Прийняття Верховною Радою України нового Цивільного кодексу, що набере чинності з 01.01.2004 р. (далі — новий ЦК), є, без перебільшення, початком відродження української науки цивільного права. Не зупиняючись окремо на всіх його новелах, відзначимо, що новий ЦК є актом приватного права, основне призначення якого полягає в закріпленні сучасного регулювання цивільних правовідносин приватноправовими методами.
До таких новел слід віднести, передусім, розширення переліку об'єктів цивільних прав, а також закріплення на законодавчому рівні інституту переходу прав кредиторів. На сьогодні в цивільному законодавстві відсутнє систематизоване регулювання цього інституту приватного права. Водночас, в усіх сучасних ко-дифікаціях цивільного права — і країн—колишніх республік СРСР, і європейських країн — такі норми є.
Становлення в Україні ринкових економічних відносин зумовило необхідність формування відповідної законодавчої бази для обороту зобов'язальних прав вимоги, які в умовах гострої нестачі оборотних коштів є одним із найбільш ліквідних видів майна учасників цивільних правовідносин. Сучасне регулювання відносин, пов'язаних з оборотом прав вимоги, лише незначною мірою задовольняє потреби цивільного обороту. Істотне зростання обороту прав вимоги в сучасній Україні зумовило необхідність детального дослідження проблем, пов'язаних з переходом прав кредитора до третіх осіб. Крім того, в умовах тотального дефіциту обігових коштів можливість відчуження майнових прав часом є чи не єдиним способом для підприємців витримати жорсткі умови конкуренції, а іноді — й уникнути банкрутства. До речі, у США обсяги обороту прав, зокрема факторингових операцій, перевищують сто мільярдів доларів.
Оборот вимог кредиторів є, на наш погляд, одним із найцікавіших і, водночас, найменш досліджених аспектів зобов'язального права. Вимога кредитора, що виникла на базі існуючого зобов'язального право-відношення, за яким одна особа (боржник) зобов'язується вчинити певну юридичну дію на користь іншої особи (кредитора), з прийняттям нового ЦК може розглядатися як самостійний об'єкт цивільних прав.
Поява третьої особи в зобов'язальних відносинах завжди пов'язана з певним ускладненням цих правовідносин. Варто згадати предмет міжнародного приватного права — майнові відносини, ускла-дені іноземним елементом. Аналогічним "ускладнюючим" фактором у зобов'язальному праві є треті особи. Традиційна схема зобов'язання "кредитор-боржник" доповнюється в такому випадку третьою особою, під якою слід розуміти особу, яка не бере участі у зобов'язанні як кредитор або боржник. Як відомо, у цивільному праві є ціла низка зобов'язань, в яких беруть участь треті особи, але, на наш погляд, найбільший інтерес (як теоретичний, так і практичний) викликають зобов'язання, в яких права кредитора переходять до третіх осіб, оскільки в такій ситуації відбувається заміна активного суб'єкта зобов'язання, який займає в ньому ключову позицію. Саме кредитор визначає подальшу долю зобов'язання. Вочевидь, ця обставина також вплинула на формування особливого регулятивного апарату цього масиву цивільно-правових відносин.
Перехід прав кредитора до третіх осіб у цивільному праві є складним правовим явищем, сутність якого полягає в повній чи частковій заміні кредитора в зобов'язанні третіми особами — правонаступниками кредитора, особами, до яких перейшли права кредитора, особами, які набули на платній чи безоплатній основі права кредитора за угодою, тощо.
Наявність у новому ЦК низки статей, спрямованих на регламентацію відносин, пов'язаних з переходом прав кредитора до третіх осіб, певною мірою підтверджує самостійність цього правового інституту. Водночас, з метою встановлення місця інституту переходу прав кредитора до третіх осіб у сучасному цивільному праві вбачається доцільним проведення його порівняльного аналізу з деякими суміжними з ним інститутами.
Переадресування виконання зобов'язання — це зазначення кредитором третьої особи, якій боржник зобов'язаний передати виконання (за загальним правилом, боржник у цьому випадку не може відмовитися від виконання; якщо ж таке переадресування виконання спричинить додаткові витрати для боржника, то вони погашаються за рахунок кредитора). Дійсно, ЦК 1964 р., так само як і новий ЦК, не містять самостійного регулювання переадресування виконання, однак аналіз загальних положень про зобов'язання дозволяє зробити висновок про наявність у боржника відповідного обов'язку виконати зобов'язання особі, зазначеній кредитором, оскільки тільки виконання зобов'язання зазначеній кредитором особі буде визнано належним виконанням. Праю вибору адресата виконання може з'явитися у боржника лише в тому випадку, якщо на це було спрямоване волевиявлення кредитора.
Прикладом переадресування виконання зобов'язання може служити договір позики, у якому кредитор вказує боржнику на третю особу, якій боржник зобов'язаний повернути суму позики. Як правило, така схема застосовується у випадках, коли кредитор за договором позики (позикодавець) одночасно виступає боржником перед третьою особою, якій позичальник зобов'язаний передати виконання за договором позики. Таким чином, передача позичальником суми позики третій особі одночасно припиняє два зобов'язання: позичальника перед позикодавцем і позикодавця перед третьою особою.
Особливо слід відзначити, що при переадресуванні виконання зберігається первісний суб'єктний склад зобов'язання. Особа, якій було переадресоване виконання, не має у своєму розпорядженні цивільно-правових засобів захисту проти несумлінного боржника. Ця обставина пояснюється тим, що активним суб'єктом зобов'язання, як і раніше, залишається первісний кредитор, і саме він має право вимагати від боржника належного виконання зобов'язання. У цьому, власне, й полягає відмінність переадресування виконання від переходу прав кредитора: при переадресуванні активним суб'єктом зобов'язання залишається первісний кредитор, а при переході прав кредитора первісний кредитор усувається новим кредитором, який в повному обсязі заміняє первісного кредитора в зобов'язанні.
Доцільно також відзначити, що конструкція переадресування істотно відрізняється й від переведення боргу.
Більш очевидними вбачаються відмінності інституту переходу прав кредитора до третіх осіб від інституту договорів на користь третьої особи. Схожі на перший погляд правові конструкції істотно відрізняються одна від одної. Договором на користь третьої особи визнається договір, у якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яка встановлена або не вставлена у договорі (ст. 636 нового ЦК). Так, ми можемо говорити про укладення договору на користь третьої особи, коли орендар укладає договір страхування орендованого майна на користь орендодавця (вигодонабувача). Сторонами договору страхування майна виступають орендар (страхувальник) і страховик. У той же час право вимоги виплати страхового відшкодування при настанні страхового випадку належить орендодавцю — третій особі, на користь якої був укладений договір страхування. Страхувальник одержує право вимоги страхового відшкодування лише у випадку, коли вигодонабувач відмовиться від зазначеного права вимоги, за умови, що це не суперечить закону й договору. При більш детальному аналізі інституту договорів на користь третьої особи стає очевидним, що у договорах такого роду немає навіть і натяку на перехід прав кредитора до третіх осіб. Тут, так само як і при переадресуванні виконання, суб'єктний склад зобов'язання залишається незмінним. Кредитор, який є активним суб'єктом зобов'язання, у договорі вказує виго-донабувача (бенефі-ціара). Якщо вигодонабувач відмовився від свого права, наданого йому за договором, кредитор, який уклав договір, може скористатися цим правом, якщо це не суперечить закону і договору.
З огляду на те, що перехід прав кредитора до третіх осіб відбувається в межах існуючого зобов'язання, відмінність договорів на користь третьої особи полягає в тому, що в таких договорах права між кредитором і вигодонабувачем розподіляються (а не переходять!) на стадії формування договірного зобов'язання, а головне — вигодона-бувач не витісняє кредитора із зобов'язання.
Найбільш очевидною, на наш погляд, є відмінність інституту переходу прав кредитора від відомої ще римському праву новації. Новація в юридичній літературі розглядається як оновлення зобов'язання шляхом заміни одного зобов'язання іншим. Крім того, новація є однією з підстав припинення зобов'язання — це прямо закріплено у ч. 2 ст. 604 нового ЦК.
Новація за своєю природою є угодою, у якій сторони домовляються про заміну одного зобов'язання, яке їх зв'язує, новим зобов'язанням. Відзначимо, що зобов'язання, яке зазнало новації, виникає між тими ж особами, що й первісне зобов'язання. У результаті новації старе (первісне) зобов'язання "вмирає", а на його базі виникає нове зобов'язання, причому з таким самим суб'єктним складом.
Ст. 1053 нового ЦК містить приклад новації боргу, що виник з купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, у позикове зобов'язання. У такому випадку первісне зобов'язання між сторонами припиняється, а замість нього боржник і кредитор стають учасниками відносин позики, сумою якої є борг по первісному зобов'язанню. У той же час необхідно звернути увагу на те, що перехід прав кредитора до третіх осіб можливий лише в рамках того самого зобов'язання.
Таким чином, наявні дві істотні відмінності новації від інституту переходу прав кредитора: по-перше, новація характеризується заміною одного зобов'язання іншим, а по-друге, суб'єктний склад зобов'язання, яке зазнало новації, збігається із суб'єктним складом первісного зобов'язання.
Додатково необхідно відзначити, що перехід прав кредитора до третіх осіб відрізняється й від невідомої сучасному цивільному праву України конструкції делегації. Цей термін означає кваліфіковану (ускладнену) новацію зобов'язання, що полягала в заміні старого зобов'язання новим і супроводжувалася заміною кредитора. У цьому випадку первісне зобов'язання припинялося. Вочевидь, що делегація знаходиться значно ближче до інституту переходу прав кредитора до третіх осіб, однак зберігається правило про припинення первісного зобов'язання, що, природно, приводить до висновку про самостійність цих правових явищ.
Найчастіше поняття переходу прав кредитора до третіх осіб і уступ-ки права вимоги в юридичній літературі ототожнюються. Прихильниками цієї позиції у свій час виступали такі відомі цивілісти, як Д.І. Мейєр, О.С. Іоффе, М.І. Брагінський, Є.О. Суханов та інші.
На наш погляд, уступка права вимоги є одним із найбільш характерних випадків переходу прав кредитора до третіх осіб, однак не єдиним. Як аргумент пропонуємо звернути увагу на ч. 1 ст. 512 нового ЦК: кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним прав іншій особі за правочином (відступ-лення права вимога), правонаступ-ництва, виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем), виконання обов'язку боржника третьою особою (суброгація). Відповідно до частини другої цієї ж статті кредитор може бути замінений і в інших випадках. Отже, термін "уступка вимоги" (або за новим ЦК — ІІідступлення права вимога) використовується для характеристики окремого випадку переходу прав кредитора тільки за угодою (правочином). Як уже зазначалося, цивільному праву також відомий перехід прав кредитора в силу закону, зокрема, у результаті універсального правонаступництва у правах кредитора, на підставі судового рішення, суброгації тощо.
Таким чином, проведений порівняльний аналіз співвідношення інституту переходу прав кредитора до третіх осіб із іншими суміжними інститутами цивільного права дає підстави для висновку про його самостійне місце і роль у сучасному цивільному праві. Потенціал для практичного використання інституту переходу прав кредитора закладено у новому ЦК України, а належне застосування на практиці правових норм, що регулюють перехід прав кредитора, залежатиме від сучасних правників. Водночас, слід також сподіватися, що і формування судової практики здійснюватиметься у напрямі, обраному розробниками нового Цивільного кодексу України.