Закон "Про освіту" від 23.05.1991 року № 1060-ХІІ (п. 1 ст. 57) серед державних гарантій педагогічним і науково-педагогічним працівникам називає виплату надбавок за вислугу років щомісячно у відсотках до посадового окладу (ставки заробітної плати) залежно від стажу педагогічної роботи у таких розмірах: понад 3 роки — 10 відсотків, понад 10 років — 20 відсотків, понад 20 років — ЗО відсотків. Усі наведені виплати повинні проводитися відповідно до цього Закону. Втім, фінансування цих державних гарантій почалося частково лише за Законом про Державний бюджет на 1999 рік.
Відповідно до ст. 68 Закону "Про Державний бюджет на 2000 рік" у 2000 році на реалізацію ст. 57 Закону "Про освіту" спрямувались 53.000 тис. гривень, у тому числі з Державного бюджету України — 10.751 тис. гривень та з бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя — 42.249 тис. гривень.
Стаття 60 Закону про Держбюджет на 2001 рік передбачала, що з 2001 року ці положення реалізуються в розмірах і порядку, визначених Кабінетом Міністрів у межах видатків, врахованих у розрахунках до Держбюджету та місцевих бюджетів на 2001 рік згідно із Законом від 07.12.2000 року № 2120-ІІІ "Про Державний бюджет на 2001 рік".
У постанові Кабінету Міністрів від 31.01.2001 року № 78 "Про реалізацію окремих положень частини першої статті 57 Закону України "Про освіту", частини першої статті 25 Закону України "Про загальну середню освіту", частини другої статті 18 і частини першої статті 22 Закону України "Про позашкільну освіту" вказано, що її видано відповідно до ч. 2 ст. 60 Закону "Про Державний бюджет України на 2001 рік", і що нею запроваджується, починаючи з 1 січня 2001 року, передбачені абзацами восьмим і десятим ч. 1 ст. 57 Закону "Про освіту" виплати педагогічним та науково-педагогічним працівникам навчальних закладів і установ освіти надбавок за вислугу років і допомоги на оздоровлення при наданні щорічної відпустки. Крім того, цим же документом затверджено Порядок виплати надбавок за вислугу років педагогічним та науково-педагогічним працівникам навчальних закладів і установ освіти. Дія зазначеного Порядку поширюється на працівників, які займають посади згідно з переліком, затвердженим постановою Кабміну від 14.06.2000 року № 963, і на яких поширюються умови оплати праці працівників навчальних закладів і установ освіти.
У 2002 році згадані положення реалізуються в розмірах і порядку, визначених Кабміном у межах видатків, врахованих у розрахунках до Державного бюджету та місцевих бюджетів на 2002 рік згідно із Законом від 20.12.2001 року № 2905-ІП, тобто відповідним Законом про держбюджет.
Таким чином, до видання названої постанови Кабінету Міністрів від 31.01.2001 року кошти з Державного бюджету на фінансування гарантій, наданих державою за ст. 57 Закону "Про освіту" не виділялись, а отже, не могли бути виплачені взагалі.
Якщо розглядати питання, чи повинна держава, надаючи вищенаведені гарантії освітянам, фінансувати їх у повному обсязі з часу набрання чинності спеціальним Законом "Про освіту", можна звернутися до правової позиції Конституційного Суду у справі від 20.03.2002 року № 5-рп/2002 щодо пільг, компенсацій і гарантій. Зокрема, Суд зауважив: ч. З ст. 46 Конституції проголошує, що "пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом". При цьому Суд звернув увагу, що низка пільг, компенсацій і гарантій, наданих чинним законодавством, насправді не є такими, оскільки, зважаючи на те, що пенсії і заробітні плати є значно нижчими від встановленого законом прожиткового мінімуму, ці пільги, компенсації, гарантії слугують певною соціальною допомогою, підтримкою, додатком до основних джерел існування і спрямовані на реалізацію конституційного права кожного громадянина на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (ст. 48 Конституції).
Тож, призупинення окремими статтями законів про державний бюджет дії положень законодавчих актів України у частині надання пільг, компенсацій і гарантій, які фінансуються з бюджетів усіх рівнів, і передбачені чинним законодавством, призводить до порушення конституційних прав громадян України. Розглядаючи за аналогією питання про відсутність фінансування певних державних гарантій, можна твердити, що держава не мала права відмовлятися виділяти необхідні кошти.
Після появи рішення Суду у названій справі будь-які спроби призупинити (не фінансувати) окреслені гарантії є неконституційними. Однак це рішення не поширюється на правовідносини, що виникли до його прийняття (згідно зі статтями 73, 74 Закону "Про Конституційний Суд України"). Тому при розгляді подібного спору у суді загальної юрисдикції цей єдиний аргумент педагогічних працівників не може бути використаний.
Сторінку підготувала Тетяна НІКОЛАЄВА
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 14 (406) 5-11 квітня
2003 р.