Трудовий договір є угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (ст. 21 Кодексу законів про працю).
Трудовий договір може бути:
1) безстроковим, що укладається на невизначений строк;
2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;
3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.
Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру
наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами (ст. 23 вказаного Кодексу). Трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника (ст. 48 Кодексу законів про працю).
Згідно зі ст. 332 чинного Цивільного кодексу за договором підряду підрядчик зобов'язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням замовника з його або своїх матеріалів, а замовник зобов'язується прийняти й оплатити виконану роботу. Тобто найближчою до строкового трудового договору за правовою суттю є договір підряду. Загальні умови регулювання відповідних цивільно-правових відносин викладено у главі 28 Цивільного кодексу.
Таким чином, роботодавець вільний обирати форму співпраці із працівником для виконання певної роботи, також вирішувати питання про укладання цивільно-правових договорів. При чому у разі укладання таких договорів необхідно виходити із загальних засад регулювання цивільно-правових відносин, до яких не застосовуються умови трудового розпорядку та гарантії трудового законодавства у частині надання оплачуваних відпусток тощо.
Відповідно до Закону "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" віц 26.06.1997 року № 400/97-ВР (ст. 1) платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування є, серед інших, суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності, їх об'єднання, бюджетні, громадські та інші установи та організації, об'єднання громадян та інші юридичні особи, а також фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які використовують працю найманих працівників; фізичні особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), та фізичні особи, які виконують роботи (послуги) згідно з цивільно-правовими договорами, у тому числі члени творчих спілок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок, тощо.
Таким чином, внески до Пенсійного фонду за названим Законом відраховуються як у найманих працівників, які отримують заробітну плату, так і у осіб, які отримують доходи за виконання робіт за цивільно-правовими угодами.
За умовами новоприйнятого Закону "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09.07.2003 року № 1058-ІУ (ст. 11) загальнообов'язковому державному пенсійному страхуванню підлягають, насамперед, громадяни України, іноземці (якщо інше не встановлено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України) та особи без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях, створених відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, у філіях, представництвах, відділеннях та інших відокремлених підрозділах цих підприємств та організацій, в об'єднаннях громадян, у фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності та інших осіб (включаючи юридичних та фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності, які обрали особливий спосіб оподаткування (фіксований податок, єдиний податок, фіксований сільськогосподарський податок, придбали спеціальний торговий патент) на умовах трудового договору (контракту) або працюють на інших умовах, передбачених законодавством, або виконують роботи на зазначених підприємствах, в установах, організаціях чи у фізичних осіб за договорами цивільно-правового характеру.
Отже, система пенсійного забезпечення, що започатковуватиметься з наступного року, хоч і справді має багато новел, однак не змінює правил пенсійного страхування осіб, які виконують роботи за цивільно-правовими договорами.
Якщо все ж таки працівник бажає, щоб фактичний трудовий договір, а формально цивільно-правовий, було приведено у відповідність дійсному стану справ, тоді необхідно керуватися ст. 58 Цивільного кодексу, де вказано: якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
Для вирішення зазначеного питання необхідно звернутися до суду. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України №3 від 28.04.1978 року "Про судову практику в справах про визнання угод
недійсними" (п. 14) суд має, встановивши, що угода укладена з метою приховати іншу угоду, відповідно до ч. 2 ст. 58 ЦК визнати, що сторонами укладена та угода, яку вони дійсно мали на увазі. У тому разі, коли така угода суперечить законові, суд постановляє рішення про визнання недійсною укладеної сторонами угоди із застосуванням наслідків, передбачених для недійсності угоди, яку вони мали на увазі.
Сторінку підготувала Тетяна НІКОЛАЄВА
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 41 (433) 11-17 жовтня 2003 р.