Днями відбувся семінар-практикум на тему: "Новації Цивільного кодексу України 2003 р. Зобов'язальне право", організований Консультаційною фірмою "Вертан", благодійним фондом "Правове суспільство" та юридичною фірмою "Професіонал". На семінарі вцступили суддя Верховного Суду України Василь Гуменюк. який висвітлив положення нового Цивільного Кодексу України (далі — ЦК) щодо виконання зобов'язання та засобів його забезпечення, суддя ВСУ Олександр Терлецький, промова якого була присвячена регулюванню відносин за окремими видами зобов'язань, а також головний консультант Інституту законодавства Верховної Ради України Ольга Саєнко, яка ознайомила аудиторію (близько тридцяти юристів провідних підприємств України) з порядком укладення й реалізації договорів про відчуження нерухомого майна.
Безперечно, усі доповіді були змістовними й Корисними, але лише В. Гуменюк зупинився на проблемних (з огляду подальшого практичного застосування) положеннях ЦК — тому у даному матеріалі будуть висвітлені думки та пропозиції щодо вирішення тих чи інших питань, викладені саме у промові зазначеного доповідача.
Розглядаючи загальні положення ЦК про зобов'язання, В. Гуменюк наголосив, що у судовій практиці труднощі можуть виникнути вже з першої ж статті ЦК, присвяченої зобов'язанням — якщо ч. 1 і ч. 2 ст. 509 ЦК, які містять поняття та підстави виникнення зобов'язання, майже не відрізняються від аналогічних положень ЦК УРСР, то ч. 3 зазначеної правової норми встановлює зовсім нові для застосовчої практики принципи: добросовісність, розумність та справедливість (вони ж названі і серед загальних засад цивільного законодавства — ст. 3 ЦК). Доповідач навів позицію вчених-юристів щодо тлумачення кожного з цих принципів. Так, добросовісність науковці визначають як прагнення сумлінно захистити цивільні права, розумність — як зважене вирішення питань, з урахуванням законних прав та інтересів усіх осіб — як позивача, так і відповідача, а також третіх осіб й суспільства в цілому. Принцип справедливості ж, на думку юристів-науковців, полягає у встановленні нормами ЦК рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах, а також закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу, — у застосуванні цього принципу, на погляд В. Гуменюка, може допомогти практика Європейського Суду щодо захисту прав людини, де принцип справедливості широко використовується.
Але усе наведене, як відзначив промовець, — лише теоретичні міркування, адже поки жоден правовий акт не дає офіційного тлумачення наведених засад цивільного права. Тому добросовісність, розумність і справедливість кожен раз будуть тлумачити по-різному, і так буде доти, поки основоположні принципи ЦК не здобудуть свого законодавчо закріпленого визначення.
Складним, на погляд В. Гуменюка, є й положення ст. 515 ЦК, відповідно до якої заміна кредитора у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора (наприклад, у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю), не допускається. При цьому доповідач звернув увагу, що ст. 515 ЦК не дає вичерпного переліку конкретних зобов'язань, в яких заміна кредитора є неприпустимою, а лише наводить їх приклади, встановлюючи загальну заборону щодо заміни кредитора в усіх зобов'язаннях, які є особистими. Проблема ж, на думку судді ВСУ, полягає у співвідношенні зазначеної правової норми та ч. 1 ст. 527 ЦК — адже згідно з останньою виконання будь-якого зобов'язання має бути прийнято особисто кредитором (якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту). Таким чиндм, наголосив В. Гуменюк, на підставі сумісного аналізу ст. 515 та ст. 527 ЦК ми отримуємо нетрадиційний для цивільного права результат — Загальну неможливість заміни кредитора у зобов'язанні за винятком випадків, коли інше прямо передбачено у законі чи договорі, випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Правила ст. 527 ЦК про те, що всі зобов'язання визнаються особистими, тобто такими, що пов'язані з особистістю боржника чи кредитора, є кардинально новими для вітчизняного цивільного законодавства нагадаємо, що аналогічна норма не була знайома ЦК УРСР — навпаки, виходячи з його положень, загальне правило було протилежним: цивільно-правові відносини визнавалися особистими лише тоді, коли це було прямо передбачено у законі). Безумовно, проблема, викладена В. Гуменюком, є надзвичайно актуальною, і застосування існуючої редакції ст. 527 ЦК буде мати нестандартні правові наслідки. Скажімо, відповідно до ч. 2 ст. 238 ЦК представник не може вчиняти правочин, який за своїм змістом може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Оскільки під вчиненням правочину мається на увазі і його укладення, і виконання (а отже, і виконання зобов'язання), і прийняття ви^ конання, то за правилами ст. 527 ЦК виникає така ситуація, що представник не може ані виконувати зобов'язання, ані приймати виконання зо-"бов'язання — а це ставить під загрозу саме існування інституту представництва.
Інший приклад — припинення зобов'язання смертю фізичної особи-кредитора (ч. 2 ст. 608 ЦК). Якщо раніше, відповідно до ч. 2 ст. 223 ЦК УРСР, для того, щоб припинити зобов'язання смертю кредитора, необхідно було встановити, що виконання призначалося особисто для кредитора (тобто, за загальним правилом зобов'язання не вважалося таким, що припинено), то тепер згідно з положеннями ст. 527 ЦК слід виходити з того, що зобов'язання взагалі завжди є особистим, а отже, воно завжди припиняється зі смертю кредитора, якщо тільки інше не встановлено договором, законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту.
Таке становище речей не може бути збережено, а вихід з нього вбачається лише один — надання на законодавчому рівні легального тлумачення зобов'язань, нерозривно пов'язаних із особою кредитора (до речі, із особою боржника — також).
Новим для цивільного законодавства України, як відзначив В. Гуменюк, є і запровадження у ч. 2 ст. 524 ЦК можливості визначення грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті.
Проте доповідач підкреслив, що положення ч. 2 ст. 524 ЦК зовсім не означають загальну допустимість розрахунків у валюті — навпаки, норми цивільного законодавства встановлюють правило, що розрахунки, за винятком зазначених у законі випадків, мають проводитися виключно у грошовій одиниці України (гривні), але тепер сторони, виражаючи грошове зобов'язання у національній валюті України, мають змогу одночасно визначити його еквівалент і у будь-якій стабільній іноземній валюті (скажімо, у доларах США чи євро), таким чином забезпечуючи дотримання своїх інтересів ніГвипадрк можливої інфляції.
Зупинився суддя ВСУ і на положеннях ст. 536 ЦК, відповідно до якої за користування чужими грошовими коштами необхідно сплачувати проценти у розмірі, що встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (нагадаємо, що за ст. 170 ЦК УРСР отримання процентів по грошових та інших зобов'язаннях за загальним правилом було неприпустимим — за винятком операцій кредитних установ, зобов'язань по зовнішній торгівлі та інших випадків, зазначених у законі).
В. Гуменюк зауважив, що норма ЦК про обов'язковість сплати процентів за користування чужими-грошовим коштами має диспозитивний характер лише для відносин між фізичними особами, які можуть її змінити шляхом включення відповідних застережень у договір, на підставі якого виникло грошове зобов'язання. Для всіх інших суб'єктів цивільного права правило щодо обов'язкової сплати процентів є імперативним — навіть якщо вони вступають у договірні стосунки з фізичними особами.
Редакція статті ЦК, що привернула увагу доповідача, є цікавою і з точки зору визначення правової природи процентів — адже проценти, за ст. 536 ЦК, є боргом, а не відповідальністю (про це свідчить відсутність зв'язку між можливістю стягнення процентів та наявністю підстав для юридичної відповідальності). Виходячи з цього, дозволю собі не погодитися з вельмишановним виступаючим щодо його пропозиції способу визначення розміру процентів за користування чужими коштами у випадку, коли цей розмір не було вказано сторонами у відповідному договорі. В. Гуменюк наполягає, що у такому разі розмір процентів має визначатися відповідно до принципу аналогії права (ст. 8 ЦК) на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК, яка встановлює, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми. Але ж положення ст. 625 ЦК спрямовані на встановлення відповідальності боржника за порушення грошового зобов'язання, а ст. 536 ЦК, як вже було зазначено, розглядає проценти не як відповідальність, а як борг. З огляду на це, видається більш доцільним у зазначеному випадку застосовувати за аналогією права положення ч. 1 ст. 1048 ЦК, яка визначає розмір процентів за договором позики (за умови, що його не встановлено у договорі) на рівні облікової ставки Національного банку України, — адже дана правова норма як і ст. 536 ЦК розглядає проценти саме як борг і саме за користування чужими грошовими коштами.
Розповідаючи про забезпечення виконання зобов'язань, В. Гуменюк докладно зупинився на таких його видах, як неустойка, порука та гарантія. Зокрема, доповідач підкреслив низку новел, встановлених новим ЦК щодо неустойки, які є нетрадиційними не лише для вітчизняного законодавства України, а й для сучасної цивілістичної доктрини взагалі. Перш за все, зауважив доповідач, це стосується предмету неустойки — на відміну від ст. 179 ЦК УРСР, тепер неустойкою може бути не тільки грошова сума, а й інше майно. Але механізм стягнення неустойки у вигляді майна на практиці видається досить складним (якщо не неможливим) — адже ст. 549 ЦК визначає лише два такі види неустойки, як штраф та пеня, і вони обидва мають обчислюватися тільки у відсотках від суми невиконаного, несвоєчасно виконаного чи неналежно виконаного зобов'язання. Зрозуміло, що неустойка у вигляді майна не може бути обчислена у відсотках, а отже, не підпадає ані під штраф, ані під пеню — тому у судовій практиці невідворотно будуть виникати труднощі, пов'язані із обчисленням та й взагалі із встановленням такої "майнової" неустойки. Скорші за все, припустив В. Гуменюк, суди підуть шляхом обчислення неустойки у вигляді майна через визначення його вартості.
Також доповідач звернув увагу, що ст. 558 та ст. 567 ЦК встановлюють право поручителя та гаранта на оплату послуг, наданих ними боржникові. Разом з цим, зазначені правові норми (та й ЦК в цілому) не містять жодних правил, які б дозволили встановити розмір такої винагороди та порядок її сплати, — немає ні будь-яких обмежень, ні пропозицій.
Суддя ВСУ завершив свою доповідь, з гіркотою повідомивши, що "вчені (ті, що розробляли новий ЦК) обрали свою позицію, Верховна Рада їх підтримала, а ми, — судді, — будемо змушені якось виходити із нав'язаної ситуації". Маємо надію, що наша подяка талановитому промовцю за цікаву розповідь хоч трохи його розрадить.