У новому Цивільному кодексі України регулювання речових прав у цілому і права власності зокрема зазнало суттєвих змін. Право власності відповідно до обраної у Цивільному кодексі концепції розглядається як основне речове право і створює основний інститут Книги третьої "Право власності та інші речові права". При цьому у Книзі третій досить повно реалізовано концепцію регулювання відносин власності, що закладена у Конституції України. Конституція та новий Цивільний кодекс передбачають приватну власність; власність Українського народу; державну власність; власність територіальних громад села, селища, міста, тобто комунальну власність.
Звертаємо увагу, що в Цивільному кодексі законодавець взагалі не застосовує такої категорії, як форма власності. Класифікацію права власності на види законодавець здійснює за суб'єктним принципом. Як керівний принцип Кодексом закріплено не принцип забезпечення рівності форм власності, а принцип забезпечення рівності різних суб'єктів права власності. Відповідно до ч. 1 ст. 318 Цивільного кодексу суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені ст. 2 цього Кодексу:
У цей же час Господарський кодекс України в цьому питанні не змінює традиційний підхід і вживає таке поняття, як форма власності. Форма власності є одним із критеріїв, за яким у Господарському кодексі здійснено класифікацію підприємств — основної форми господарювання. Господарським кодексом передбачено можливість існування таких форм власності: власність Українського народу, державна, комунальна, колективна, приватна власність, змішана власність.
Порівнюючи види права власності, передбачені двома кодексами, бачимо, що вони не є аналогічними, і тому виникає запитання стосовно їх узгодженості між собою. Розглянемо послідовно кожну форму власності, що передбачені новими кодексами, зупиняючись на найбільш проблемних, з нашого погляду, питаннях.
І Цивільним, і Господарським кодексами України передбачено право виключної власності народу України. Стаття 324 Цивільного кодексу передбачає, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією. Наведене положення відтворює положення ст. 13 Конституції України. Це дає підстави виділяти власність Українського народу як окрему форму власності, що є відмінною від інших, зокрема від державної. Однак слід відзначити, що їй притаманні особливий об'єкт і суб'єкт, які надають вищенаведеним нормам характеру декларативності і взагалі викликають суперечки щодо можливості їх реалізації.
На нашу думку, це положення слід розуміти таким чином, що встановлений порядок здійснення прав власника від імені Українського народу стосується лише перелічених об'єктів (землі, її надр, атмосферного повітря, водних та інших природних ресурсів). Статтею 10 Закону "Про власність" передбачено такі можливі форми здійснення народом України права виключної власності: безпосередньо - у формі проведення референдуму з питання щодо правового стану природних об'єктів, їх використання та охорони, а також через Верховну Раду та місцеві ради народних депутатів.
Поряд із власністю Українського народу кодексами передбачена державна і комунальна власність. Аналізуючи названі види права власності слід зазначити, що відповідно до Закону "Про власність" державна власність в Україні була поділена залежно від рівня усуспільнення на загальнодержавну (республіканську) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну власність). Однак у чинній Конституції України окремо згадуються державна власність України окремо згадуються державна власність (ст. 14) та власність територіальних громад села, селища, міста, тобто комунальна власність (ст. 142). Поділ на державну і комунальну власність використано законодавцем і в новому Цивільному кодексі. Виходячи зі змісту статей 324— 327 ЦК, самостійними суб'єктами права власності виступають Український народ, юридичні та фізичні особи, держава та територіальна громада відповідного села, селища, міста. Таким чином, можна говорити про відокремленість державної власності і від власності Українського народу, і від комунальної власності. Але на сьогодні цьому не відповідають вищенаведені положення Закону "Про власність", в якому право комунальної власності розглядається як різновид права державної власності. У зв'язку з цим прийняття кодексів стало передумовою для проведення роботи щодо внесення змін до чинного законодавства з метою його приведення у відповідність до положень нових кодексів.
Стаття 326 Цивільного кодексу передбачає, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. При цьому Кодекс не дає переліку такого майна та не визначає ознак, за якими певні види майна можуть бути віднесені до державної власності. Відповідно до ст. 34 Закону "Про власність" у державній власності перебуває майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. Зокрема, це майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдина енергетична система тощо.
Таким чином, Законом на державну власність покладено виконання особливих функцій, що є важливими для існування самої держави в цілому. Однак це не виключає можливості перебування у державній власності й іншого майна. Тому у переліку об'єктів права державної власності можна виділити дві категорії майна, а саме:
а) майно, яке взагалі не може бути у власності інших суб'єктів права власності (наприклад, оборонні об'єкти, Національний банк);
б) майно, яке у принципі може бути у власності інших суб'єктів, але за своїм функціональним призначенням покликане забезпечувати загальнодержавні інтереси. Господарський кодекс визначає склад державного майна з урахуванням його використання у сфері господарювання.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 141 Кодексу до державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції (частки, паї) держави у майні суб єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності, та майно, передане в безоплатне користування самоврядним установам та організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності.
Суб'єктом права державної власності, виходячи з положень Конституції, є держава, утворена Українським народом (за винятком виключної власності Українського народу). Стаття 326 Цивільного кодексу передбачає, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. При цьому слід наголосити, що суб'єктом права державної власності є саме держава в цілому. Органи державної влади діють не як суб'єкти права власності, оскільки вони діють не від власного імені, а від імені та в інтересах держави. Суб'єкти права державної (і комунальної) власності здійснюють належні їм повноваження, використовуючи, зокрема, особливий правовий інститут — управління. Відповідно до Закону "Про власність" таке управління державним майном від імені народу (населення адміністративно-територіальної одиниці) спершу здійснювали відповідно Верховна Рада, місцеві ради народних депутатів України та уповноважені ними державні органи, а після прийняття Конституції — безпосередньо Кабінет Міністрів, територіальні громади та уповноважені ними органи.
Стаття 32 Закону "Про власність" визначає, що суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України. На сьогодні це положення Закону не відповідає Конституції України, що підтверджується в тому числі і рішенням Конституційного Суду від 1 липня 1998 року № 9-рп (справа № 01/1501-97 № 1-8/98 щодо приватизації державного майна). На час прийняття Закону "Про власність" ст. 97 Конституції (Основного Закону) Української РСР від 20 квітня 1978 року надавала право Верховній Раді Української РСР вирішувати всі питання, віднесені до відання Української РСР. У зв'язку з цим у ч. 2 ст. 10 Закону "Про власність" зазначається, що народ України здійснює право власності на природні об'єкти через Верховну Раду, а також через місцеві ради народних депутатів, а ч. 1 ст. 32 цього ж Закону наголошує, що "суб'єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України". Конституційний Суд встановив, що наведені положення не узгоджуються з ч. 1 ст. 13 чинної Конституції України. Верховна Рада є єдиним органом законодавчої влади в Україні (ст. 75 Конституції), який через прийняття законів (пункт 3 ч. 1 ст. 85 Конституції України) визначає правовий режим власності (пункт 7 ч. 1 ст. 92 Конституції). Тому Верховна Рада не може бути єдиним суб'єктом права державної власності, а виступає лише одним з органів державної влади в Україні, що здійснює права власника щодо об'єктів, визначених у ч. 1 ст. 13 Конституції (тобто щодо об'єктів виключної власності народу України). Частина 1 ст. 3 Закону "Про власність" суб'єктами права власності визнає народ України, громадян, юридичних осіб та державу. У той же час за Конституцією України Кабінет Міністрів як вищий орган у системі органів виконавчої влади, який підконтрольний і підзвітний Верховній Раді в межах, передбачених статтями 85, 87 Конституції України (ч. 1 ст. 113), здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону (пункт 5 ст. 116).
Стосовно комунальної власності Цивільний кодекс у ст. 327 передбачає, що у комунальній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Таким чином, Кодексом внесено зміни до визначення суб'єкта права комунальної власності, що надане Законом "Про власність". Цим Законом суб'єктами права комунальної власності як різновиду права державної власності визнаються адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів. Однак за Конституцією України та новим Цивільним кодексом суб'єктами права комунальної власності, відокремленої від державної власності, вже стали територіальні громади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у комунальній власності. Щодо об'єктів права комунальної власності Цивільний кодекс також не містить переліку майна, яке може бути у комунальній власності. Детально об'єкти права комунальної власності визначені ст. 35 Закону "Про власність"; Законом "Про місцеве самоврядування" та ст. 142 Конституції України.
У контексті розгляду питання про новели в регулюванні відносин права комунальної власності звертаємо увагу на встановлення Цивільним кодексом України нових правил набуття права власності на безхазяйне майно, майно, від якого власник відмовився, скарб, знахідку. Так, якщо за Цивільним кодексом Української РСР було передбачено, що майно, яке не має власника або власник якого невідомий (безхазяйне майно), загублене майно, скарб у встановленому Кодексом порядку надходить у власність держави (статті 137, 138, 140), то відповідно до нового Цивільного кодексу встановлено правило, згідно з яким зазначені речі переходять у комунальну власність територіальної громади. Так, після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність (ст. 335). Відповідно до ч. 2 ст. 338, якщо особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. За загальним правилом право власності на скарб набуває особа, яка його виявила (ч. 2 ст. 343). Слід також зазначити, що у порівнянні з раніше чинним законодавством, що передбачало адміністративно-правовий порядок обліку, оцінки та реалізації майна, визнаного безхазяйним, за новим Цивільним кодексом основним способом виникнення права власності на безхазяйне майно є набувальна давність (ст. 344). Крім того, Кодекс передбачає спеціальні правила для набуття права власності на речі, від яких власник відмовився, власник яких невідомий або втратив на них право.
Окремо слід зазначити, що Цивільний кодекс вживає термін "майно, що належить Автономній Республіці Крим" і, при цьому, не містить положень, які б чітко визначали правову природу права власності Автономної Республіки Крим. Відповідно до ч. 2 ст. 2 Цивільного кодексу Автономна Республіка Крим є самостійним учасником цивільних відносин. При цьому, Автономна Республіка Крим діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин; може створювати юридичні особи публічного права (навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України та законом, та юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом. Враховуючи, що у Цивільному кодексі поділ права власності на види здійснюється за суб'єктним принципом, можна говорити, що Цивільним кодексом як окремий вид передбачено і право власності Автономної Республіки Крим, що є відокремленою як від державної, так і від комунальної власності.
Окремо слід сказати про зміни, що відбулися у регулюванні відносин права приватної власності. Відповідно до ч. 1 ст. 325 Цивільного кодексу суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Таким чином, Кодексом суттєво змінено підхід до розуміння і визначення права приватної власності. На відміну від Закону "Про власність", яким передбачено, що суб'єктами права приватної власності в Україні є лише громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, Цивільним кодексом остаточно визначено, що суб'єктами права приватної власності є не тільки фізичні, а й юридичні особи. У Кодексі визначено, що фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.
Перейдемо до розгляду права власності юридичних осіб, оскільки це питання заслуговує на особливу увагу та детальний розгляд. Аналізуючи законодавство щодо юридичних осіб, що існувало до прийняття Цивільного кодексу, можна виділити юридичних осіб — власників, юридичних осіб — не власників.
Згідно із Законом "Про власність" суб'єктами відносин власності виступають недержавні юридичні особи (господарські товариства, кооперативи, громадські та релігійні організації, політичні партії, об'єднання тощо). Відповідно до цього Закону юридичні особи — власники визнаються суб'єктами права колективної власності. Однак такий підхід є предметом гострих суперечок між науковцями. Заперечення можливості існування колективної форми власності грунтується на таких аргументах: колектив — це сукупність осіб, які створюють органи управління певною організаційно-правовою формою (наприклад, господарським товариством). Тобто фактично особи, які становлять колектив, діють самі по собі, колектив як сукупність осіб виконує управлінські функції, а у цивільні відносини вступає створене ними господарське утворення, що діє самостійно і від власного імені набуває прав і обов'язків. Таким чином, колектив здійснює лише визначені функції щодо управління, які не збігаються з функціями присвоєння, що виражаються у володінні, користуванні і розпорядженні. Всі ці повноваження здійснює створена зазначеними особами юридична особа. Тому можна зробити висновок, що колективна власність — це власність юридичних осіб.
Розробники Цивільного кодексу відмовилися від поняття "право колективної власності", вважаючи, що колектив становить сукупність осіб, між якими можуть виникнути відносини спільної часткової власності або спільної сумісної власності, але ж ніяк не єдину цілісність, яка може виявити себе як суб'єкт права власності. Вони стверджують, що всі "господарські товариства, кооперативи, різноманітні об'єднання — то юридичні особи. Саме як юридичні особи вони можуть бути суб'єктами права власності". Тому ст. 325 Цивільного кодексу юридичні особи поряд з фізичними особами визнаються суб'єктами права приватної власності.
Однак у Господарському кодексі відображено протилежну точку зору із зазначеного питання і тому Кодекс вживає поняття "колективна власність" і передбачає існування підприємств колективної форми власності. Зокрема, відповідно до ст. 93 цього Кодексу підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників). Такими підприємства є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських та релігійних організацій, інші підприємства, передбачені законом. Але існування кардинально протилежних підходів до вирішення питання про правовий статус майна юридичних осіб у цих основних законах є неприпустимим, оскільки така колізія веде до виникнення різного регулювання однакових відносин. Тому на сьогодні до Верховної Ради України внесено законопроект, спрямований на усунення зазначених розбіжностей шляхом виключення із Господарського кодексу положень, що стосуються колективної форми власності.
Слід також зауважити, що Господарський кодекс передбачає і "змішану форму власності". Зокрема, здійснюючи поділ підприємств на види залежно від форм власності, Кодекс визначає такий вид, як "підприємство, засноване на змішаній форм власності (на базі об'єднання майна різних форм власності)". Зазначене положення також не узгоджується із Цивільним кодексом, оскільки він не передбачає можливості існування "змішаної форми власності", а критерій, за яким виділено такий вид підприємства, більше стосується порядку створення такого підприємства, а не його форми власності.
Перелік майнових об'єктів, джерела формування власності юридичних осіб (господарських товариств, кооперативів, громадських і релігійних організацій, об'єднань тощо) передбачено в законах "Про власність", "Про господарські товариства", "Про споживчу кооперацію", "Про сільськогосподарську кооперацію", "Про об'єднання громадян" та ін.
Господарським кодексом визначено загальні для всіх суб єк-тів господарювання джерела формування майна. Відповідно до статгей 139—140 цього Кодексу майном визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються у діяльності суб'єктів господарювання та відображаються в їх балансах або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. У власності чи в управлінні суб'єктів господарювання можуть бути основні фонди (будинки, споруди, машини та устаткування, обладнання, інструмент, виробничий інвентар і приладдя тощо), оборотні засоби (сировина, паливо, матеріали тощо), кошти (гроші у національній та іноземній валюті), товари, цінні папери.
Аналіз положень законодавства дає підстави зробити узагальнюючий висновок про те, що у власності юридичних осіб може бути будь-яке майно виробничого і невиробничого призначення, за винятком того, яке за законодавством України не може перебувати у власності відповідних юридичних осіб або може бути об'єктом виключно державної власності
Стосовно юридичних осіб — не власників слід зазначити, що до цієї категорії були віднесені державні (у тому числі казенні) підприємства, комунальні підприємства та державні установи. Від імені та в інтересах держави, як уже зазначалося, право власності здійснюють органи державної влади. Але ні держава, ні органи державної влади не можуть здійснювати повноваження власника (у тому числі і використання державного майна для здійснення господарської діяльності) безпосередньо. Для цього уповноважені органи виконавчої влади утворюють державні підприємства та державні установи, за якими закріплюють майно відповідно на праві повного господарського відання і на праві оперативного управління. Форми управління державним майном передбачено у статтях 37 і 39 Закону "Про власність", відповідно до положень яких державні підприємства, установи та інші державні організації, наділені правом повного господарського відання, правом оперативного управління, отримують певну сукупність прав та обов'язків, яка дає змогу їм здійснювати функції власника. При цьому власником майна державних підприємств, установ залишається держава.
Цивільний кодекс України відмовляється від зазначених форм управління державним майном, вказуючи, що майно юридичної особи (у тому числі підприємств, установ, організацій) є її приватною власністю. Однак з установленням Цивільним кодексом правила про те, що юридична особа виступає суб'єктом права приватної власності та відмовою від права повного господарського відання та права оперативного управління, виникла проблема щодо можливості реалізувати державою своє право власності. Відповідно до Цивільного кодексу юридичні особи поділяються на юридичних осіб приватного і публічного права. Зазначимо, що на сьогодні юридичними особами публічного права є державні підприємства, казенні підприємства, державні установи. Відповідно до положень Цивільного кодексу за юридичною особою, незалежно від того, це юридична особа публічного чи приватного права, Цивільний кодекс визнає право власності. Тобто у випадку визнання юридичних осіб публічного права власниками належного (закріпленого за ними) майна виникає запитання: а як же реалізується право державної чи комунальної власності, адже з моменту закріплення державою майна за підприємством (установою організацією) воно переходить у приватну власність? Крім того, якщо розглядати державне майно, закріплене за державними підприємства, установами, організаціями, як майно, що належить їм на праві власності, відсутні правові підстави для встановлення державними органами обмежень стосовно здійснення самими підприємствами розпорядження зазначеним майном (наприклад, обов'язкове погодження з органом, уповноваженим управляти державним майном, здійснення відчуження основних засобів підприємства, передачі його майна в оренду).
На відміну від Цивільного Господарський кодекс передбачає збереження інститутів права повного господарського відання та оперативного управління, зміст яких практично відображає положення законодавства, що регулювало вказані правові інститути до прийняття Цивільного кодексу. Необхідність їх існування очевидна і обумовлена потребою забезпечення існування та реалізації самої державної власності. Використання цих інститутів, на нашу думку, не су-перечитиме положенням Цивільного кодексу, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 395 цього Кодексу законом можуть бути встановлені інші речові права на чуже майно. Господарський кодекс у ст. 133 визначає правовий режим майна суб'єктів господарювання і встановлює, що основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права — право господарського відання, право оперативного управління, а також право оперативного використання майна.
Стаття 134 Господарського кодексу визначає, що право власності — основне речове право у сфері господарювання. При цьому, суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом. Слід відзначити, що на відміну від Закону "Про власність", яким було передбачено зазначені форми реалізації права власності лише для державної форми власності, Господарським кодексом передбачена можливість і для суб'єктів інших форм власності використовувати такі форми. Так, відповідно до ст. 22 Господарського кодексу суб'єкти господарювання державного сектора економіки здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління. Такою ж особливістю характеризується і управління господарською діяльністю у комунальному секторі економіки (ст. 24 ГК). Об'єднанню підприємств відповідно до ст. 123 майно також передається його учасниками у господарське відання або в оперативне управління на основі установчого договору чи рішення про утворення об'єднання. Відповідно до ч. 5 ст. 112 підприємство об'єднання громадян, релігійної організації діє на основі статуту і є юридичною особою, здійснюючи свою діяльність на праві оперативного управління або господарського відання відповідно до вимог цього Кодексу.
Розглянемо детальніше зміст права господарського відання та оперативного управління, визначений Господарським кодексом. Згідно зі ст. 136 Кодексу право господарського відання є речовим правом суб'єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами. Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб'єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства. Кодексом чітко встановлено, що на праві господарського відання закріплюється майно за державним комерційним підприємством (ч. 2 ст. 74). Побачити, як відповідно до Кодексу реалізується це право, можна, проаналізувавши передбачені ст. 75 особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств. Так, державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах. Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також прискорена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підприємство.
Таким чином, право повного господарського відання не може бути адекватним праву державної власності, оскільки держава має право обмежити державне підприємство в деяких його повноваженнях щодо розпорядження державним майном. У зв'язку з цим, слід також відзначити, що за Законом "Про підприємства в України", який з прийняттям нового Кодексу втратив чинність, було передбачено затвердження Фондом державного майна загального для всіх підприємств незалежно від їх галузевої належності порядку відчуження основних засобів. Відповідно ж до Кодексу існування єдиного порядку не передбачено і повноваження підприємства щодо розпорядження закріпленим за ним майном обмежено обов'язковим погодженням таких дій з державним органом, уповноваженим управляти майном, у встановленому ним порядку.
Другою правовою формою закріплення державного майна за юридичними особами є право оперативного управління. Відповідно до ст. 137 Господарського кодексу правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим Кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом). Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб'єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майна безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучати у суб'єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується, та майно, що використовується ним не за призначенням.
На праві оперативного управління майно закріплюється за казенним підприємством. Слід відзначити, що Господарським кодексом чітко передбачається, що майно казенного підприємства закріплюється за ним на праві оперативного управління в обсязі, зазначеному в статуті підприємства. Зміст права оперативного управління обмежений чітко встановленими Кодексом повноваженнями органу, до сфери управління якого входить казенне підприємство. Цей орган, зокрема, затверджує статут підприємства, в якому визначається обсяг повноважень підприємства щодо закріпленого за ним майна, призначає його керівника, дає дозвіл на здійснення казенним підприємством господарської діяльності, визначає види продукції (робіт, послуг), на виробництво та реалізацію якої поширюється зазначений дозвіл. Відповідно до ст. 77 Кодексу казенне підприємство здійснює господарську діяльність відповідно до виробничих завдань органу, до сфери управління якого юно входить. Цей орган здійснює контроль за використанням та збереженням належного підприємству майна і має право вилучити у казенного підприємства майно, яке не використовується або використовується не за призначенням, та розпорядитися ним у межах своїх повноважень. Казенне підприємство не має права відчужувати або іншим способом розпоряджатися закріпленим за ним майном, що належить до основних фондів, без попередньої згоди органу, до сфери управління якого воно входить.
Окремо слід зазначити, що Господарським кодексом для права господарського відання та права оперативного управління встановлено такий же захист, який встановлено для захисту права власності. Суб'єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.
Новелою Господарського кодексу в цій частині також є введення такого поняття, як право оперативного використання майна. Відповідно до частини 138 Господарського кодексу правом оперативного використання майна наділяються відокремлені підрозділи (структурні одиниці) господарської організації. Згідно з Кодексом філії, представництва, інші відокремлені підрозділи господарських організацій (структурні одиниці), утворені ними для здійснення господарської діяльності, є самостійними суб'єктами господарювання і можуть діяти лише на основі оперативно-господарського використання майна і без створення юридичної особи (ст.55). Обсяг майнових пра-вомочностей суб'єкта господарювання у межах права оперативного використання майна визначається господарською організацією, до складу якої входить зазначений суб'єкт, відповідно до закону. Найкращою формою такого закріплення є положення, на підставі якого діють філії, представництва та інші відокремлені підрозділи господарської організації, що затверджується цією господарською організацією.
Окрім юридичних осіб — власників і юридичних осіб — не власників можна виділити і юридичних осіб з невизначеним статусом. Насамперед це стосується проблеми правового режиму державних акціонерних товариств, засновником яких виступає держава і 100 відсотків акцій яких є державною власністю. Існує дві протилежні точки зору щодо визначення правового статусу майна цих товариств. Перша з них базується на розумінні таких товариств як звичайних товариств і полягає в поширенні на них загального правила про те, що все майно, передане засновниками до статутного фонду товариства, є власністю цього товариства; друга передбачає надання таким товариствам особливо-"го статусу, що полягає у збереженні за державою права власності на майно, передане до статутного фонду товариства.
Виникнення зазначеної проблеми зумовлено відсутністю належної нормативної бази, яка має визначати порядок створення, діяльності, у тому числі правовий режим майна державних акціонерних товариств, 100 відсотків акцій яких належить державі. На сьогодні не узгоджуються між собою законодавство про господарські товариства і про приватизацію (та про корпорати-зацію) в частині визначення правового положення таких державних акціонерних товариств. На нашу дамку, аналіз чинного законодавства дає підстави зробити висновок, що майно, передане до статутних фондів державних акціонерних товариств, 100 відсотків акцій яких належать державі, є державною власністю. Проте це питання залишається спірним і єдиної точки зору щодо його вирішення немає. Прийняття Цивільного і Господарського кодексів України не розв'язало цієї проблеми, тому остаточно порушені питання мають бути визначені законами "Про управління об'єктами державної власності", "Про акціонерні товариства".
Звертаємо увагу на те, що відповідно до Цивільного кодексу внесено зміни в розуміння і об'єкта права власності. Зокрема, відповідно до. ч. 1 ст. 191 підприємство трансформовано із суб'єкта цивільних правовідносин в об'єкт прав. При цьому, підприємство визнано особливим видом нерухомості — цілісним майновим комплексом, що є складною річчю і включає в себе усі види майна, призначені для діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інші позначення та права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство або його частина можуть бути об'єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів. На відміну від Цивільного Господарський кодекс залишає традиційний підхід до розуміння підприємства як суб'єкта господарювання. Підприємство відповідно до ст. 62 Господарського кодексу — це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.
За матеріалами газети "Юридичний вісник України"
від 13-26 березня 2004 р. № 11-12