Очевидно, що не стільки відсутність нового Цивільного кодексу стала головною перешкодою до вчасного (з 1 січня поточного року) набрання чинності Сімейним кодексом, скільки несподівано нові підходи до правового регулювання "одвічних" відносин. Саме вони поставили перед судцями, нотаріусами, адвокатами, іншими приватними юристами, а також державними, виконавцями складно вирішувані завдання. Адже звиклим до керування позитивними нормами правникам складно (почасти навіть неможливо) сприйняти такі джерела регулювання відносин сім'ї, як договір дружини та чоловіка, місцевий звичай, судове рішення. Такі новели, як керування договором сторін, звичаєм закріплені й у новому Цивільному кодексі, однак вони мають принципово відмінне значення, пов'язане, вочевидь, із різною суттю цивільно-правових та сімейних відносин.
До того ж, Сімейний кодекс ставить своєрідні надзавдання позитивістській свідомості, коли закріплює суто етичні норми поведінки в сім'ї, приміром, у главі 6 "Особисті немайнові права і обов'язки подружжя", главі 13 "Особисті немайнові права і обов'язки батьків та дітей" тощо. Подекуди складається враження, що читаєш такий собі "Домо-строй", а не нормативно-правовий акт держави. І виникають питання: а як же забезпечувати дотримання цих норм, хто повинен це робити і якими засобами? Тому, крім суто ціннісних орієнтацій, прийняття названого документу викликало певну кількість технічних проблем: необхідність узгодження термінології; підготовка адекватних процесуальних норм; наукове обгрунтування юридичного значення угод, укладення яких дозволено Сімейним кодексом...
Звісно, певна робота над підготовкою так званих підзаконних нормативних актів вже проведена, адже Міністерство юстиції завчасно почало готуватися до набрання чинності новим кодексом. Однак припускаємо, що основна її частина ще попереду: мало ввести у дію Сімейний кодекс, необхідним є багаторічне застосування його положень судами, зміна окремих -елементів культури сімейних взаємин в Україні, що є повільним соціальним процесом, напрям руху якого визначатиметься у тому числі за межами професійного впливу правників. Однак є речі, які самим правникам потрібно добре розуміти, аби не перешкоджати цьому руху.
Незважаючи на подібність окремих інститутів Цивільного та Сімейного кодексів (приміром, договорів), вражаючою залишається їх відмінність, а отже, предмети і способи їх регулювання. Так, якщо цивільно-правові відносини сповна зорієнтовані на потреби господарського обороту і максимального забезпечення власних (індивідуальних) інтересів сторін, які у переважній більшості випадків є самостійними одна щодо одної фізичними та юридичними особами, то сімейно-правові відносини покликані забезпечувати тяглість взаємин та підтримання навіть тих із них, які безпосередньо "не укладалися" сторонами таких відносин (приміром, мачухи та пасинка, вітчима та падчерки, баби, діда та онуків, братів і сестер). Це пов'язане із різною соціальною функцією цивільних та сімейних відносин, адже спадкоємність цивільно-правова має в своїй основі належне виконання матеріальних зобов'язань, а сімейні відносини зорієнтовані, насамперед, на підтримання зв'язку поколінь, непорушність сформованого духовного життя сім'ї, де виростають молодші її члени. З огляду на цю відмінність можемо говорити і про різне розуміння таких загальних засад цивільного та сімейного законодавства як справедливість, добросовісність та розумність. Так, виконання цивільних обов'язків залежить лише від меж, передбачених договором або актом спеціального законодавства. Усе, що виходить за ці межі, може бути витлумачено судом, як "несправедливе" і "нерозумне", а отже і недоцільне обтяження. Але хіба можна говорити, що у разі неукладення між батьками договору про сплату аліментів на дитину, або відсутності домовленості щодо участі в утриманні дитини чи престарілої матері суд не повинен за заявою зацікавленої сторони вийти за межі наявних відносин і визначити справедливі умови такого утримання? З погляду цивільно-правових взаємин "нерозумними" можуть видаватися такі положення Сімейного кодексу як, скажімо, утримання після розірвання шлюбу або здійснення за взаємною згодою права спільного сумісного володіння майном після розірвання шлюбу та безліч інших. Однак, враховуючи, що завданням Сімейного кодексу є зміцнення сім'ї і утвердження обов'язку між різними членами сім'ї, усі умови, спрямовані на задоволення справедливих вимог з утримання, повністю відповідають "моральним засадам суспільства". Приміром, коли йдеться про накладення матеріального обтяження з утримання батьків дітьми, то такий обов'язок є природним і від нього можна звільнити лише з підстав, що батьки у свій час ухилялися від виконання своїх батьківських обов'язків, а не, скажімо, з підстав малозабезпеченості. Таким чином, відмінність суті цивільних та сімейних відносин необхідно враховувати при застосуванні, зокрема, ст. 8 Сімейного кодексу.
Сімейні відносини — найделі-катніша сфера життя суспільства, найконсервативніша і тісно пов'язана з іншими культурними пластами — релігійністю, іншими наявними соціальними інститутами. Тому юристи почуваються у ній чи не найбільш невпевнено. Однак доки існуватимуть сімї, існуватимуть і сімейні спори, які у нашій країні здебільшого вирішує суд, а не інші соціальні інститути (соціальні служби, церковні приходи). Отже, у сімейних правовідносинах виявляється особлива роль суду — не як органу правосудця, а як суспільно-значущого регулятора спору. Вочевидь, багато положень Сімейного кодексу виконують функцію, аналогічну положенням канонічного права, за недодержання яких особу чекає, насамперед, моральний осуд. Звісно, такий підхід викликав найбільше нарікань і спротиву. Адже вихованим на розумінні норм права, як таких, що "встановлені державою і забезпечені державним примусом", важко зрозуміти, як можна забезпечити виконання, наприклад, норми ст. 55, згідно з якою чоловік зобов'язаний утверджувати в сімї повагу до матері, а дружина — до батька; ст. 52 — рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань. Хоча для розв'язання подібної дилеми достатню поглянути на ці норми як на орієнтири для суду в оцінці обставин сімейного спору. Інша справа — процесуальні можливості суду, оцінка ним доказів у спорі, зміст і способи виконання судових рішень. По-перше, нинішній цивільно-процесуальний закон не проводить розрізнення між веденням спору у цивільній справі та вирішенням сімейного спору. Навіть у господарських справах донедавна існувала вимога досудового врегулювання спорів, а у сімейних — немає. Тож не дивно, що справа про розірвання шлюбу може тривати двадцять хвилин, а може перетворитися на тривалу драму в приміщенні суду. За нових умов подання заяв за сімейними спорами, чіткому формулюванні вимог до доказової бази у них зацікавлені, насамперед, самі судді, а отже, вже згодом можна чекати не лише узагальнення практики на рівні апеляційних судів, а й відповідного роз'яснення з боку найвищої судової інстанції.
Принцип найбільшої диспо-зитивності виявився у Сімейному кодексі у закріпленні можливості укладати угоди, у тому числі письмові, між різними членами сім'ї з найрізноманітніших питань сімейного життя: від порядку управління сімейним бюджетом і користування майном (житлом, банківським рахунком) до виховання дитини. Крім того, якщо йдеться про чоловіка та дружину, то вони можуть укладати шлюбний договір навіть до реєстрації самого шлюбу. Щоправда, в Україні відсутні традиції звернення до правників за складенням подібних угод. Немає також сталої інфраструктури "сімейних адвокатів", а отже складання таких угод та професійне представництво інтересів сторін сімейних відносин у судах загальної юрисдикції залишається, назагал, скоріше у сфері бажаного, аніж реального. З іншого боку, попит породжує пропозицію і справа за невеликим: аби учасники сімейних відносин знали про свої права і хотіли їх реалізовувати.
Зміни, запропоновані Сімейним кодексом, які можуть, у першу чергу, привернути увагу, стосуються майнових питань життя сім'ї. Розширення сфери особистої власності у відносинах подружжя, а також між батьками і дітьми та іншими членами сім'ї, здатне призвести до маленької революції у родинах. Так, якщо для нині чинного Кодексу про шлюб та сім'ю усе майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю, окрім майна, що належало чоловікові чи дружині до шлюбу, то новий Сімейний кодекс диференціює майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка (ст. 57); майно, яке перебуватиме за згодою сторін у спільній сумісній власності подружжя. Крім того, Сімейний кодекс дозволяє членам сім'ї самостійно вирішувати питання користування, розпорядження майном, яке належить на праві приватної власності комусь із них. З іншого боку, при укладенні' таких угод можуть бути порушені права дитини, престарілого родича, який проживає у сім'ї, отже матеріальні норми Сімейного кодексу слугуватимуть для скривдженого члена сім'ї правовою підставою звернення до суду за захистом. Окрім того, матеріальні норми Сімейного кодексу становитимуть орієнтир і для нотаріусів, котрим необхідно буде посвідчувати угоди, з якими звертатимуться до них члени сім'ї.