Відповідно до ст. 1 Закону України про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (надалі — Закон) боржником є суб'єкт підприємницької діяльності, який неспроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредитором, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом 3-х місяців після настання встановленого строку їх сплати. Справа про банкрутство порушується господарським судом лише у випадку, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом 3-х місяців після встановленого для їх погашення строку (ч. З ст. 6 Закону).
Таким чином, Законом визначено три обов'язкові умови для порушення справи про банкрутство, за відсутності хоча б однієї з яких справа не може бути порушена, а саме:
Бехпірними вважаються вимоги кредиторів, визнані боржником, а також інші вимоги, підтверджені виконавчими чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника. Зазначимо, що безспірність вимог кредитора є обов'язковою умовою, оскільки, якщо боржник оспорює вимоги кредитора, то вже не може йтися про неплатоспроможність боржника, а звідси і про порушення справи про банкрутство. Документами, які підтверджують безспірність вимог кредитора, можуть бути: визнана боржником претензія, рішення суду, не-оплачений розрахунковий документ з підтвердженням банківською установою боржника про прийняття цього документа до виконання, виконавчий лист, виконавчий напис нотаріуса тощо.
Закон встановлює мінімальний розмір несплаче-них боржником грошових вимог для порушення справи про банкрутство в сумі 300 мінімальних заробітних плат (станом на кінець жовтня 2003 року цей розмір становив 55,5 тисячі гривень). Така вимога законодавства є обгрунтованою, оскільки в попередній редакції Закону України "Про банкрутство" не передбачались будь-які кількісні обмеження, що призводило до порушення справи про банкрутство щодо підприємств, заборгованість яких перед кредиторами складала мізерну суму. Однак, з точки зору дрібних кредиторів (наприклад, фізичних осіб — суб'єктів підприємницької діяльності), зазначений мінімальний розмір є досить великим, оскільки їх грошовий обіг, а звідси і сума дебіторської заборгованості є значно нижчою, ніж у кредиторів — юридичних осіб.
З моменту настання строку виконання боржником грошового зобов'язання, якщо таке зобов'язання не було виконано, починається відлік тримісячного строку, встановленого п. З ст. 6 Закону. Лише після закінчення цього строку у кредитора виникає право для звернення із заявою до господарського суду про порушення справи про банкрутство боржника. Але практика свідчить, що не завжди тримісячного строку достатньо для можливого оздоровлення фінансового стану боржника. Іноді виникає ситуація, коли неплатоспроможність боржника є тимчасовою, і її причиною є не його фінансова діяльність, а інші фактори — відсутність рішення відповідного державного органу, непогашена дебіторська заборгованість та інші причини, незалежні від боржника.
Отже, при наявності вищеперелічених підстав у боржника або кредитора (кредиторів) виникає право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство. Така заява повинна містити відомості, визначені частинами 1—3, 7—10 ст. 7 Закону. Не вдаючись до детального аналізу вказаних норм Закону, хочемо зупинитися на проблемних, на наш погляд, питаннях.
Так, згідно зч. 11 ст. 7 Закону на кредитора покладається обов'язок при поданні заяви про порушення справи про банкрутство надіслати боржнику копію заяви та доданих до неї документів. Однак, ст. 7 не встановлено обов'язок кредитора при поданні до господарського суду заяви додати доказ відправлення її копії боржнику. А в ст. 9 Закону, якою визначені підстави повернення заяви про порушення справи про банкрутство без розгляду, прямо не вказано, що неподання кредитором доказу відправлення копії заяви боржнику є підставою для повернення заяви без розгляду, як це передбачено п. 6 ст. 63 Господарського процесуального кодексу України під час розгляду справ в позовному провадженні. В ч. 1 ст. 9 Закону зазначено, що суддя повертає заяву про порушення справи про банкрутство і з інших підстав, передбачених ст. 63 Господарського процесуального кодексу України, але з урахуванням вимог цього Закону. Така редакція статті не дає, на наш погляд, однозначної відповіді на питання щодо наслідків ненаправ-лення кредитором копії заяви про порушення справи про банкрутство на адресу боржника. Доцільно було б усунути таку неузгодженість Закону з Господарським процесуальним кодексом України, доповнивши ч. 1 ст. 9 Закону словами: "суд повертає заяву кредитора без розгляду, якщо до заяви не додано доказів відправлення її копії боржнику".
Описана вище проблема часто призводить до того, що боржник дізнається про подання заяви щодо порушення проти нього справи про банкрутство лише після отримання ухвали господарського суду. Тобто у боржника відсутня інформація, а отже і можливість швидко віцреагувати і спробувати вирішити питання про повернення грошових коштів кредитору ще до порушення справи в суді.
Становище боржника погіршується ще й тим, що ні Господарський процесуальний кодекс України, ні Закон не наділили боржника правом оскарження ухвали господарського суду про порушення справи про банкрутство. Отже, боржник позбавлений права оскаржити в апеляційному або касаційному порядку вищеназвану ухвалу суду, навіть тоді, коли така ухвала винесена судом безпідставно з порушенням вимог Закону. Тобто, господарський суд може безпідставно порушити провадження у справі про банкрутство, але його рішення про це є остаточним і оскарженню не підлягає. Якщо, на думку кредитора, господарський суд безпідставно повертає заяву про порушення справи про банкрутство, відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство або залишає заяву без розгляду, то кредитор має право на оскарження зазначених ухвал (статті 106, 111-13 Господарського процесуального кодексу України). Такий підхід суперечить принципу рівності сторін перед законом і судом (ст. 4-2 Господарського процесуального кодексу України), порушує права боржника і не відповідає завданням Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", сама назва якого свідчить про спрямованість Закону на захист прав боржника — суб'єкта підприємницької діяльності.
На жаль, суди інколи не розуміють, яка шкода може бути завдана боржнику в разі порушення проти нього справи про банкрутство. Адже в такому випадку проблеми боржника піддаються розголошенню, на банківські рахунки боржника накладається арешт, що пфа-лізує господарську діяльність підприємства, керівництво відволікається від поточного управління підприємством, а, можливо, і "від роботи по його реструктуризації, налагодженню нового виробництва, пошуку ринків збуту, виникають додаткові витрати на проведейня процедур по відновленню платоспроможності. Припущення про можливу неплатоспроможність підприємства може відвернути від боржника його партнерів. Часто сам факт порушення справи про банкрутство є достатнім для знищення фінансове стабільного підприємства або підприємства, фінансовий стан якого може бути відновлений. Тому суд повинен бути впевнений в обгрунтованості вимог кредитора, який подає заяву, і дати можливість боржнику оспорити вимоги або сплатити борг ще до моменту порушення судового провадження.
Законом не передбачене спеціальне засідання суду щодо розгляду заяви про порушення справи про банкрутство і суддя одноособове, без участі сторін, розглядає її і вирішує, чи прийняти заяву, чи відмовити у її прийнятті. Таким чином, боржник не має можливості оспорити вимоги кредитора. В такій ситуації, на наш погляд, досить ризиковане приймати заяву і порушувати справу про банкрутство лише на основі документів, поданих кредитором, оскільки такі документи можуть бути підробленими, або давати неповну картину взаємовідносин боржника і кредитора. Окрім того, у боржника можуть бути зустрічні вимоги або він вже сплатив борг, а кредитор не повідомив суд про ці обставини. Тому, дуже важливо враховувати точку зору боржника ще до прийняття заяви від кредитора. Вважаємо, що суддя, перед винесенням ухвали про порушення справи про банкрутство, повинен запросити представника боржника на розгляд заяви, яка поступила від кредитора, з тим, щоб дати йому можливість оспорити вимоги або розрахуватись з кредитором до прийняття заяви, навіть якщо для цього необхідно затримати прийняття самої заяви.
Треба зупинитись ще на одній проблемі. Вимоги кредитора, який подає заяву, можуть бути дійсно обгрунтованими, але в економічній ситуації, яка сьогодні склалась в Україні, на жаль, вже увійшло у практику несвоєчасне виконання грошових зобов'язань великими промисловими підприємствами через замкнене коло взаємних неплатежів (враховуючи і неплатежі з боку держави), і постійну нестачу грошових коштів. В такому випадку невелика за своїм розміром вимога може бути використана зацікавленими особами для порушення справи про банкрутство щодо цілком платоспроможного підприємства з метою неправомірного встановлення контролю над ним або усунення його з ринку як небажаного конкурента.
Із викладеного випливає нагальна необхідність внесення змін до Закону стосовно порядку розгляду і прийняття господарським судом заяв кредиторів про порушення провадження у справі про банкрутство їхніх боржників, оскільки вирішення зазначених проблем в межах діючого Закону видається неможливим.
Хотілось би, щоб господарські суди уникали суто формального та часто безпідставного порушення справ про банкрутство, пам'ятаючи про ті негативні наслідки, які можуть настати для боржника у зв'язку з порушенням проти нього справи. А поки до законодавства будуть внесені відповідні зміни, кожен суб'єкт підприємницької діяльності повинен бути пильним і пам'ятати про те, що від банкрутства не застрахований ніхто.