Для людей похилого віку та інвалідів майже завжди є актуальним питання їх матеріального забезпечення (адже всім відомо про мізерність розмірів державних пенсій), у той час як для молоді, зазвичай, суттєве значення має проблема поліпшення житлових умов. У такому випадку взаємовигідним вирішенням цих ситуацій (а також багатьох інших) видається укладення між певними особами договору довічного утримання (догляду), який є правовою формою забезпечення належного рівня матеріального становища громадян.
Сутність договору довічного утримання, як зазначено у ст. 744 Цивільного кодексу України, який набирає чинності з наступного року (далі — ЦК), полягає у тому, що одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно чи рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Порівняно з ЦК УРСР (який ще діє до 01.01.2004 р.), у новому ЦК значно розширено коло осіб, що можуть бути сторонами цього договору. Насамперед, положення ч. 1 ст. 746 ЦК, на відміну від ст. 425 ЦК УРСР, не містить спеціальних вимог щодо непрацездатності відчужувача, а, навпаки, визначає, що ним у договорі довічного утримання може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров'я, надаючи таким чином права бути відчужувачами у цьому договорі всім фізичним особам. Набувачами ж за договором довічного утримання відповідно до ч. 2 ст. 746 ЦК можуть бути як повнолітні дієздатні фізичні особи, так і юридичні особи (за ЦК УРСР набувачами могли бути лише фізичні особи). Умова про дієздатність фізичної особи — набувача пояснюється тим, що він має особисто здійснювати покладені на нього обов'язки щодо утримання та догляду відчужувана — адже останній (зазвичай, стара та безпорадна людина), укладаючи договір довічного утримання, розраховує іноді не стільки на отримання матеріального забезпечення, скільки на особисте піклування, яке спроможна здійснювати лише особа, фізично здатна це робити.
У ч. 3 ст. 746 ЦК закріплено можливість укладення договору довічного утримання з кількома набувачами (але у такому разі — тільки з фізичними особами), які одержують майно на праві спільної сумісної власності. За таких умов набувачі несуть солідарний обов'язок перед відчужувачем щодо його утримання. Також новий ЦК (ч. 4 ст. 746) визнає за можливе укладення відчужувачем договору довічного утримання на користь третьої особи — тобто, за таким договором набувач повинен виконати свій обов'язок не на користь відчужувача, а на користь іншої особи, яка встановлена або не встановлена у договорі (ст. 636 ЦК).
Договір довічного утримання належить до односторонніх договорів, оскільки за цим договором лише одна особа (набувач) наділена обов'язками, а відчужувач має тільки права. З огляду на те, що набувач за договором довічного утримання одержує у власність певне майно, а відчужувач — необхідне матеріальне забезпечення та послуги щодо його догляду, даний договір є оплатним. При цьому цивільне законодавство не вимагає, щоб вартість майна, яке передається відчужувачем, була еквівалентна вартості надаваного набувачем утримання. Більше того, у вартості зазначених цінностей можуть бути досить суттєві розбіжності, адже договір довічного утримання є договором з певними елементами невизначеності, оскільки строк його дії обумовлено тривалістю життя відчужувача. Внаслідок цього на час укладання договору ще невідомі дійсні розміри витрат, які понесе набувач, а тому не може бути визначено і їх співвідношення до вартості набутого майна.
Оскільки моментом укладення даного договору вважається момент передачі майна, то у юридичній літературі, як правило, договір довічного утримання беззастережно визнається реальним договором (нагадаємо, що реальними є ті договори, для укладення яких обов'язково необхідно вчинити певну додаткову дію, зокрема передати певне майно). Проте згідно з положеннями ст. 748 ЦК набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання, відповідно до ст. 334 ЦК. У свою чергу, у ч. З останньої правової норми вказано, що право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню (а цей договір має бути нотаріально посвідчено), виникає у набувача з моменту такого посвідчення. Таким чином, наведені положення ЦК свідчать про консенсуальний характер договору довічного утримання — адже з моменту належного оформлення цього договору право власності на майно переходить від відчужувача до набувача, а відчужувач набуває права на утримання незалежно від проведення фактичної передачі майна.
Прикладом практичного значення наявності вищевикладеної проблеми у регулюванні відносин довічного утримання є справа за позовом С. до Ш. про визнання недійсним договору довічного утримання. Позивачка зазначала, що укладений між відповідачем та К. (котра невдовзі померла) договір довічного утримання, за яким остання передавала відповідачу у власність свою квартиру, не набрав чинності, оскільки фактично квартиру відповідачу не передано.
У свою чергу Ш. пред'явив зустрічний позов до С. про визнання недійсним у частиш спірної квартири заповіту, за яким К. усе своє майно, у тому числі квартиру, заповіла позивачці, мотивуючи свою вимогу тим, що на час укладення заповіту заповідачка вже втратила право власності на квартиру на підставі договору довічного утримання.
Рішенням районного суду, залишеним без зміни ухвалою судової колегії міського суду, позов С. було задоволене, договір довічного утримання визнано недійсним, а в зустрічному позові відмовлено.
Проте президія міського суду, розглянувши матеріали справи, визнала зазначене рішення у справі необгрунтованим, оскільки підставою для його прийняття були висновки суду про те, що відповідач не набув права власності на квартиру, оскільки останню йому фактично не було передано, він у ній не проживав і тому відчужувачка права власності на квартиру не втратила, до того ж позивач не виконував своїх зобов'язань за договором. Внаслідок неправильного тлумачення правових норм, районний суд, як наголосила президія міського суду, дійшов взаємовиключного висновку — адже своїм твердженням про наявність у Ш. зобов'язань по утриманню К. суд фактично спростував свій висновок про збереження за нею права власності на квартиру після укладення договору.
Президія міського суду зазначила, що виникнення права власності на будинок (квартиру) у набувача за договором довічного утримання з жодною іншою обставиною, крім укладення договору, не пов'язано. Момент укладення договору є часом, як зауважила президія міського суду, з якого право власності переходить від відчужувача до набувача і відчужувач набуває права на утримання, а набувач — обов'язку з надання утримання відчужуючу, а тому обставини фактичної передачі квартири набувачеві та його проживання в ній не перебувають у правовому зв'язку з виникненням у набувача права власності, оскільки це не передбачено законом.
Що ж до невиконання Ш. зобов'язань за договором, то, як зауважила президія міського суду, районний суд не врахував, що воно відповідно до ст. 428 ЦК УРСР може бути підставою для розірвання, але не для визнання договору недійсним, і то лише у випадку, коли з такою вимогою звернувся особисто відчужувач.
Враховуючи викладене, а також необхідність більш повно з'ясувати дійсні обставини справи, президія міського суду постановлені у справі рішення та ухвалу скасувала і передала справу на новий розгляд. ("Рішення Верховного Суду України". — 2001 р.).
У положеннях ст. 425 ЦК УРСР було значно обмежено перелік об'єктів, що могли відчужуватися за договором довічного утримання — відповідно до цієї правової норми ними могли бути лише будинок або його частина (а з прийняттям Закону "Про власність" — і квартира, що знаходилась у приватній власності громадянина). У ст. 744 нового ЦК зазначений перелік суттєво розширено, внаслідок чого значно збільшено й можливість використання договору довічного утримання у цивільному обороті — адже тепер за цим договором може відчужуватись будь-яке нерухоме майно, а також рухоме майно, що має значну цінність. Хоч норми ЦК і не містять вартісного вираження значної цінності такого майна та його приблизного переліку, проте, виходячи із загального принципу розумності, можна припустити, що таким рухомим майном може бути, зокрема, транспортний засіб, твори мистецтва, антикварні речі тощо.
У зв'язку з тим, що договір довічного утримання спрямований на передачу набувачеві права власності на майно, яке відчужується, то законом встановлено певні вимоги щодо цього майна: по-перше, зазначене майно має належати відчужуючу на праві власності, що має підтверджуватись відповідними правовстановлюючими документами, а, по-друге, — це майно не повинно бути обтяжене арештом, заставою чи будь-якими іншими правами третіх осіб.
У ст. 747 ЦК встановлено можливість укладення договору довічного утримання, за яким відчужується майно, що належить співвласникам на праві спільної сумісної власності, зокрема майно, що належить подружжю. При цьому, у разі смерті одного із співвласників майна, що було відчужене ними на підставі договору довічного утримання, обсяг зобов'язань набувача відповідно зменшується. Якщо ж відчужувачем є лише один із співвласників майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, то договір довічного утримання може бути укладений тільки після визначення частки цього співвласника у спільному майні або визначення між співвласниками порядку користування цим майном.
Цивільне законодавство встановлює особливі вимоги щодо форми договору довічного утримання — відповідно до ст. 745 ЦК цей договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню, а при відчуженні нерухомості — також і державній реєстрації. Недодержання вимоги закону про обов'язкове нотаріальне гах> відчення договору довічного утримання тягне за собою визнання договору недійсним (ч. 1 ст. 219 ЦК) та двосторонню реституцію, тобто повернення кожною зі сторін другій стороні у натурі все, що було одержано на виконання даного правочину, а в разі неможливості такого повернення — відшкодування вартості того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (ст. 216 ЦК). Щодо державної реєстрації договору довічного утримання, то ні у ст. 745 ЦК, ні у загальних положеннях ЦК про правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону (параграф 2 глави 16), правові наслідки недодержання вимог про державну реєстрацію договору довічного утримання, за яким відчужується нерухомість, не визначено. Відтак можна зробити висновок, що невиконання сторонами зазначеної вимоги про державну реєстрацію не є підставою для визнання недійсним нотаріально посвідченого договору довічного утримання. Разом з цим, за положеннями ч. 1 ст. 210 ЦК, пра-вочин, що підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим з моменту такої реєстрації — отже, незареєстрований договір довічного утримання, за яким набувачеві у власність передається нерухоме майно, взагалі не можна розглядати як укладений.
За договором довічного утримання набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно. Таким чином, обов'язки набувача за договором довічного утримання можуть полягати як у наданні відчужувачу матеріального забезпечення (у натуральній або грошовій формі), так і в наданні догляду. При цьому, щоб уникнути у майбутньому можливих непорозумінь, у договорі слід чітко визначити усі види забезпечення та догляду, які набувач має надавати відчужувачу — наприклад, договір може містити умови про надання відчужувачу систематичного харчування (бажано навіть скласти приблизний перелік продуктів та періодичність їх надання — скажімо, раз на тиждень), забезпечення необхідним одягом, житлом (у такому разі має бути обов'язково конкретно визначене помешкання чи його частина, де відчужувач має право проживати), ліками, здійснення систематичних грошових виплат, прибирання квартири тощо. Усі зазначені види матеріального забезпечення відповідно до ст. 751 ЦК підлягають грошовій оцінці у договорі та індексації у порядку, встановленому законом.
У разі, якщо у договорі довічного утримання обов'язки набувача не були конкретно визначені або у випадку виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду (наприклад, якщо відчужувач за станом здоров'я потребує не передбачених у договорі лікарських засобів), спір згідно з ч. 2 ст. 749 ЦК має вирішуватись відповідно до засад справедливості та розумності.
Набувач також зобов'язаний поховати відчужуюча, навіть якщо це не було передбачено у договорі (ч. 3 ст. 749 ЦК). При цьому, якщо частина майна відчужуюча перейшла до його спадкоємців, то витрати на поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем.
Хоч у набувача й виникає право власності на майно, відчужене за договором довічного утримання, але воно, з метою забезпечення виконання набувачем своїх зобов'язань за договором, значно обмежене — адже відповідно до ст. 754 ЦК набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, передане за договором довічного утримання, укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого правочину. Також на майно, передане набувачеві за договором довічного утримання, не може бути звернене стягнення протягом життя відчужуюча.
Між тим, разом з правом власності до набувача переходить й ризик випадкової загибелі речі — втрата, знищення, пошкодження майна, яке було передано набувачеві за договором довічного утримання, не є підставою для припинення чи зменшення обсягу його обов'язків перед відчужувачем (ч. 3 ст. 754 ЦК).
По материалам газеты "Юридичний вісник України" № 44 (436) від 1-7 листопада 2003 року;