Останнім часом у засобах масової інформації з'являються публікації щодо участі в кримінальному судочинстві "інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи".
Не обійшов цієї теми і Віктор Кириллов — автор публікації "Як бути захиснику? ("Юридичний вісник України", № 16 за 19—25 квітня 2003 року). В ній автор справедливо запитує: "...хто ці фахівці в галузі права, що мають за законом право..."? Але тут же й відповідає на це запитання, вказуючи, що спеціального закону в цій сфері немає, окрім рішення Конституційного Суду від 16.11.2000 року.
Це рішення викликало багато спорів серед юристів. Вже 19.12.2000 року з приводу цього рішення зробила гостру заяву Спілка адвокатів України. Але все це — емоції, тому що, як зазначено в п. 5 самого рішення Суду: "Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим".
21.06.2001 року Верховна Рада прийняла Закон, яким внесла зміни до Кримінально-процесуального кодексу України. Стаття 44 його під назвою "Захисник" була викладена в новій редакції. Друга її частина звучить так "Як захисники допускаються особи, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи..."
Приймаючи згадане рішення, Конституційний Суд зробив застереження, вказавши, що "фахівці у галузі права" мають діяти за законом, мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням. Але Верховна Рада, вносячи зміни до Кримінально-процесуального кодексу України, цього застереження не врахувала і механічно віднесла до кола захисників "інших фахівців у галузі права", які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.
Однак як Конституційний Суд, так і Верховна Рада тільки продекларували таке право "фахівців у галузі права", але не вказали, за яким саме законом вони мають право надавати правову допомогу взагалі, а тим більше, здійснювати захист особи у кримінальному провадженні?
У сг. 44 КПК України чітко вказано, що як захисник допускається особа, яка має свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю в Україні. Така теза є зрозумілою. Адже щодо адвокатів діє Закон "Про адвокатуру", у якому чітко вказано, хто є адвокатом, які його права та обов'язки. Визначена його відповідальність за окремі порушення Закону і адвокатської етики. І нарешті цей Закон визначає усі організаційно-правові основи діяльності як окремого адвоката, так і всієї адвокатури в цілому.
А на яких правових засадах мають діяти "фахівці у галузі права" при наданні правової допомоги? Зрозуміло, що кожен юрист, маючи юридичну освіту, може надати юридичну допомогу фізичній та юридичній особі, проконсультувати з того чи іншого питання. Але здійснювати захист у кримінальному провадженні — це зовсім інше. Це специфічна діяльність, і не кожен навіть досвідчений юрист зможе її виконати сумлінно і на високому професійному рівні. Тому в Законі "Про адвокатуру" вказані певні особливості й відповідні обмеження щодо прийому до адвокатури і жорсткі вимоги до самих адвокатів під час їх професійної діяльності.
Віктор Кириллов, згаданий мною автор, ратує за те, щоб до захисту осіб у кримінальному провадженні були допущені всі практикуючі юристи і як аргумент вказує, що, мовляв, у оподаткуванні адвокати навіть прирівняні до юристів-підприємців. Дозвольте не погодитися. З цього приводу нагадаю лише одне — це лист Державної податкової адміністрації України від 24.11.1999 р. № 6628/6/17-0516. У ньому ДПА України вказує, що адвокатська діяльність регулюється спеціальним Законом "Про адвокатуру", а не Законом "Про підприємництво". Реєстрація фізичних осіб, які займаються адвокатською діяльністю, як суб'єктів підприємницької діяльності чинним законодавством не передбачена. Отже, різниця між адвокатами і юристами-підприєм-цями і в питаннях оподаткування теж дуже велика.
Крім того, самі адвокатські об'єднання реєструються в Мін'юсті України на підставі Положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 27 квітня 1993 р. № 302, а не в державних адміністраціях, де провадиться реєстрація підприємців і їх об'єднань.
Далі автор запитує: "Чому можливість правозахисної діяльності для приватне практикуючих юристів повинна бути неодмінно пов'язана з членством у колегії адвокатів?"
У ч. 2 ст. 4 Закону "Про адвокатуру" однозначно вказано: "Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, обєднуватися з іншими адвокатами в колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об'єднання, які діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об'єднань". Отже, ніхто адвокатів до колегій примусово не "заганяє" — то їх особиста справа, де і як працювати. Головне, щоб та чи інша особа була прийнята в адвокати на підставі Закону "Про адвокатуру". Складання іспитів встановлене Указом Президента України від 5 травня 1993 року, яким затверджено Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури. Основним завданням кваліфікаційно-дисциплінарної комісії є визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю, та вирішення питання про дисциплінарну відповідальність адвокатів.