Найперше мимоволі згадується класик — минуле пристрасно вдивляється в майбутнє — хоча, очевидно, у менш піднесеному сенсі. У названому Законі вчинено небувалу спробу поєднати уявлення радянського періоду, зафіксовані у чинному Законі "Про пенсійне забезпечення", а також два різних підходи до системи пенсійного забезпечення у світовій практиці — солідарної та накопичувальної. Вочевидь, тривалістю суперечок про вибір так би мовити методологічного підходу можна пояснити прийняття нових системних законів щодо пенсійного забезпечення на дванадцятому році самостійності держави. Хоча суперечки, наскільки можна бачити із Закону, так і не призвели до життєздатного лста-точного висновку. При цьому складно визначити: чи справді у нас в країні такі нечіткі уявлення про особу, про заохочення певної соціальної поведінки людей, що найкраще відображаються у системі пенсійного забезпечення — своєрідному результаті життєвого шляху людини — чи це законодавець виявився недостатньо чутливим до цих уявлень, віддавши перевагу поверховому вивченню "заморського" досвіду? Можливо, поки в Україні не з'ясують для себе зміст поняття "соціальна держава" і роль особи у такій державі, ми приречені наслідувати зовнішні приклади і бути не надто свідомими щодо їх світоглядних відмінностей. Проте життя не чекає, вимагаючи бодай трохи модифікованого продовження нинішнього стану справ, у тому числі із пенсійним забезпеченням. Про згаданий Закон же можна із упевненістю сказати, що його поява є результатом не стільки глибоких послідовних роздумів, скільки настійними різноспрямованими вимогами нинішнього бурхливо-змінного часу. Більше того, саме застосування його положень виявить згодом найгостріші суперечності усередині сконструйованої системи, шо і стане поштовхом до її нової модернізації.
Однак не можна також не помітити у Законі окремі сильні новації, які обіцяють з часом посилитися і допомогти виявити сутніс-ну частину, довкола якої розвиватиметься система майбутня. Єдине, чого неможливо передбачити з упевненістю — це швидкість "протікання" еволюційних процесів у системі пенсійного забезпечення, оскільки ця величина є змінною і повністю залежить від сили і спрямованості волі людей, які так чи інакше беруть участь роботі цієї системи.
За Законом Пенсійному фонду необхідно буде змінити статус: з центрального органу виконавчої влади він перетвориться на самоврядну неприбуткову організацію (ч. 1 ст. 58), про що додатково свідчитиме і зміна назви "Пенсійний фонд України" на "Пенсійний фонд". Головним наслідком цієї новели стане введення до складу органів управління Пенсійного фонду (правління — ч. 2 ст. 60, наглядової ради — ч. 2 ст. 65) поряд із п'ятьма представниками від держави до кожного з органів також по п'ять представників від застрахованих осіб та від роботодавців. Положення Закону передбачають черговість головування на засіданнях правління та наглядової ради у такий спосіб, щоб кожна сторона мала паритет щодо інших. За Законом одна особа не може бути одночасно обрана членом правління та членом наглядової ради, а до кандидатів на члени названих органів управління будуть висуватися певні загальні та кваліфікаційні вимоги (ст. 69). Тривалість повноважень членів і правління, і наглядової ради — шість років, без права бути обраним на два строки підряд.
До речі, вже через три місяці після набрання чинності цим Законом стануть відомі принаймні по три представники до складу правління Пенсійного фонду від застрахованих осіб та від роботодавців. Якщо виходити зі змісту п. 12 Прикінцевих положень (розділу XV), до складу увійдуть висуванці об'єднань профспілок та організацій роботодавців.
Зміна статусу і введення до суб'єктів прийняття рішень так званих представників громадськості, очевидно, здатна відіграти вагому роль для майбутнього системи державного пенсійного забезпечення. Так, відповідно до ч. 3 ст. 18 новоприйнятого Закону страхові внески є цільовим загальнообов'язковим платежем, який справляється на всій території України. На них не поширюється податкове законодавство (ч. 4 ст. 18), а страхові внески нараховуються на відповідні суми, не зменшені на суму податків, інших обов'язкових платежів та внесків, а також виплат за зобов'язаннями отримувача коштів (ч. 5 ст. 19), наприклад, перерахування плати за утримання житла, аліментів тощо. Однак у названому Законі не зазначено розміру страхових внес-
ків, який щороку встановлюватиметься окремим законом. Вказано (ч. 4 ст. 19) лише загальні вимоги до максимальної величини розміру страхових внесків та обмеження щодо мінімального розміру цієї максимальної величини (!).
Власне, щорічне прийняття спеціального закону щодо рівня страхових внесків обіцяє бути досить неспокійним: з одного боку, даватимуться взнаки бюджетні потреби Пенсійного фонду, з іншого — розвиток недержавних пенсійних фондів (насамперед, корпоративних і професійних) вимагатиме встановлення такого рівня внесків у загальнообов'язкову систему пенсійного страхування, яка не перешкоджатиме застрахованим у Пенсійному фонді особам брати активну участь у системах недержавного пенсійного забезпечення. Адже відомий економістам "ефект сукупних витрат", у даному випадку послуг пенсійних фондів, може спричинити гостру конкуренцію між Пенсійним фондом і низкою його приватних "колег". Особливий інтерес, з огляду на викладений контекст, викликає здатність членів правління (яке затверджує бюджет) та наглядової ради (де погоджують бюджет) Пенсійного фонду щороку розв'язувати окреслений конфлікт інтересів.
Найпевніше почуватимуться при цьому роботодавці, які не є членами корпоративних пенсійних проектів, і при цьому здійснюватимуть відрахування до Пенсійного фонду за рахунок заробітної плати та інших виплат працівникам, щоб фінансове не залежати від щорічних "коливань" рівня страхових внесків. При цьому можна висловити обережний оптимізм і суб'єктам підприємництва — фізичним особам, які обрали особливий порядок оподаткування, оскільки за змістом ч. 8 Перехідних положень вони сплачуватимуть страхові внески за себе і своїх рідних, які на них працюють, у фіксованому розмірі.
Хоча загалом перспективи роботодавців та інших страхувальників за Законом (ст. 14) виглядають-далеко не "безхмарними", якщо зважити на обсяг і зміст ст. 106 (відповідальність страхувальників, банків, організацій, що здійснюють доставку пенсій, та їх посадових осіб), а також порівняти її із ст. 107 (відповідальність Пенсійного фонду, його органів та посадових осіб за порушення у сфері загальнообов'язкового державного пенсійного страхування). Зміна статусу Пенсійного фонду на цьому аспекті його діяльності не позначиться. Так, і вимоги про сплату недоїмки, які матимуть право надсилати територіальні органи Пенсійного фонду, і рішення органу Пенсійного фонду про нарахування пені або накладення штрафу є за Законом виконавчими документами. Причому у ч. 15 ст. 106 міститься не надто зрозуміле з позицій конституційності положення: щодо стягнення недоїмки, пені та штрафів не застосовується строк давності.
Ще одна обставина, яка у Законі чітко не прояснена. Так, протягом десяти днів страхувальник, щоб запобігти накладенню фінансових санкцій, зобов'язаний або сплатити суму, вказану у вимозі органів Пенсійного фонду, або вдатися до процедури узгодження цієї суми, або оскаржити її у судовому порядку. За змістом ст. 106 (ч. 8) на недоїмку нараховується пеня з розрахунку 0,1 відсотка суми недоплати за кожний день прострочення платежу. Причому, якщо процес узгодження або оскарження затягнеться, пеня почне нараховуватися, незалежно від причин несплати. До того ж, (ч. 9 ст. 106) одночасно на суми своєчасно не сплачених (не перерахованих) страхових внесків і фінансових санкцій нараховується пеня в розмірі 0,1 відсотка від сум, за кожен день прострочення платежу за низку порушень, серед яких, зокрема, подання не за встановленою формою відомостей, що використовуються у системі персоніфікованого обліку, неведення в установленому порядку обліку сум заробітної плати (виплат, доходу), на які нараховуються страхові внески, відсутність первинних документів про обчислення та сплату страхових внесків тощо. Іншими словами, страхувальників "привчатимуть" до дисципліни і уважного вивчення нормативних вимог Пенсійного фонду у досить своєрідний спосіб: шляхом застосування "прогресуючих" фінансових санкцій за щонайменше порушення і за несвоєчасну сплату таких платежів. Між іншим, суми від фінансових санкцій, як і суми від адміністративних стягнень займають певне місце серед джерел формування коштів Пенсійного фонду (ч. 4 ст. 72) і мимоволі спадає на думку "незручна" відповідь на питання: за рахунок чого найактивніше долатимуться бюджетні проблеми Пенсійного фонду...
Чи виявиться Пенсійний фонд більш ефективним розпорядником коштів, свідчитиме лише його організаційна структура, а також форми законної та статутної поведінки його органів та посадових осіб.
Головна ідея, закладена у нову конструкцію Пенсійного фонду, є економічна ефективність його роботи. Хоча ст. 113 (ч. 3), надаючи гарантію застрахованим особам, і твердить, що дефіцит коштів Пенсійного фонду покриватиметься за рахунок коштів Державного бюджету, однак, виходячи з положень Закону, діяльність Пенсійного фонду максимально повно скеровується на самоокупність та довгострокову фінансову стабільність системи державного пенсійного страхування. Тобто фінансові негаразди Пенсійного фонду, на думку законодавця, повинні бути виявлені задовго до критичного стану нерівноваги, коли доведеться виділяти кошти Державного бюджету, відбираючи їх з інших статей витрат, на покриття поточних пенсійних зобов'язань. Для досягнення цієї мети передбачено низку інструментів і в організаційній структурі, і у структурі фінансових зобов'язань Пенсійного фонду.
У ст. 11 Закону перераховано категорії громадян, а також іноземців та осіб без громадянства, які обов'язково здійснюють вказані внески, серед них: особи, які займаються адвокатською, нотаріальною, творчою діяльністю, пов'язаною із отриманням доходу безпосередньо від цієї діяльності; підприємці-фізичні особи, у тому числі ті, які обрали особливий спосіб оподаткування, та члени їхніх сімей, які беруть участь у роботі такого підприємця; особи, які працюють на умовах, передбачених трудовим законодавством, а також ті, котрі отримують доходи за цивільно-правовими договорами; особи, які отримують винагороду за роботу на виборній посаді в органах місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян тощо. Крім того, відраховуються страхові внески із допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги по безробіттю, допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Брати участь у системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування на добровільній основі можуть також особи, які не перераховані у ст. 11, наприклад, громадяни України, які постійно проживають або працюють за межами України (ст. 12). Причому такі особи можуть обирати, куди їм здійснювати внески — у накопичувальну чи солідарну частину або в обидві одночасно. Щоб це зробити, таким особам необхідно подати до Пенсійного фонду відповідні заяву та документи і протягом місяця укласти договір про добровільну участь у системі державного пенсійного страхування. Щодо інших осіб, які підлягають такому страхуванню обов'язково, то варто згадати, що несплата за них внесків, приміром, під час тимчасового виїзду за кордон, навчання, у період визнання інвалідом, не позбавляє особу права на набутий страховий стаж та права на пенсійні активи, що обліковані на її пенсійному рахунку (ч. 2 ст. 13).
Сплата страхових внесків осіб, які охоплені переліком ст. 11, здійснюється опосередковано, шляхом відрахувань із нарахованого до виплати роботодавцями чи іншими страхувальниками (ст. 14).
Основними видами пенсій, які можна отримувати за рахунок Пенсійного фонду, є пенсія за віком, пенсія по інвалідності, пенсія у зв'язку із втратою годувальника, а також довічна пенсія за рахунок Накопичувального фонду. Для цього Пенсійний фонд поділено на дві умовні частини: солідарну та накопичувальну.