Основним документом, що регулює земельні відносини в Україні, є Земельний
кодекс, а справляння плати за землю здійснюється відповідно до Закону
№ 2535-ХІІ, ст. 2 якого визначено, що використання землі в Україні є
платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або
орендної плати.
Статтею 5 Закону № 2535-ХІІ установлено, що об’єктом плати за землю
є земельна ділянка, яку передано у власність або надано в користування,
в тому числі на умовах оренди. Суб’єктами плати за землю (платниками)
є власники землі i землекористувачі, в тому числі орендарі. Власники
землі та землекористувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок.
За земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата.
Законом № 698-ХІІ визначено, що підприємництво — це безпосередня самостійна,
систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання
робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними
та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності
у порядку, встановленому законодавством.
Суб’єктами малого підприємництва відповідно до Закону № 2063-III є фізичні
особи, зареєстровані в установленому законом порядку як суб’єкти підприємницької
діяльності, та юридичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності
будь-якої організаційно-правової форми та форми власності. Цим самим
Законом визначено i державну підтримку малого підприємництва, зокрема
перехід на сплату єдиного податку.
Так, Указом № 727/98 встановлено, що суб’єкт малого підприємництва,
який перейшов на сплату єдиного податку, не є платником ряду податків
та зборів (обов’язкових платежів), зокрема плати (податку) за землю.
Відповідно до п. 6 постанови № 507 суб’єкт малого підприємництва, який
згідно з абзацом п’ятим частини першої ст. 6 Указу № 727/98 не є платником
плати (податку) за землю, звільняється від плати (податку) за землю
лише за земельні ділянки, які використовуються ним для провадження підприємницької
діяльності.
Власники земельних ділянок i землекористувачі згідно із Земельним кодексом
(статті 91, 96) зобов’язані забезпечувати використання землі відповідно
до цільового призначення та умов її надання, залежно від чого здійснюється
й оподаткування земельних ділянок.
Законом № 394-ХІV, який встановлює поняття лізингу та загальні правові
й економічні засади його здійснення, визначено, що лізинг — це підприємницька
діяльність, яка спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових
коштів i полягає в наданні лізингодавцем у виключне користування на
визначений строк лізингоодержувачу майна, що є власністю лізингодавця
або набувається ним у власність. Згідно з цим Законом (ст. 2) земельні
ділянки не можуть бути об’єктами лізингу.
Таким чином, укладені договори лізингу на будівлі або їх частини не
поширюються на земельні ділянки під цими об’єктами.
У зв’язку з цим платники єдиного податку, які не використовують у своїй
підприємницькій діяльності земельні ділянки під об’єктами нерухомості,
переданими в оренду іншим суб’єктам господарювання, повинні сплачувати
за ці земельні ділянки земельний податок у встановлених розмірах на
загальних підставах.