Однією з найважливіших цілей кримінального судочинства є швидке і повне розкриття злочинів і викриття винних у їх скоєнні осіб. Однак у сучасному змаганні слідчого і злочинця неприйнятна формула "ціль виправдує засоби", адже усі докази повинні бути отримані законним шляхом.
При цьому неприпустимий будь-який примус до дачі показань та застосування фізичного чи психічного насильства. Але так було далеко не завжди. Суспільство лише відносно недавно дійшло висновку про необхідність суворої заборони використання подібних "заходів впливу" до осіб, шо потрапили у сферу дії кримінальної юстиції і підозрюються у вчиненні суспільно-небезпечних діянь.
У середньовічній Європі застосування катувань у ході кримінального переслідування вважалося припустимим і навіть необхідним.
Наприклад, у Франції XIV століття з поширенням так званого інквізиційного (екстраординарного) процесу, досить часто необхідним елементом системи доказів було визнання ув'язненого, отримане в ході катувань. Причому правила проведення цієї процедури були навіть закріплені в законодавчому порядку. Арсенал катувань, як відомо, був дуже широкий — у цьому "жаліслива" людська фантазія не мала меж.
Як правило, подібні заходи впливу використовувалися в королівських судах (саме в їхній юрисдикції знаходилися справи про найтяжчі злочини — вбивства, розкрадання, насильства на сексуальному ґрунті). Однак варто відзначити, що до представників деяких груп населення катування, як правило, не застосовувалися (до старих, дітей, вагітних жінок).
Визнання обвинувачуваного під катуванням повинно було остаточно підтвердити підозри у його вині, які виникли в суддів на підставі сукупності зібраних доказів. Між злочинцем і представниками правоохоронної системи йшло, так би мовити, певного роду змагання (природно, при дуже нерівному положенні сторін). Якщо ж, незважаючи на застосування всіх заходів фізичного впливу, зловмисник не зізнавався у здійсненні інкримінованого діяння, судді не могли винести йому смертний вирок.
Як не дивно, при цьому процес формально залишався "змагальним". Згідно з положеннями середньовічного французького законодавства, "катування проводяться не таємно, а відкрито і привселюдно, відповідно до звичаю". Однак, відповідно до французького джерела XIV століття, так званого "Регістру Шатле", на 200 зареєстрованих кримінальних справ припадає усього 7 випадків відсутності визнань після застосування катувань.
Опис одного з таких судових процесів залишила нам у своїй апеляції на жорстокість суддів деяка Маріон, дружина ув'язненого в Шатле цирульника із Шартра: "Його послали на катування і катували настільки жорстоко, що кров текла з усього його тіла".
У Російській імперії XVIII століття при надходженні в Таємну експедицію чергового доносу про порушення кримінального переслідування за скоєння державної зради, інформатора садили "на два дні під міцну варту і не давали йому ні води, ні їжі". Далі він мав підтвердити свій донос під катуванням.
Так, наприклад, у 1723 році "дворянський син" Твериков, бажаючи уникнути покарання за вчинені кримінальні злочини, зробив донос з обвинуваченням у державній зраді на коменданта Тобольська Олексія Сухарьова. Тверикова катували і він зізнався в неправді, після чого був обезголовлений.
Варто відзначити, що вже з XVIII століття самодержцями Росії застосування катувань обмежується.
Так, у сенатському указі Катерини II від 9 грудня 1774 року відзначається, що "... імператорської Величності Укази велять кровопролиття скільки можна зменшити".
Подібний погляд відобразився і в законотворчості інших російських самодержців.
У пункті 10 іменного указу Олександра І, виданого 14 серпня 1802 року за результатами сенаторської ревізії Калузької губернії Державшим, зазначено: "...щоб ніде ніяких нелюдських катувань і жорстокостей не відбувалося". Відповідно до нового іменного указу Сенату від 13 листопада 1804 року, на 4-й департамент Сенату покладався спеціальний нагляд за тим, щоб "... визнання підсудних не було примусовим".
Поступово в Російській імперії XIX століття допити з пристрастю стали застосовуватися усе рідше. Навіть учасники антиурядової змови 1826 року (декабристи) фактично не піддавалися катуванням (якщо не брати до уваги наручні ланцюги, утримання в одиночних сирих казематах, перебування ув'язнених на "хлібі й воді").
Як це не парадоксально, але вже в Кримінальному кодексі РРФСР у редакції 1926 року (далі — КК 1926 року), який діяв і в період масових репресій 30-50-х років, застосування фізичного чи психічного насильства у ході слідства вважалося кримінальним злочином.
Так, відповідно до частини другої ст. 115 даного Кодексу, примус до дачі показань при допиті шляхом застосування незаконних заходів з боку особи, яка допитує, міг призвести до позбавлення волі на строк до п'яти років.
Однак з урахуванням "особливостей" реального кримінального процесу того часу (особливо щодо так званих "ворогів народу" і осіб, котрі підозрювалися у вчиненні .контрреволюційних злочинів), навряд чи ця норма могла дістати широкого застосування на практиці.
Відповідно до частини першої ст. 175 Кримінального кодексу України 1961 року (далі — ЮС 1961 року), примушення давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або попереднє слідство, каралося позбавленням волі на строк до трьох років.
Кваліфікований склад даного злочину, тобто те саме діяння, поєднане із застосуванням насильства або зі знущанням з особи, яку допитують, каралося позбавленням волі на строк від двох до восьми років.
Нині застосування катувань засуджується світовим співтовариством і забороняється відповідними міжнародно-правовими документами.
Серед них необхідно виділити Європейську конвенцію про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 року (ратифікована Україною 24 січня 1997 року). Протоколи №№ 1 і 2 до неї від 4 листопада 1993 року (ратифіковані Україною 13 вересня 2001 року).
Аналогічні положення закріплені різними правовими нормами сучасного вітчизняного законодавства.
Відповідно до ст. 28 Конституції України, ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Кримінальна відповідальність за застосування катувань передбачена положеннями ст. 127 діючого Кримінального Кодексу України (далі — КК України). Відповідно до частини першої даної статті, катування, тобто умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі, карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.
Кваліфікований склад даного злочину, тобто ті ж дії, вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.
В окрему норму виділена законодавцем відповідальність посадових осіб за застосування насильства в ході допиту. Так, відповідно до положень частини першої ст. 373 КК України, примушування давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство, карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.
Відповідальність за здійснення кваліфікованого складу даного злочину, у порівнянні з аналогічними нормами КК 1961 року, трохи посилена.
Так, частиною другої ст. 373 КК України за примушування давати показання при допиті із застосуванням насильства або із знущанням над особою передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років.
Як сказав герой відомого вітчизняного фільму: "Злодій повинен сидіти". Цілком природно, що злочинець, прагнучи уникнути заслуженого покарання, абсолютно не бажає співробітничати з представниками досу-дового слідства і, в більшості випадків, не сприяє своєму викриттю. Криміналістикою вироблена безліч тактичних прийомів і комбінацій, спрямованих на нейтралізацію спроб підслідних перешкодити слідству шляхом давання неправдивих показань. Саме їх застосування дозволяє у багатьох випадках встановити істину по конкретній кримінальній справі.
Однак не можна забувати, що нормами кримінально-процесуального закону чітко визначені види і порядок проведення слідчих дій при встановленні можливої причетності будь-якої особи до скоєного суспільно-небезпечного діяння. У протилежному випадку, перехід за межу дозволеного і застосування неприпустимого психічного чи фізичного тиску породжує лише новий злочин.