Якщо дії суб'єктів цивільного права, спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, не відповідають вимогам закону, то вони й не створюють тих правових наслідків, настання яких бажали сторони угоди (обидві чи одна з них), оскільки, згідно з ч. 1 ст. 48 чинного Цивільного кодексу УРСР (далі — ЦК), угоди, укладені з порушенням вимог закону, є недійсними. Втім, це не означає, що дані угоди не породжують жодних юридичних наслідків: адже вони зумовлюють певні результати, яких сторони не прагнули досягти, але які прямо зазначені у законі, наприклад: повернення отриманого майна, обов'язок компенсування збитків тощо. Винятки з цього правила становлять лише угоди, укладені з порушенням вимог закону щодо дотримання простої письмової форми (звісно, якщо у правовій нормі, яка безпосередньо регулює ці угоди, відсутня пряма вказівка на їх недійсність за даною підставою). У таких випадках угода зберігає свою юридичну силу, але при виникненні спору її доведення ускладнюється неможливістю використовувати показання свідків як докази.
Угоди, укладені всупереч закону, є нікчемними (якщо законодавством не встановлено, що така угода є заперечною — як, наприклад, у статтях 53—57 ЦК). При цьому під словом "закон" у контексті ст. 48 ЦК мається на увазі не лише нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою згідно з положенням Конституці'і і підписаний Президентом, а й усі інші акти, видані органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції (ч. 1 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду "Про судову практику у справах про визнання угод недійсними" від 28.04. 1978 р. — далі постанова Пленуму).
Втілене у ч. 1 ст. 48 ЦК загальне правило визнання угод недійсними застосовується при будь-яких порушеннях вимог чинного законодавства й при недотриманні хоча б однієї з умов чинної угоди, які чітко визначені у ст. 203 нового ЦК України від 16.01.2003 р. (далі — Новий ЦК). Отже, загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності угоди (правочину) й які конкретизовано у спеціальних нормах, ст. 203 нового ЦК розподіляє на кілька груп:
— відповідність змісту угоди законодавству та моральним засадам суспільства;
— наявність необхідного обсягу цивільної дієздатності суб'єктів угоди;
— вільне волевиявлення учасників угоди й збіг внутрішньої волі й волевиявлення;
— дотримання форми угоди, що встановлена законом, у тих випадках, коли її недодержання тягне за собою недійсність угоди;
— спрямованість угоди на реальне настання правових наслідків, що нею обумовлені;
— відсутність суперечності угоди, що вчиняється батьками або усиновлювачами, правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Оскільки застосування ст. 48 ЦК засновано на об'єктивному чиннику - суперечності угоди вимогам чинного законодавства, то й наявність чи відсутність вини сторін не має юридичного значення для визнання угоди недійсною. Адже вже сама невідповідність вимогам закону є достатньою підставою для нікчемності угдди, бо закон повинен бути відомим усім і посилання на його незнання неприпустиме. Слід зауважити, що нікчемні угоди є недійсними вже з моменту їх укладення, тому виконанню вони не підлягають, а вимагати у судовому порядку застосування наслідків недійсності угоди, вказуючи на ЇЇ нікчемність, вправі будь-які зацікавлені особи.
Частина 2 ст. 48 ЦК передбачає здійснення двосторонньої реституції: сторони, що уклали недійсну угоду через її невідповідність закону, мають бути приведені до первісного становища, тобто кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все отримане за цією угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі — відшкодувати його вартість у грошовому еквіваленті. Але необхідно ще раз підкреслити, що, оскільки ст. 48 ЦК є загальною підставою визнання угод недійсними, зазначені наслідки застосовуються лише у тих випадках, коли спеціальною нормою не передбачено інші (односторонню реституцію чи її недопущення). У разі визнання угоди недійсною за ст. 48 ЦК, суд обов'язково повинен вказати у своєму рішенні той нормативний акт, вимогам якого угода не відповідає (ч. 4 п. 5 постанови Пленуму).
Подібного підходу послідовно дотримуються і господарські (раніше — арбітражні) суди. Так, Вищим арбітражним судом України (далі — ВАСУ) було прийнято рішення про задоволення позову Міністерства транспорту України про визнання договору купівлі-продажу адміністративно-побутового корпусу та інших споруд, укладеного між АТП №15654 та ТЕП ЛТД недійсним, оскільки цей договір укладено з перевищенням АТП №15654 наданих йому повноважень щодо закріпленого за ним майна і з порушенням чинного на той час законодавства (згідно з п. З ст. 10 Закону "Про підприємства в Україні" відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю й закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах у порядку, визначеному Фондом державного майна України, а угода, про яку йдеться у справі, була укладена відповідачами без додержання цього встановленого законом порядку). Така угода купівлі-продажу не відповідала вимогам закону, через що й була визнана судом недійсною із застосуванням наслідків, передбачених ст. 48 ЦК ("Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України". - 1995. - № 1).
Аналогічним було рішення ВАСУ про визнання недійсним договору спахування відповідальності позичальника за непогашення кредиту, укладеного між АСК "Скіф" у особі директора її Запорізької філії, ТОВ "Пінта" та АБ "АвтоЗАЗбанк", як такого, що не відповідає вимогам закону, оскільки згідно з Положенням про Запорізьку філію АСК "Скіф" і дорученням директор цієї філії не уповноважений укладати договори страхування відповідальності за непогашення кредиту, а доказів наступного схвалення вказаної угоди АСК "Скіф" не було подано ("Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. - 1996. - №1).
Досить цікавим є питання відмінності недійсних угод від розірвання двосторонньої угоди, що в окремих випадках здійснюється через суд. Такі угоди слід відрізняти одна від од-<ної, й «яйуКважаю корисним зазначити їх основні відмінності. Отже:
— підставою недійсності угоди є її протизаконність, а підставою розірвання договору — різноманітні додаткові обставини при цілковитій відповідності закону самої угоди;
— оскільки нікчемна угода вважається недійсною з моменту її укладення? то вона й не створює тих правових наслідків, що були передбачені сторонами, тоді як розірвання угоди можливо лише на майбутнє;
— вимоги про нікчемність угоди не обме жені строком позовної давності, а для вимог розірвання угоди діють загальні правила щодо цього терміну (у цивільному праві загальний строк позовної давності становить три роки).
Угода, укладена з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства (ст. 49 ЦК), належить до категорії нікчемних та є кваліфікованим видом угод, що не відповідають вимогам закону. Дані угоди являють собою значні й особливо небезпечні порушення чинного законодавства, мають антисоціальний характер та посягають на істотні державні й суспільні інтереси. У ч. 1 п. 6 постанови Пленуму зазначено, що дія ст. 49 ЦК поширюється на угоди, укладені з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, тобто на ті, що порушують основні принципи існуючого суспільного ладу. До них, зокрема, належать угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою, використання майна, що знаходиться у власності або користуванні громадян, на шкоду інтересам суспільства, на незаконне відчуження зе'млг або незаконне користування нею роспорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу.
Але для застосування ст. 49 ЦК наявності лише об'єктивного чинника (вчинення угоди з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства) замало. Необхідно, щоб дії учасників угоди (обох чи хоча б однієї із сторін) мали навмисний характер, тобто сторони (чи одна з них), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладуваної угоди і суперечність її мети інтереоамдержави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків (ч. 4 п. 11 Роз'яснення президії Вищого господарського суду "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12.03.1999 р.). При цьому за наявності умислу в обох сторін — у разі виконання угоди обома сторонами — в дохід держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої стягується в дохід держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного (недопущення реституції); За наявності ж умислу лише в однієї зі сторін все одержане нею за угодою повинне бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави (одностороння реституція).
Рішенням ВАСУ було визнано недійсною угоду про спільну діяльність, укладену між Фондом державного майна, ВАТ "Томак" та АК "Промін-вестбанк України", з підстав, передбачених ст. 49 ЦК. Між вказаними сторонами було укладено тристоронню угоду про спільну діяльність, відповідно до якої Фонд державного майна надав ВАТ "Томак" за рахунок коштів позабюджетного Державного фонду приватизації фінансову допомогу строком на 6 місяців. За користування кредитом ВАТ "Томак" зобов'язувалося сплачувати відсотки Фонду державного майна та АК "Промінвестбанк України", причому останньому будь-які кошти за надані відповідно до угоди послуги не перераховувалися, на відміну від Фонду державного майна, який отримав відсотки за користування фінансовою допомогою. Оскільки ст. 23 Закону "Про приватизацію майна державних підприємств" передбачає імперативні умови кредитування приватизованих підприємств (лише у межах, визначених Державною програмою приватизації й виключно з метою технічного переозброєння), то ВАСУ дійшов висновку, що така угода, враховуючи порушення закону і перевищення Фондом державного майна його компетенції, суперечить інтересам держави, у зв'язку з чим до неї й були застосовані правила ст. 49 ЦК, а саме — недопущення реституції, бо суд вирішив, що дії сторін слід розцінювати як умисні ("Вісник Вищого арбітражного суду України". — 1999. — №1).
За відсутності "будь-якої з відповідних ознак (об'єктивної чи суб'єктивної) ст: 49 ЦК не застосовується. Учасниками подібних угод можуть бути як фізичнії так і юридичні особи. Умисел юридичної особи визначається як умисел тієї посадової або іншої фізичної особи, що підписала угоду від імені юридичнії особи, маючи на це належні повноваження (за відсутності таких повноважень наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою).
Стаття 228 нового ЦК України, яка має виконувати функції ст. 49 чинного ЦК УРСР, докорінно відрізняється від неї і за назвою, і за змістом. Назва ст. 228 нового ЦК дає юридичну оцінку, розкриває зміст незаконної угоди, вказує її юридичні наслідки й фрмулюється як "правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок". При цьому в ч. 2 цієї статті прямо зазначено, що угода, яка порушує публічний порядок, є нікчемною (тобто безапеляційно недійсною).