Гарантією захисту прав та свобод людини є Конституція — Основний Закон
України, яким законодавчо закріплено права та свободи людини, у тому
числі й у частині права на захист від кримінального переслідування.
Але на сьогодні трапляються непоодинокі випадки неповної відповідності
деяких положень кримінально-процесуального законодавства нормам Конституції,
а також неконкретність та невизначеність окремих норм, що створює неоднозначне
тлумачення чинного кримінально-процесуального законодавства судами,
правоохоронними органами, а також особами, які виконують функцію захисту
у кримінальному провадженні.
Як наслідок у пресі з’являються публікації, в яких йдеться про неправильне
застосування органами досудового слідства норм кримінально-процесуального
законодавства при порушенні кримінальних справ та наводяться приклади
скасування судами першої інстанції таких постанов. Тому актуальним стає
висвітлення цих питань та визначення шляхів їх розв’язання.
Cлідчими податкової міліції органів державної податкової служби за наявності
достатніх приводів та підстав, зазначених у ст. 94 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), порушуються кримінальні справи про злочини,
віднесені чинним законодавством до їх підслідності.
Понад 60 відсотків таких кримінальних справ — це справи про ухилення
від сплати податків. Справи складні та охоплюють, як правило, не один
склад злочину — це й ухилення від сплати податків, i зловживання владою
або службовим становищем, перевищення службових повноважень, службове
підроблення тощо. Слід зазначити, що саме при порушенні таких справ
виникає найбільше проблемних питань щодо обгрунтованості їх порушення.
Це відбувається через те, що окремі кримінальні справи порушуються не
стосовно конкретної особи, а за фактом вчинення злочину.
Статтею 98 КПК визначено, що прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя
зобов’язані винести постанову про порушення кримінальної справи, i лише
за умови встановлення на момент порушення кримінальної справи особи,
яка вчинила злочин, кримінальна справа порушується щодо цієї особи.
Приводами для порушення кримінальної справи про ухилення від сплати
податків є повідомлення посадових осіб податкових чи митних органів
про те, що службові особи суб’єкта підприємницької діяльності, підприємець
чи фізична особа (далі — суб’єкт) ухилились від сплати податків до бюджетів
та державних цільових фондів у розмірах, що перевищують 1000 неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. При цьому акт податкової перевірки такого
суб’єкта, рішення податкового органу про застосування до нього фінансових
санкцій за порушення податкового законодавства, повідомлення митного
органу про виявлені порушення податкового законодавства та висновок
оперативних підрозділів податкової міліції про умисне вчинення такого
злочину є достатніми для визначення наявності ознак злочину.
Матеріали про порушення податкового законодавства надходять до податкової
міліції, службові особи якої, відповідно до ст. 97 КПК, зобов’язані
прийняти такі повідомлення про вчинений злочин та не пізніше як у триденний
термін порушити або відмовити у порушенні кримінальної справи. У зазначеній
статті також визначено, що у разі необхідності перевірки повідомлення
про злочин до порушення кримінальної справи така перевірка здійснюється
у термін не більше десяти днів шляхом отримання пояснень від громадян
або витребування необхідних документів.
Слід зауважити, що чинним кримінально-процесуальним законодавством пояснення
осіб не включено до переліку доказів, які можуть бути використані при
розслідуванні кримінальної справи, через що деякі працівники податкової
міліції формально відносяться до збору таких пояснень. Крім того, більшість
осіб відмовляється давати пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких
родичів, посилаючись на своє право на захист, гарантоване ст. 63 Конституції
України.
Дія правоохоронних органів щодо витребування документів є також малоефективною:
чинним законодавством не передбачено відповідальності суб’єктів підприємницької
діяльності за ненадання органам податкової міліції документів. Якщо
i відбувається добровільне надання документів, то протягом тривалого
часу. До того ж, отримати документи з банківських установ можливо лише
з санкції прокурора.
Виходячи із вищезазначеного, з метою недопущення необгрунтованого порушення
кримінальних справ відносно осіб слідчими податкової міліції i порушуються
справи за фактом вчинення злочину.
Зазначена проблема знайшла своє вирішення у проекті нового Кримінально-процесуального кодексу України, яким значно розширено терміни проведення попередньої
перевірки за заявами i повідомленнями про злочин. Зокрема, ст. 209 проекту
КПК передбачено, що таке повідомлення має бути розглянуто у термін не
пізніше п’яти діб, при потребі здійснити його перевірку — не пізніше
п’ятнадцяти діб із моменту реєстрації повідомлення про злочин, а якщо
реєстрацію було затримано — з часу її фактичного надходження. Проте
якщо завершити попередню перевірку у зазначений термін можливості немає,
строк попередньої перевірки може бути продовжено прокурором району —
до одного місяця, прокурором області — до трьох місяців, Генеральним
прокурором України — до шести місяців. I лише після ретельної перевірки
повідомлення про злочин приймається рішення про порушення чи відмову
в порушенні кримінальної справи.
Крім того, цим же проектом КПК передбачено використовувати як докази
пояснення осіб та проводити експертизи до порушення кримінальної справи.
У справах про ухилення від сплати податків — це судово-бухгалтерська
експертиза, якою підтверджуються або спростовуються висновки податкових
інспекторів-ревізорів про порушення суб’єктом податкового законодавства.
У разі прийняття Верховною Радою України такої редакції Кримінально-процесуального
кодексу в момент порушення кримінальної справи про ухилення від сплати
податків буде відомо, хто винен у ненадходженні коштів до бюджету чи
державного цільового фонду, i кримінальні справи порушуватимуться вже
стосовно конкретних осіб.
Статтею 55 Конституції України визначено, що права та свободи людини
захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень,
дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування,
посадових i службових осіб.
Стаття 124 Конституції України встановлює, що юрисдикція судів поширюється
на всі правовідносини, які виникають у державі.
Аналіз розслідування кримінальних справ про злочини у сфері оподаткування
свідчить, що при розслідуванні окремих справ особи, відносно яких проводиться
досудове слідство, звертаються до судів загальної юрисдикції за захистом
своїх прав i свобод, оскаржуючи дії слідчих. Але таке оскарження може
здійснюватися в порядку, встановленому КПК, оскільки діяльність службових
осіб органів дізнання, досудового слідства та прокуратури має свої особливості,
не належить до управлінської сфери, а тому й не може бути предметом
оскарження в порядку, визначеному главою 31-А Цивільно-процесуального кодексу України (далі — ЦПК).
Наведемо приклад. Слідчим податкової міліції було порушено кримінальну
справу відносно службових осіб товариства з обмеженою відповідальністю,
які шляхом неправомірного використання пільг по податках ухилились від
сплати податків на суму близько 70 млн. грн.
Районним судом у порядку цивільного судочинства було задоволено скарги
службових осіб зазначеного товариства та визнано порушення кримінальної
справи таким, що порушує їх конституційні права та свободи. Також було
зобов’язано ДПА України кримінальну справу, порушену відносно службових
осіб зазначеного товариства, закрити у зв’язку з відсутністю події злочину.
Ухвалою Судової колегії судової палати у цивільних справах апеляційного
суду рішення районного суду було скасовано i провадження у справі закрито.
Мотивуючи своє рішення, апеляційний суд встановив, що скарги до суду
на постанови слідчого про порушення кримінальної справи щодо певної
особи повинні розглядатися судом за чинним законодавством у порядку
кримінального судочинства.
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
ухвалу апеляційного суду залишила без змін.
Рішенням Конституційного суду України від 30.01.2003 р. № 3-рп/2003
визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними),
положення частини шостої ст. 234, частини третьої ст. 236 КПК, які унеможливлюють
розгляд судом на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого,
прокурора стосовно приводів, підстав i порядку порушення кримінальної
справи щодо певної особи.
Зазначені положення КПК передбачали, що скарги на дії слідчого i прокурора
розглядаються судом під час попереднього розгляду справи чи розгляду
її по суті. За вищезазначеним рішенням Конституційного суду України
особи, відносно яких порушено кримінальну справу, отримали право на
судове оскарження постанови про порушення кримінальної справи на стадії
досудового слідства.
Мотивуючи своє рішення, Конституційний суд України зазначив, що скарги
до суду на постанови слідчого та прокурора про порушення кримінальної
справи щодо певної особи мають розглядатися судом за чинним законодавством
у порядку кримінального судочинства. При цьому суд, розглядаючи такі
скарги на стадії досудового слідства, перевіряє наявність приводів i
підстав для винесення зазначених постанов i не повинен розглядати та
вирішувати заздалегідь ті питання, які повинен вирішувати суд при розгляді
кримінальної справи по суті, оскільки це буде порушенням конституційних
засад правосуддя.
Верховний Суд України направив лист від 12.02.2003 р. № 5-13-44 на адресу
голів апеляційних судів України, в якому зазначив, що при розгляді скарги
на постанову про порушення кримінальної справи судді мають з’ясовувати
лише питання стосовно приводів, підстав i порядку порушення кримінальної
справи щодо певної особи. Досліджувати докази, давати їм оцінку, в інший
спосіб перевіряти питання щодо доведеності вини підозрюваного, обвинуваченого,
розглядати та вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд при
розгляді кримінальної справи по суті, суди не вправі.
Таким чином, скарги на дії (постанови) слідчого про порушення кримінальної
справи відносно певної особи можуть бути оскаржені до суду та розглянуті
судом по суті. Також можуть бути оскаржені до суду i дії слідчого по
затриманню особи, підозрюваної у вчиненні злочину. Всі інші скарги на
дії (рішення) слідчого, прийняті ним при розслідуванні кримінальної
справи, на нашу думку, хоча i можуть бути оскаржені до суду, проте розглядаються
судом першої інстанції відповідно до ст. 234 КПК при попередньому розгляді
справи або при розгляді її по суті.
Більшість осіб, відносно яких порушено кримінальні справи, оскаржуючи
до суду постанови про порушення таких справ, вважають, що підстави для
порушення кримінальної справи відсутні. Так, в деяких скаргах зазначається,
що справи порушуються відносно осіб, які не є службовими особами суб’єктів
підприємницької діяльності, або про відсутність складової об’єктивної
сторони складу злочину — наслідків. При цьому наслідки у вигляді несплати
податків до бюджету пов’язують з відсутністю узгодженого рішення з податковим
органом.
Такі зауваження, на нашу думку, є помилковими, оскільки суб’єктом ухилення
від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів може визнаватися
будь-яка особа, зобов’язана їх сплачувати, в тому числі i службові особи
підприємств, установ, організацій усіх форм власності, на яких покладено
відповідальність за правильність обчислення i своєчасність сплати цих
платежів, ведення бухгалтерського обліку об’єктів оподаткування, подання
бухгалтерських звітів i балансів, податкових декларацій, розрахунків,
платіжних доручень та інших відповідних документів. До таких осіб належать,
зокрема, керівники, головні (старші) бухгалтери та їх заступники, особи,
що фактично виконують їх обов’язки, а також інші посадові особи, які
мають право підпису фінансово-господарських документів. Злочин, передбачений
ст. 212 Кримінального кодексу України (далі — КК), є закінченим з моменту
фактичного ненадходження коштів до бюджетів чи державних цільових фондів,
а саме — з наступного дня після настання строку, до якого мав бути сплачений
податок, збір чи інший обов’язковий платіж. У разі коли закон пов’язує
цей термін із виконанням певної дії, — з моменту фактичного ухилення
від їх сплати. Умисне ухилення від сплати або неповна сплата сум податку,
збору чи іншого обов’язкового платежу, донарахованих податковими органами
за результатами перевірки поданих декларацій, утворює закінчений склад
злочину, передбаченого ст. 212 КК з моменту закінчення терміну, в який
мали бути сплачені донараховані суми. Вищевикладене підтверджується
i рішенням судів при розгляді скарг на постанови слідчих податкової
міліції про порушення кримінальних справ.
Розглянемо конкретні приклади судової практики. Слідчим податкової міліції
порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого частиною
третьою ст. 212 КК за фактом ухилення від сплати податків відносно службових
осіб одного з товариств, які шляхом заниження об’єкта оподаткування
ухилилися від сплати податків на суму понад 50 млн. грн.
Приводами та підставами для порушення даної кримінальної справи стали
матеріали дослідчої перевірки зазначеного товариства, у тому числі акт
перевірки та матеріали первинного бухгалтерського i податкового обліку.
Службові особи зазначеного товариства звернулися до районного суду,
оскаржуючи рішення слідчого про порушення кримінальної справи. Зокрема
в скарзі зазначалося, що вони не погоджуються з висновками ревізорів
про донарахування податків, тому подали до господарського суду скаргу
на рішення податкової інспекції про застосування до товариства фінансових
санкцій за порушення податкового законодавства на основі того, що сума
податкових зобов’язань є неузгодженою, а тому i немає фактичного ненадходження
коштів до бюджету.
Районним судом відмовлено в розгляді скарги, оскільки справу порушено
за фактом ухилення від сплати податків, а не стосовно певної особи.
В іншому випадку слідчим податкової міліції порушено кримінальну справу
за ознаками злочину, передбаченого частиною третьою ст. 212 КК, відносно
директора акціонерного товариства громадянина Н., який шляхом заниження
та приховування об’єктів оподаткування ухилився від сплати ПДВ та податку
на прибуток на суму 200 тис. грн.
Приводами та підставами для порушення кримінальної справи стали матеріали
дослідчої перевірки акціонерного товариства, у тому числі акт податкової
перевірки.
Громадянин Н. звернувся до районного суду зі скаргою на рішення слідчого
про порушення кримінальної справи, мотивуючи тим, що він не був фактично
керівником підприємства, хоча вважався таким за документами, а податкові
декларації та інші документи підписував за вимогою фактичного керівника.
У скарзі також зазначалося, що під час прийняття рішення про порушення
кримінальної справи слідчим було порушено вимоги статей 94, 97 КПК.
Районний суд задовольнив скаргу директора акціонерного товариства i
скасував постанову про порушення кримінальної справи. Проте апеляційним
судом рішення районного суду було скасовано i зазначено, що слідчим
при вирішенні питання про порушення кримінальної справи вимоги закону
порушені не були. При цьому апеляційним судом встановлено, що місцевий
суд при розгляді даної скарги досліджував та давав оцінку доказам, фактично
розглядав та вирішував питання, які повинен вирішувати суд при розгляді
кримінальної справи по суті. Слід зазначити, що подібних прикладів у
судовій практиці чимало.
Пленум Верховного Суду України в постанові від 25.04.2003 р. № 4 «Про
практику застосування судами запобіжного заходу у вигляді взяття під
варту та продовження строків тримання під вартою на стадіях дізнання
i досудового слідства» (далі — постанова № 4) вказав, що i при розгляді
подання про взяття під варту суддя не повинен досліджувати докази, давати
їм оцінку, в інший спосіб перевіряти доведеність вини підозрюваного,
обвинуваченого, розглядати й вирішувати ті питання, які має вирішувати
суд під час розгляду кримінальної справи по суті.
У багатьох випадках мотивами скасування судами постанов про порушення
кримінальних справ щодо певних осіб є встановлення фактів порушення
таких справ без достатніх приводів, передбачених ст. 94 КПК. Так, кримінальні
справи порушуються без актів документальних перевірок, а саме — за довідками
про несплату податків підприємством, які нікому не адресуються. У разі
фактичної наявності законних приводів i підстав для порушення справи
іноді слідчими такі приводи i підстави не зазначаються в постанові про
порушення кримінальної справи, що стає підставою для її скасування як
такої, що винесена безпідставно та з порушенням встановленого порядку.
Наведені підстави скасувань судами постанов про порушення кримінальних
справ щодо певної особи є важливими, заслуговують на врахування та недопущення
в подальшому таких порушень чинного законодавства в роботі працівників
податкової міліції.
Слід зауважити, що це допустимо лише в тих випадках, коли справа порушується
саме відносно певної особи, а не за фактом вчинення злочину.
Як свідчить практика, особи (у разі порушення кримінальної справи за
фактом вчинення злочину) вдаються до оскарження постанови про порушення
такої справи за умови, якщо когось із цих осіб затримано чи допитано
як підозрюваного. Виникає запитання: чи є це оскарження правомірним?
У чинному кримінально-процесуальному законодавстві немає чіткого визначення
про обов’язковість порушення кримінальної справи відносно конкретної
особи. Але як бути, коли кримінальну справу порушено за фактом скоєння
злочину, а особу, що вчинила злочин, встановлено під час проведення
досудового слідства?
Виникає двозначна ситуація: з одного боку, є особа, що підозрюється
у вчиненні злочину, а з іншого — справу порушено за фактом скоєння злочину,
i у такої особи немає підстав для оскарження постанови про порушення
кримінальної справи. Однак якщо особу допитано чи затримано як підозрювану,
справа вважається такою, що розслідується не за фактом скоєння злочину,
а відносно конкретної особи, яка є підозрюваною. (Доречно зазначити,
що у проекті нового Кримінально-процесуального кодексу України, який
прийнято Верховною Радою України у другому читанні, цю прогалину в законодавстві
усунуто, i підозрюваною визнається особа щодо якої порушено кримінальну
справу.) Така особа має право оскаржити до суду дії слідчого щодо порушення
чи обмеження її прав i свобод, що охороняються Конституцією України,
але не саму постанову про порушення кримінальної справи за фактом.
Такий висновок можна зробити на підставі фактів, що досудове слідство
триває, а підозра щодо конкретної особи у скоєнні того чи іншого злочину
свідчить про те, що слідство не закінчено та не встановлено всіх обставин
вчинення злочину. По справі, можливо, будуть встановлені обставини,
що знімуть підозру з такої особи, або будуть встановлені співвиконавці
злочину. Тому під час провадження досудового слідства досліджуються
всі обставини вчинення злочину та встановлюються конкретні особи, які
його вчинили.
Наведемо приклад неможливості скасування постанови про порушення кримінальної
справи за фактом скоєння того чи іншого злочину навіть за наявності
у справі підозрюваного чи обвинуваченого. Працівниками міліції виявлено
труп особи з ознаками насильницької смерті, при цьому особу, що скоїла
вбивство, не встановлено. Слідчий порушує кримінальну справу за фактом
умисного вбивства за ознаками складу злочину, передбаченого частиною
першою ст. 115 КК. Під час провадження досудового слідства по справі
за підозрою у вчиненні даного злочину затримується конкретна особа.
Керуючись частиною шостою ст. 234 КПК та рішенням Конституційного суду
України від 30.01.2003 р., на підставі того, що в її діях відсутні ознаки
складу даного злочину, вона оскаржує до суду постанову про порушення
кримінальної справи за фактом умисного вбивства. Припустимо, що суд,
дослідивши матеріали кримінальної справи, дійшов висновку про слушність
твердження скаржника щодо відсутності в його діях ознак складу злочину,
передбаченого ст. 115 КК (умисне вбивство), та скасував постанову про
порушення кримінальної справи. Фактично в даному випадку судом досліджувалося
питання доведеності вини підозрюваного i обгрунтованості підстав та
мотивів його затримання. Скасування ж постанови про порушення цієї кримінальної
справи буде неправомірним, оскільки факт вчинення злочину залишився
незалежно від того, що слідством особа безпідставно чи за доведеними
доказами підозрювалась у скоєні злочину. Вона існує як особа, що його
вчинила i яку слідству необхідно встановити.
Тому, на нашу думку, судом доцільніше буде при розгляді скарг підозрюваних
(обвинувачених) на постанови про порушення кримінальної справи за фактом
скоєння злочину розглядати їх у загальному порядку розгляду скарг на
дії слідчого, відповідно до вимог частини шостої ст. 234 КПК, щодо відповідності
дій слідчого під час провадження досудового слідства нормам кримінально-процесуального
законодавства та Конституції України.
Цю ж думку підтверджують роз’яснення, дані в постанові № 4. В ній, зокрема
вказано, що порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину
(а не щодо конкретної особи чи осіб) не є підставою для відмови судом
у вирішенні питання про обрання запобіжного заходу особі, яка підозрюється
або обвинувачується у вчиненні злочину. Якщо питання про взяття під
варту вирішується до порушення кримінальної справи щодо затриманої особи,
суддя повинен перевірити, чи мали місце передбачені частинами першою
та другою ст. 106 КПК підстави для затримання, чи наведені вони у відповідній
постанові органу дізнання i чи зазначено в ній, у вчиненні якого саме
злочину підозрюється особа, та як цей злочин кваліфікується за статтями
КК. У разі коли подання стосується особи, щодо якої порушено кримінальну
справу, суд має дослідити, чи наявні передбачені ст. 94 КПК приводи
i підстави для її порушення i чи зазначено в постанові кримінальний
закон, за ознаками якого порушено справу.
Необхідно також враховувати, що окремі скарги на дії слідчих не підлягають
розгляду в судах загальної юрисдикції.
Відповідно до ст. 24 ЦПК судам загальної юрисдикції підвідомчі справи
по спорах, що виникають із цивільних правовідносин, у разі, якщо хоча
б однією із сторін у спорі є громадянин.
Наведемо приклад. Під час розслідування однієї з кримінальних справ
слідчим податкової міліції було винесено постанову про проведення вилучення
документів у підприємства, яке мало фінансово-господарські відносини
з товариством, щодо службових осіб якого було порушено кримінальну справу.
Директор підприємства звернувся зі скаргою на неправомірні дії працівників
податкової міліції та визнання постанови про вилучення документів незаконною,
вважаючи, що дії працівників податкової міліції позбавили його підприємство
можливості здійснювати господарську діяльність, а його особисто ставлять
під загрозу звільнення з посади.
Рішенням районного суду постанову слідчого про проведення вилучення
було визнано незаконною i дії працівників податкової міліції з проведення
вилучення неправомірними.
Проте апеляційним судом рішення районного суду було скасовано, а провадження
у справі закрито на підставі того, що спори між юридичними особами розглядаються
господарським судом.
Таким чином, при оскарженні до суду постанов про вилучення документів
або речей, що належать підприємствам, установам чи організаціям, та
інших рішень слідчого, що стосуються майна юридичних осіб, такі спори
відповідно до ст. 12 ГПК підлягають розгляду в господарському суді.
У цьому контексті слід зазначити, що керівникам відповідних органів
досудового слідства необхідно відстоювати свою точку зору щодо законності
порушення кримінальної справи.
У разі скасування постанови слідчого про порушення кримінальної справи
необхідно звертатися до прокурорів з клопотанням про оскарження до апеляційних
судів рішень місцевих (районних) судів про скасування таких постанов.
Це викликано тим, що місцевими (районними) судами не завжди вірно трактується
той чи інший закон, про що свідчать наведені вище приклади.
Слід зазначити, що нагальною проблемою сьогодення є приведення у відповідність
положення кримінально-процесуального законодавства з нормами Конституції
України. У даному випадку необхідно прискорити прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України. Також доречним було б i прийняття довгоочікуваного
слідчими органами Закону України «Про працівників органів досудового
слідства та їх соціальний захист», який законодавчо має закріпити правовий
та соціальний статус слідчих працівників.