І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
Р І Ш Е Н Н Я
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Рішення Конституційного Суду України
у справі за конституційним зверненням громадянина
Сердюка Валерія Анатолійовича про офіційне
тлумачення положення частини першої статті 7
Цивільного кодексу Української РСР
(справа про поширення відомостей)
м. Київ Справа N 1-9/2003
10 квітня 2003 року
N 8-рп/2003
vd20030410 vn8-рп/2003
Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного
Суду України:
Селівона Миколи Федосовича - головуючий,
Євграфова Павла Борисовича,
Костицького Михайла Васильовича - суддя-доповідач,
Малинникової Людмили Федорівни,
Мироненка Олександра Миколайовича,
Пшеничного Валерія Григоровича,
Розенка Віталія Івановича,
Савенка Миколи Дмитровича,
Скоморохи Віктора Єгоровича,
Тимченка Івана Артемовича,
Тихого Володимира Павловича,
Ткачука Павла Миколайовича,
Чубар Людмили Пантеліївни,
Шаповала Володимира Миколайовича,
розглянув на пленарному засіданні справу про офіційне
тлумачення положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу
Української РСР ( 1540-06 ) "поширив такі відомості".
Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 42, 43 Закону
України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) стало
конституційне звернення громадянина Сердюка Валерія Анатолійовича.
Підставою для розгляду справи відповідно до статті 94 Закону
України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ) є наявність
неоднозначного застосування судами України частини першої статті 7
Цивільного кодексу Української РСР ( 1540-06 ) з питання,
порушеного у конституційному зверненні.
Заслухавши суддю-доповідача Костицького М.В. та дослідивши
матеріали справи, Конституційний Суд України
у с т а н о в и в:
1. Громадянин Сердюк Валерій Анатолійович звернувся до
Конституційного Суду України з клопотанням про офіційне тлумачення
положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу Української
РСР ( 1540-06 ) (далі - Цивільний кодекс) "поширив такі
відомості". Практичну необхідність в офіційному тлумаченні заявник
обгрунтовує наявністю неоднозначного застосування цього положення
судами України, що, на думку Сердюка В.А., призвело до порушення
його конституційних прав.
Суб'єкт права на конституційне звернення зазначає, що його
заяву щодо неправомірних дій інспектора державної податкової
інспекції м. Полтави до Державної податкової адміністрації у
Полтавській області Октябрський районний суд м. Полтави визнав
такою, що поширює відомості, які не відповідають дійсності,
порочать честь, гідність та ділову репутацію працівника державної
податкової інспекції. Своїм рішенням суд зобов'язав Сердюка В.А.
спростувати заявлені відомості шляхом направлення заяви до
відповідного відділу зазначеної адміністрації, а також
відшкодувати збитки за заподіяну моральну шкоду цій службовій
особі.
Судова колегія в цивільних справах Полтавського обласного
суду та Колегія суддів судової палати в цивільних справах
Верховного Суду України відмовили у задоволенні касаційної скарги
Сердюка В.А. на рішення районного суду м. Полтави.
Заявник долучив до звернення також витяги з постанови Пленуму
Верховного Суду України від 26 грудня 1997 року ( n0024700-97 ) за
позовом подружжя Б. до громадянина Л. про захист честі, гідності,
ділової репутації та відшкодування моральної шкоди і з постанови
президії Житомирського обласного суду від 2 червня 2000 року за
позовом громадянина С. до громадянина М. про захист честі,
гідності та відшкодування моральної шкоди, які було вирішено з
іншими правовими наслідками.
2. У відповіді на запит Конституційного Суду України Голова
Верховного Суду України підкреслює, що звернення особи до
правоохоронного органу зі скаргою на неправомірні дії його
працівника, пов'язані із здійсненням ним владних повноважень чи
виконанням службових обов'язків, є поширенням відомостей про цього
працівника. Однак таке звернення не може бути підставою
цивільно-правової відповідальності заявника за статтею 7
Цивільного кодексу ( 1540-06 ) (навіть якщо такі відомості не
відповідають дійсності). Повідомлення правоохоронному органу про
дії його працівника, що стосуються виконання ним службових
обов'язків, але не пов'язані з реалізацією владних повноважень, є
повідомленням про поведінку цього працівника, а тому не є
поширенням відомостей у розумінні статті 7 Цивільного кодексу
( 1540-06 ) незалежно від того, чи правдиві вони. Підставою для
відповідальності заявника за статтею 7 Цивільного кодексу
( 1540-06 ) можуть бути лише відомості, які стосуються поведінки
(дій чи бездіяльності) працівника правоохоронного органу, оцінки
його особистості (особистих якостей), за наявності всіх
передбачених цією статтею обставин.
До того ж у згаданій вище постанові Пленуму Верховного Суду
України від 26 грудня 1997 року ( n0024700-97 ) зазначається, що
за змістом статті 7 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) "звернення
громадянина до правоохоронних органів про захист своїх прав від
неправомірних дій інших осіб, у тому числі показання свідка під
час попереднього слідства, не може вважатись поширенням
неправдивих відомостей".
Державна податкова адміністрація України вважає, що в
контексті статті 7 Цивільного кодексу ( 1540-06 ) звернення
громадянина у порядку, передбаченому Законом України "Про
звернення громадян" ( 393/96-ВР ), до правоохоронного органу зі
скаргою на неправомірні дії його працівника не є поширенням
відомостей про цього працівника і не може бути підставою для
цивільно-правової відповідальності громадянина.
Подібні висновки містяться також і у відповідях, наданих
інститутом держави і права ім. В.М. Корецького, інститутом
філософії ім. Г. Сковороди, Інститутом політичних і
етнонаціональних досліджень Національної академії наук України.
3. Частина перша статті 7 Цивільного кодексу ( 1540-06 )
встановлює, що "громадянин або організація вправі вимагати по суду
спростування відомостей, що не відповідають дійсності або
викладені неправдиво, які порочать їх честь, гідність чи ділову
репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив
такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності".
Відповідно до Конституції України ( 254к/96-ВР ) усі мають
право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення
або особисто звертатися до органів державної влади, органів
місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих
органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обгрунтовану
відповідь у встановлений законом строк (стаття 40); кожному
гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи
бездіяльності органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга
статті 55).
Питання практичної реалізації громадянами цих прав
регулюються, зокрема, Законом України "Про звернення громадян"
( 393/96-ВР ), який забезпечує їм можливість брати участь в
управлінні державними і громадськими справами, впливати на
поліпшення роботи органів державної влади і місцевого
самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від
форм власності, відстоювати свої права і законні інтереси та
поновлювати їх у разі порушення шляхом викладення в письмовій або
усній формі пропозицій (зауважень), заяв (клопотань) і скарг.
Згідно з частиною п'ятою статті 55 Конституції України
( 254к/96-ВР ) "кожен має право будь-якими не забороненими законом
засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних
посягань", а статтею 4 Закону України "Про звернення громадян"
( 393/96-ВР ) передбачено підстави, які дають громадянам право
оскаржувати рішення, дії (бездіяльність) у сфері управлінської
діяльності, у тому числі органів державної податкової служби та їх
посадових осіб, що, зокрема, встановлено і Законом України "Про
державну податкову службу в Україні" ( 509-12 ).
З огляду на викладене Конституційний Суд України вважає, що
звернення громадян до правоохоронного органу, що містять певні
відомості про недодержання законів посадовими або службовими
особами, передаються чи повідомляються не з метою доведення таких
відомостей до громадськості чи окремих громадян, а з метою їх
перевірки уповноваженими на це законом іншими посадовими особами.
Тому такі звернення за змістом частини першої статті 7 Цивільного
кодексу ( 1540-06 ) не можуть вважатися поширенням відомостей, які
порочать честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди
інтересам посадової чи службової особи правоохоронного органу.
Проблеми, пов'язані з особливостями реалізації права громадян
на свободу вираження поглядів і критику стосовно дій
(бездіяльності) посадових та службових осіб, неодноразово були
предметом розгляду Європейського суду з прав людини. Застосовуючи
положення статті 10 Конвенції про захист прав людини та основних
свобод ( 995_004 ) в рішеннях у справах "Нікула проти Фінляндії"
( 980_042 ), "Яновський проти Польщі" та інших, Суд підкреслює, що
межі допустимої інформації щодо посадових та службових осіб можуть
бути ширшими порівняно з межами такої ж інформації щодо звичайних
громадян. Тому, якщо посадові чи службові особи діють без правових
підстав, то мають бути готовими до критичного реагування з боку
суспільства.
Водночас наявність у зверненнях до правоохоронного органу
завідомо неправдивих відомостей тягне за собою дисциплінарну,
цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність
згідно з законодавством України.
Зокрема, статті 173-1, 212-1 Кодексу України про
адміністративні правопорушення ( 80731-10 ) передбачають
адміністративну відповідальність за поширювання неправдивих чуток,
що можуть викликати паніку серед населення або порушення
громадського порядку, та за повідомлення завідомо неправдивих
відомостей органам реєстрації актів громадянського стану.
Кримінальний кодекс України ( 2341-14 ) встановлює
кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення
про підготовку вибуху, підпалу або інших дій, які загрожують
загибеллю людей чи іншими тяжкими наслідками (стаття 259),
завідомо неправдиве повідомлення суду, прокурору, слідчому або
органу дізнання про вчинення злочину (стаття 383) тощо.
До того ж стаття 27 Закону України "Про звернення громадян"
( 393/96-ВР ) передбачає відшкодування особою за рішенням суду
витрат у зв'язку з перевіркою звернень, які містять завідомо
неправдиві відомості.
Підставою цивільно-правової відповідальності заявника,
передбаченої статтею 7 Цивільного кодексу ( 1540-06 ), може бути
поширення недостовірної інформації стосовно особистого (сімейного)
життя посадової чи службової особи правоохоронного органу як
людини і громадянина.
Виходячи з наведеного та керуючись статтями 147, 150
Конституції України ( 254к/96-ВР ), статтями 51, 94, 95 Закону
України "Про Конституційний Суд України" ( 422/96-ВР ),
Конституційний Суд України
в и р і ш и в:
1. Положення частини першої статті 7 Цивільного кодексу
Української РСР ( 1540-06 ) "поширив такі відомості" в аспекті
конституційного звернення треба розуміти так, що викладення у
листах, заявах, скаргах до правоохоронного органу відомостей
особою, на думку якої посадовими чи службовими особами цього
органу при виконанні функціональних обов'язків порушено її право,
не може вважатись поширенням відомостей, які порочать честь,
гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди інтересам цих
осіб.
Викладення у листах, заявах, скаргах до правоохоронного
органу завідомо неправдивих відомостей тягне за собою
відповідальність, передбачену чинним законодавством України.
2. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до
виконання на території України, остаточним і не може бути
оскарженим.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у
"Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних
виданнях України.
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ