певними документами. Відсутність таких документів ставить під сумнів належність права власності особі, що претендує на це майно. Так, згідно з п. 4 ст. 5 Закону "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" підтвердженням права власності на цінні папери є сертифікати, а в разі зне-рухомлення цінних паперів чи їх емісії в бездокументарній формі — виписка з рахунку у цінних паперах, яку зберігач зобов'язаний надавати власнику цінних паперів.
Від правовстановлювальних документів слід відрізняти бухгалтерські та облікові документи, якими оформлюються певні господарські операції згідно з вимогами бухгалтерського обліку і звітності. Так, ВГСУ неоднаразово роз'яснював, що перебування майна на балансі підприємства (організації) ще не є безспірною ознакою його права власності. Що ж до права державної власності, то незалежно від того, на балансі якого підприємства знаходиться майно, воно не втрачає статусу державної власності. Таким чином, спір, як правило, виникає не про визнання права власності чи усунення перешкод, а про те, яке підприємство (організація) має право повного господарського відання (оперативного управління) майном.
Баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов'язань на конкретну дату. Баланс не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства. Одним із основних критеріїв визначення законності володіння майном і відображення його на балансі підприємства є джерела фінансування, передача підприємству у володіння майна безпосередньо власником (уповноваженим ним органом) чи підприємством, яке володіє майном на праві повного господарського відання.
Аналогічні питання виникають і тоді, коли, наприклад, будинок побудований за участю кількох підприємств (організацій). За таких обставин позивач з метою підтвердження свого права на користування і розпорядження конкретним нежилим приміщенням, яке перебуває на балансі відповідача, повинен надати господарському суду документи, що підтверджують його участь у витратах на спорудження будинку для визначення його частки приміщення або рішення власника (органу, уповноваженого управляти майном) про закріплення за ним певної частки будинку на праві повного господарського відання (оперативного управління).
Ця проблема має суто практичне значення через те, що бухгалтерські та облікові документи самі по собі не можуть бути предметом позовів про визнання їх недійсними на відміну від правовстановлювальних документів і свідоцтв про праю власності. Зокрема, це стосується і балансу, що підтверджує судова практика. Втім за певних умов і з урахуванням положень ст. 154 ЦК оформлення або видача належних бухгалтерських, облікових документів, наприклад, квитанції про оплату товару, розглядається у судовій практиці як підтвердження юридичного факту укладення цивільно-правової угоди, в т. ч. і пов'язаної з переходом або виникненням права власності. Але і в цьому випадку предметом спору про праю власності буде саме ця угода, а не вказані документи.