Як і судовий розгляд, виконання судових рішень в Україні є не менш складним та затяжним етапом у процесі стягнення боргу. Це — наслідок недосконалості та суперечності правових норм, що регулюють виконавче провадження. Яскравим прикладом тут виступає процедура виконання рішень господарських судів.
Відповідно до ст. 116 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК) у редакції від 06.11.1991 р., виконання рішення господарського суду провадиться на підставі виданого ним наказу, який є виконавчим документом.
Статтею 2 Закону "Про виконавче провадження" від 21.04.1999 р. передбачено, що примусове виконання рішень в Україні покладається на Державну виконавчу службу (далі - ДВС).
Як правило, в наказі суд вказує конкретний спосіб виконання рішення. В більшості випадків — це стягнення коштів із поточного рахунку боржника, який (рахунок) зазначається в наказі суду.
Після направлення стягува-чем до відділу ДВС такого виконавчого документу, часто виявляється, що на поточному рахунку боржника відсутні кошти. Як наслідок, державний виконавець згідно зі ст. 40 Закону "Про виконавче провадження" виносить постанову про повернення виконавчого документа стягува-чеві у зв'язку з відсутністю коштів на поточному рахунку боржника, вказаному в наказі. Ось тут і виникають проблеми подальшого виконання рішення господарського суду.
В юридичній практиці існує чимало таких ситуацій, тому наведемо конкретний приклад. Рішенням господарського суду Дніпропетровської області було задоволено позовні вимоги підприємства У. до підприємства П. На виконання даного рішення господарським судом було видано наказ, в якому зазначено конкретний спосіб стягнення: "Стягнути з п/рахунка №... підприємства П. на користь підприємства У. суму в розмірі...". Підприємство У. надіслало вищезазначений наказ разом із заявою про відкриття виконавчого провадження до відділу ДВС. Після проведення виконавчих дій державним виконавцем було направлено підприємству У. наказ разом із постановою про повернення виконавчого документа стягува-чеві у зв'язку з відсутністю коштів на рахунку боржника, вказаному в наказі. Тобто у такий спосіб рішення господарського суду не може бути виконане. За наявності таких обтяжуючих виконання рішення суду обставин, підприємством У. згідно зі ст. 121 ГПК України було направлено до господарського суду заяву про зміну способу виконання рішення. Але в процесі розгляду судом такої заяви було виявлено, що в статутному фонді підприємства П. є 25 відсотків державного майна, а у такому разі чинне законодавство передба-чає певні обмеження щодо примусової реалізації майна боржника.
Якщо боржник є підприємством із часткою 25 відсотків державного майна, то на нього поширюється дія мораторію на примусову реалізацію майна за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою. Цей мораторій встановлений Законом "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" від 29.11.2001 р. № 2864-ІІІ (далі — Закон). Відповідно до цього закону господарський суд повинен відмовити в задоволені поданої стягувачем згідно зі ст. 121 ПІК України заяви про зміну способу виконання рішення, шляхом звернення стягнення на майно боржника.
Згідно з п. 4 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.02.2002 р. № 01-8/152 "Про Закон України "Про введення мораторію на примусову реалізацію майна" вказано, що відповідно до ст. 2 Закону під примусовою реалізацією майна підприємств розуміється відчуження об'єктів нерухомого майна та інших засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств.
Згідно з п. 1 ст. 181 Цивільного кодексу України, прийнятого Законом № 435-ІV від 16.01.2003 року (вступає в дію з 01.01.2004 р.), до нерухомих речей (нерухоме /майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Режим нерухомої речі може бути поширений законом на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти, а також інші речі, права на які піддягають державній реєстрації.
До інших засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності підприємства, слід відносити лише ті майнові активи, які обліковуються як необоротні згідно з положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 2 "Баланс", затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31.03.99 № 87 (з подальшими змінами і доповненнями). Дія мораторію не поширюється на ту частину майнових активів підприємства, що обліковуються як оборотні активи, а саме: грошові кошти та їх еквіваленти, що не обмежені у використанні, а також інші активи, призначені для реалізації чи споживання протягом операційного циклу або протягом дванадцяти місяців із дати складання балансу. Таким чином, оборотні активи підприємств можуть бути примусово реалізовані для задоволення вимог кредиторів.
Отже, Законом не встановлено заборони на стягнення боргу з поточних рахунків підприємств та стягнення у вигляді оборотних активів підприємства-боржника, тобто і готової продукції підприємства також. Таким чином, стягувач згідно зі ст. 121 ГПК України має право звернутися до господарського суду із заявою про зміну порядку виконання рішення господарського суду.
Суд має змогу діяти згідно зі ст. 121 ГПК України і за обставин, що ускладнюють виконання рішення, може змінити порядок виконання даного рішення і з власної ініціативи, вказавши в ухвалі: "Стягнути з підприємства (назва та реквізити підприємства) суму (вказати стягувану суму) у вигляді оборотних активів...". Це дасть змогу відділу ДВС накласти стягнення на поточні рахунки підприємства та на готову продукцію.
Згідно з п. 1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.09.96 р. № 02-5/333 "Про деякі питання практики застосування статті 121 Господарського процесуального кодексу України" (далі — Роз'яснення ВАСУ), зазначена стаття не обмежує відповідне право господарського суду певним строком, юно може бути реалізоване у будь-який час від набрання рішенням законної сили (ст. 115 ГПК України) до його фактичного повного виконання. Тобто, для подачі заяви про зміну способу та порядку виконання рішення суду не встановлено строку, який би обмежував реалізацію цього права.
За обставин, що ускладнюють виконання наказу господарського суду щодо стягнення заборгованості з недержавних підприємств, єдиним можливим способом виконання наказу залишається зміна способу виконання рішення шляхом звернення стягнення на майно боржника. Отримавши ухвалу суду про звернення стягнення на майно боржника, відділ ДВС, відповідно до ст. 50 Закону "Про виконавче провадження", зможе провести комплекс виконавчих дій, а саме: здійснити заходи з примусового виконання наказу шляхом звернення стягнення, в першу чергу, на грошові кошти боржника у банківських установах, а у разі відсутності або недостатності таких коштів, на інше майно боржника, і, нарешті, виконати рішення суду, перерахувавши позивачеві належні йому кошти в повному обсязі.
Деякими господарськими судами за результатами розгляду вищезазначених заяв про зміну способу та порядку виконання рішення суду видаються як ухвали разом із наказами, так і ухвали без наказів, що не сприяє однаковому застосуванню господарськими судами ст. 121 ГПК України. Є випадки, коли відділи ДВС відмовляються виконувати ухвали про зміну способу та порядку виконання рішення суду, мотивуючи це тим, що ухвали не є виконавчим документом і для них відповідно не встановлено строку для пред'явлення, тобто що такі ухвали не відповідають вимогам ст. 19 Закону "Про виконавче провадження". Такі дії відділів ДВС, звичайно, призводять до затягування виконавчого провадження.
Це питання вирішується практикою. Згідно з п. 7 ВАСУ: "Частина третя статті 121 ГПК вимагає від господарського суду винесення ухвали про відстрочку або розстрочку виконання рішення, зміну способу і порядку його виконання. Оскільки форма процесуального документа, який приймається за наслідками розгляду даного питання, не ставиться у залежність від вирішення по суті, то як прийняття, так і відхилення вимог заявника щодо відстрочки, розстрочки або зміни способу і порядку виконання рішення повинно оформлюватись ухвалою господарського суду, яка може бути переглянута на загальних підставах згідно з розділами XII і ХІГ ГПК України". Вимоги до такого процесуального документа, як ухвала, встановлюються ГПК України. Відповідно до п. 4 ст. 181' та п. 6 ст. З Закону "Про виконавче провадження", ухвали господарського суду також належать до виконавчих документів, що не суперечить ч. З ст. 19 Закону "Про виконавче провадження", де вказано, що "законом можуть бути встановлені також інші вимоги до виконавчих документів". Згідно з п. 5 ст. 21 згаданого Закону ухвали можуть бути пред'явлені до виконання протягом року.
Також у практиці господарських судів зустрічаються накази, в яких вказано: "Стягнути з підприємства (зазначаються реквізити підприємства)...", а не з поточного рахунка боржника. Тобто у вищезазначених наказах не вказується конкретний спосіб виконання рішення суду. На даний час є незрозумілим порядок виконання за такими наказами, тобто чи можна відділу ДВС звернути стягнення і на майно, чи тільки на вказаний у наказі рахунок підприємства-боржника. Відповідно до змісту даного формулювання більш обгрунтованою є позиція, що стягнення може бути звернено і на майно та всі існуючі рахунки боржника, і стягувачу немає необхідності звертатися до господарського суду із заявою про зміну способу та порядку виконання рішення. А державний виконавець, у свою чергу, повинен здійснити всі заходи примусового стягнення боргу. Але маємо надію, що згодом з'явиться в практиці господарських судів офіційне роз'яснення щодо даного питання.
Отже, надзвичайно важливим є законодавче вирішення питання щодо способу, порядку та механізму виконання рішень господарських судів. Це буде основою створення надійної правової бази становлення ринкової економіки в Україні.