ХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХ
це такі юридичні відносини, за якими одна особа-представник виконує на підставі повноваження, наданого йому законом, статутом, положенням або договором, процесуальні дії в цивільному судочинстві на захист прав і охоро-нюваних законом інтересів іншої особи, державних і громадських інтересів.
Цивільний процесуальний представник — це особа, яка здійснює процесуальні дії від імені та в інтересах довірителя.
Згідно з чинним законодавством України представник віднесений до осіб, які беруть участь у справі. Він є самостійною процесуальною фігурою, хоча і представляє інтереси сторін та третіх осіб.
Зрозуміло, не всі громадяни мають відповідну юридичну підготовку та володіють достатніми знаннями у галузі права для того, щоб кваліфіковано вести свої справи в судах та інших органах. Саме для цього й потрібен інститут представництва.
Існує два окремих види представництва — представництво у цивільному праві і процесуальне представництво, які суттєво відрізняються одне від одного і мають різну мету. Правове становище представника в цивільному праві цілком залежить від сторони у договорі доручення і визначається ст. 386 Цивільного кодексу України, тобто відносини між повіреним і довірителем мають, як правило, матеріальний характер.
Цивільний договір застосовується у випадках, коли громадяни, що беруть участь у цивільних правовідносинах, не мають можливості діяти самостійно або ці дії бажано було б довірити іншим особам, які мають кращі можливості. Так, громадяни доручають один одному здійснення купівлі, продажу, отримання чи передачу грошей або речей, отримання заробітної платні тощо. У підприємництві за допомогою такого виду договору оформлюються відносини за участю брокерських організацій чи інших посередницьких структур.
З юридичної точки зору договір доручення можна вважати договором про представництво, оскільки повірений зобов'язаний діяти від імені довірителя. В цьому сенсі можна виділити окремі відносини, які випливають із договору, що притаманні як цивільному представництву, так і цивільному процесуальному (судовому) представництву. Наприклад, норма про сумлінне виконання представником своїх обов'язків.
Разом з тим і процесуальному представнику можуть надаватися довірителем деякі повноваження на вчинення процесуальних дій щодо розпорядження об'єктом матеріального спору. Так, процесуальний представник може користуватися правом на одержання присудженого майна або грошей за наявності у нього повноважень, які чітко вказані в його довіреності згідно зі ст. 115 Цивільного процесуального кодексу України.
Правове ж становище процесуального представника як самостійного суб'єкта цивільних процесуальних правовідносин у цивільному судочинстві визначається нормами статей 98, 112, 113, 117 Цивільного процесуального кодексу України. Його функції також визначені статтями 1, 6 Закону України "Про адвокатуру". Мета процесуального представника —
ХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХХ
сненні й процесуальних прав, запобігти їхньому порушенню у цивільному процесі, домогтися для неї найсприятливішого рішення і надати суду допомогу у здійсненні правосуддя у цивільних справах.
Засоби досягнення цієї мети також різні. Процесуальний представник для досягнення своєї мети може користуватися лише засобами, вказаними у законі (наприклад позов, зустрічний позов, заперечення, клопотання тощо). В цивільному ж праві ці засоби визначає особа, яку представляють, або, за розсудом представника, у певних випадках і він сам.
Необхідно звернути увагу і на те, що норми інституту представництва у цивільному праві не встановлюють, хто конкретно може бути представником, а хто ні. У цивільному ж процесі чітко і повно встановлено, хто може виступати в суді представником (статті 112, 113 ЦПК України), а також, кому і за яких обставин це заборонено (ст. 116 ЦПКУ).
Процесуальне представництво в судах у більшості випадків здійснюється адвокатами. Відповідно до ст. 1 Закону "Про адвокатуру" адвокатура є добровільним громадським об'єднанням, покликаним сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян і юридичних осіб, надавати їм юридичну допомогу.
Але в цьому контексті слід відзначити демократичність законодавства України, яке має мінімум обмежень у виборі громадянами свого представника.
Згідно з цивільним процесуальним законодавством представниками може бути досить широке коло дієздатних громадян (ст. 112 ЦПК).
Тобто представником у цивільному процесі дійсно може бути будь-яка особа — від керівника до прибиральниці (обов'язкова наявність юридичної освіти у цивільного процесуального представника чинним законодавством України не передбачена), за виключеннями, вказаними уст. 116 ЦПК.
Говорячи про види представництва у цивільному процесі, варто зупинитися на класифікації за підставами, залежно від юридичної значущості волевиявлення особи, яку представляють. Для виникнення представництва у цивільному процесі слід розрізняти: а) представництво добровільне; б) представництво обов'язкове.
Добровільне представництво може бути, по-перше, договірним і, по-друге, представництвом, що грунтується на членстві у громадських організаціях, яке ще має назву "суспільне представництво". Договірне представництво виникає на підставі або цивільного договору доручення, або трудового договору, з яких випливають повноваження представника з ведення справи у суді. Договірними представниками у суді є адвокати, юрисконсульти та інші працівники підприємств, організацій та установ — у справах цих юридичних осіб; інші особи, допущені судом до представництва у справі.
Серед договірних представників найбільш розповсюджена — участь адвокатів, юрисконсультів, співробітників юридичних фірм.
Однак у цивільному процесі України немає статті, яка б встановлювала так звану адвокатську монополію на ведення справ у судах інших осіб.
Як вже зазначалося, будь-яка особа, крім тих, кому це прямо заборонено законом, має право прийняти доручення від сторони або третьої особи, а суд будь-якої інстанції зобов'язаний допустити її до участі у справі після перевірки повноважень.
Під громадським представництвом розуміється представництво, яке здійснюється уповноваженими особами громадських організацій у справах членів цих організацій, а також інших громадян, права та інтереси яких захищають ці організації.
Підставою виникнення представництва є факт вступу до громадської організації, яка згідно із законом та відповідно до свого статуту зобов'язана надавати юридичну допомогу своїм членам. До таких організацій належать профспілки, а також спілки осіб творчих професій.
Представництво обов'язкове, в свою чергу, поділяється на законне, в якому коло повноважень представника визначається законом, та статутне, за яким ці повноваження визначаються статутами та положеннями юридичної особи, яку представляють.
Законне представництво передбачено для повністю недієздатних громадян, частково та обмежено дієздатних. Підставами виникнення законного представництва є:
Законне (необхідне, обов'язкове) процесуальне представництво виникає на підставі закону, адміністративного чи судового акта за наявності таких юридичних фактів, як спорідненість, усиновлення, встановлення опіки чи піклування тощо.
Законними представниками у справі є батьки, усиновителі, опікуни та піклувальники. Функції законних представників недієздатних осіб, які знаходяться на піклуванні в державних чи громадських закладах, покладені на адміністрацію цих закладів. Законним представником у суді в цьому випадку є або керівник відповідного закладу, або призначений ним працівник.
Законні представники мають право доручати ведення справи в суді іншому представнику, якого вони обирають для кращого захисту прав та інтересів своїх підопічних.
Законне представництво визначено статтями 110 та 111 ЦПК. Слід зауважити, що види представництва чинним цивільним процесуальним кодексом чітко не визначені. Стаття 110 Цивільного процесуального кодексу України має назву "Види представництва", але конкретно їх не визначає, хоча зі змісту можна зрозуміти, що йдеться про представництво фізичних та юридичних осіб.
У першій частиш цієї статті наведені лише деякі правила щодо представництва, а в другій та третій — ідеться не про представництво, а про участь у цивільному процесі органів юридичних осіб.
У зв'язку з викладеним, в новому Цивільному процесуальному кодексі України необхідно врахувати цей недолік і чітко визначити два види цивільного процесуального представництва:
1. Добровільне представництво:
2. Законне представництво.
Довіреність фізичної особи щодо цивільного процесуального представництва не обов'язково має бути посвідчена нотаріусом. Громадяни можуть також посвідчити довіреність на ведення справи у суді на підприємстві, в установі, організації, де вони працюють; в управлінні будинками, де вони проживають; військовослужбовці — у відповідній військовій частині; особи, які проживають у населених пунктах, де немає державних нотаріальних контор, — у виконавчому комітеті міської, селищної, сільської ради; особи, які перебувають на лікуванні, — у відповідному лікувальному закладі; особи, які перебувають у місцях позбавлення волі, — у місцях позбавлення волі.
Перелік документів, що стверджують повноваження представників, наведений у ст. 113 Цивільного процесуального кодексу України.
Відповідно до п. 5 зазначеної вище статті Цивільного процесуального кодексу України існує так звана "протокольна участь" представника у цивільному процесі, тобто здійснення представництва у суді без посвідченої належним чином письмової довіреності. В судовому засіданні повноваження представника підтверджуються усною заявою довірителя, яка фіксується у протоколі судового засідання, але при цьому представник не має права брати участь у наступних судових засіданнях в разі відсутності самого довірителя.
Безперечно, ця норма закону є цікавою і потрібною, але, на мій погляд, законодавцю варто передбачити або постійну "протокольну участь" представника за усною заявою довірителя із занесенням у протокол судового засідання та зазначенням довірителем повноважень, які він надає своєму представнику, або посвідчення письмової заяви довірителя суддею.
При складанні тексту довіреності разом із наданням довірителем своєму представнику переліку необхідних повноважень відповідно до ст. 115 ЦПК завжди є доцільним одразу ж доручати представнику представляти інтереси довірителя як представника позивача, відповідача і третьої особи одночасно, оскільки відповідач, наприклад, може пред'явити до суду зустрічний позов відповідно до ст. 140 ЦПК і представнику відповідача доведеться одночасно бути представником відповідача і позивача.
Отже, представництво в суді, тобто процесуальне представництво, є самостійним процесуальним інститутом, а не різновидом загаль-ноцивільного (відповідні твердження зустрічаються в судовій практиці та в юридичній літературі).
Діяльність представників в цивільному процесі має велике значення. Хоча об'єктивно провести межу, за якою можна сказати "представник виграв справу", або — "він діяв несумлінно і програв справу", дуже важко. Тому складно навести цивільну справу, в якій лише завдяки діяльності представника відбулося захищення права громадянина або юридичної особи, і цим наголосити на ролі представника. Це положення можна підкреслити й тим аспектом, що безпосередній захист прав суб'єктів цивільних процесуальних правовідносин здійснює суд, а представник лише представляє їхні інтереси. Але слід зазначити, що без досвідчених та грамотних представників у сучасному змагальному цивільному процесі, для участі в якому необхідно володіти глибокими правовими знання, юридично непідготовле-ний громадянин має мало шансів ви фати справу і повною мірою відстояти свої права.