Правопорядок у сфері цивільних відносин передбачає такий стан, за якого їх учасники мають реальні можливості безперешкодно здійснювати належні їм в силу закону або згідно з договором цивільні права. Оскільки ж цивільні правовідносини становлять правовий зв'язок принаймні двох осіб, одна з яких є носієм певного суб'єктивного права, а на другу покладено обов'язок, що кореспондує відповідному праву іншої особи, то нормальний перебіг цих відносин вирішальною мірою залежить саме від належного виконання своїх обов'язків усіма їх учасниками. З огляду на таку взаємозалежність суб'єктивних прав і обов'язків цивільне законодавство визначає спеціальні правові засоби, що покликані забезпечувати належне виконання цивільних обов'язків, запобігати можливим порушення цивільних прав та ефективно відновлювати їх у разі вчинення правопорушення.
Хоча означені засоби у більшості випадків й можуть виконувати запобіжну щодо можливих правопорушень, або забезпечувальну щодо додержання суб'єктивних прав і виконання обов'язків правову функцію, проте вони об'єктивно не спроможні убезпечити учасників цивільних відносин від геть усіх ймовірних зазіхань на їхні права. Справа у тім, що властивий цим засобам забезпечувальний (запобіжний) вплив здебільшого грунтується на належності врахування (усвідомлення) зобов'язаними особами можливих негативних наслідків нехтування правами інших осіб. Однак це не виключає можливості необережного заподіяння шкоди, або того, що певний суб'єкт узагалі керуватиметься щодо іншої особи злим умислом, тобто відверто прагнутиме завдати їй най-дошкульніших втрат майнового чи немайно-вого характеру. Врешті, шкоди може бути завдано й випадково, без вини боржника, але за таких обставин, коли інтерес потерпілого щодо відшкодування шкоди законом чи договором заздалегідь було визнано таким, що переважає інтерес зобов'язаної особо щодо врахування добросовісності її поведінки та випадковості заподіяння шкоди. Очевидно, що за всіх цих обставин (тобто у кожному випадку, коли певний правовий "запобіжник" не спрацював) право має гарантувати можливість якомога повнішого усунення негативних наслідків вчиненого правопорушення та відновлення порушених прав потерпілого. Причому ефективність такого відновлення визначається тим, що вона не залежить від суб'єктивного ставлення до нього з боку боржника.
Зважаючи на вказане, значущість більшості засобів захисту цивільних прав визначається саме здатністю забезпечити відновлення прав кредитора (потерпілого) у разі їх можливого порушення. Через застосування цих засобів реалізується притаманна цивільному праву (у його розумінні як певної галузі об'єктивного права) компенсаційна, або відновна, функція. По суті ж забезпечувальна та компенсаційна функції становлять істотні характеристики правового впливу засобів цивільного захисту і є настільки взаємозалежними, що у своєму тісному поєднанні можуть бути розглянуті як окремі вияви загальної охоронної функції цивільного права.
Вагу охоронної функції цивільного права зримо передає та обставина, що значною мірою вже другу та всю третю главу Цивільного кодексу України (далі — ЦК) законодавець присвятив нормативному закріпленню правових засобів забезпечення виконання цивільних обов'язків та захисту цивільних прав. Наприклад, у частині 3 ст. 14 ЦК прямо вказано, що виконання цивільних обов'язків забезпечується, зокрема, встановленою договором або актом цивільного законодавства відповідальністю. Відповідно ж до частини 1 ст. 15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Невичерпний перелік конкретних способів такого захисту наведений у ст. 16 ЦК.
І така першорядна увага законодавця до питань захисту цивільних прав цілком виправдана позаяк у разі відсутності достатньо дієвих засобів їх захисту, що були б спроможні запобігти вчиненню цивільного правопорушення, припинити його та відновити порушене право, регулятивний вплив норм цивільного права було б зведено нанівець. Однак, незважаючи на наявність у основних положеннях Цивільного кодексу України спеціальної глави, цілком присвяченої питанням захисту цивільних прав та інтересів, окремі інститути цивільного законодавства передбачають специфічні способи цивільно-правового захисту, напряму в положеннях глави З ЦК начебто й не названі. З цього випливає потреба у виявленні чинників, що зумовлюють потребу в установленні таких — зовні відмінних від загальних — способів захисту, та визначенні їх співвідношення з універсальними способами захисту, що наведені у ст. 16 ЦК. Необхідно також з'ясувати, а чим же власне визначаються можливість і допустимість використання тих чи інших способів захисту цивільних прав. Саме цим питанням і присвячено пропонований матеріал. Водночас з огляду на ту надзвичайну питому вагу, що її в системі врегульованих цивільним правом відносин займають зобов'язання, а особливо ті з них, що виникають з договорів, основний наголос у подальшому викладі робитиметься на окремих способах захисту суб'єктивних цивільних прав учасників саме договірних відносин.
Слід зауважити, що усі відповідні вищезазначеному функціональному спрямуванню правові засоби залежно від їх безпосереднього призначення в аспекті законодавчого регулювання цивільних відносин можуть поставати у формі або різноманітних способів захисту цивільних прав, або цивільно-правових санкцій, або заходів цивільної відповідальності. Причому засоби, що належать до кожної наступної з трьох указаних груп, є водночас лише специфічним утіленням, різновидом засобів попередньої групи. Приміром, кожен захід цивільно-правової відповідальності є нічим іншим, як санкцією за вчинене цивільне правопорушення, а застосування будь-якої цивільно-правової санкції, своєю чергою, постає як форма реалізації окремого способу захисту цивільних прав.
Так, відшкодування збитків та моральної (немайнової) шкоди (пункти 8 і 9 частини 2 ст. 16, статті 22 і 23 ЦК) зазначаються серед переліку універсальних способів захисту цивільних прав Та інтересів. Ці ж способи названі й серед правових наслідків порушення зобов'язання (пункт 4 ст. 611 ЦК), тобто їх визначено як різновиди цивільно-правових санкцій у договірних відносинах (певні застереження щодо такого роду оцінки моральної шкоди я наразі опускаю). У той же час відшкодування моральної шкоди є однією з двох основних форм позадоговірної відповідальності (ст. 1167 ЦК), а відшкодування збитків є також одним з двох (поряд з відшкодуванням у натурі) можливих способів відшкодування майнової шкоди у деліктних зобов'язаннях (ст. 1192 ЦК).
Водночас цивільно-правовою санкцією і способом захисту є й примусове виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини 2 ст. 16 ЦК). У загальних рисах зв'язок цього правового засобу з фактом порушення зобов'язання, безпосереднім предметом якого є індивідуально визначена річ, встановлено у частині 1 ст. 620 ЦК: у разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність або у користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання відповідно до умов зобов'язання. Що ж до грошових зобов'язань, то тут спонукання боржника до виконання в натурі — зазвичай — природно втілюється у позові про стягнення з боржника суми боргу (частина 2 ст. 625 ЦК). Поряд з цим, як і відшкодування збитків, зазначений спосіб знаходить своє відображення і в нормах інституту позадоговірної відповідальності — відповідно до ст. 1192 ЦК суд за заявою потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі, тобто передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо.
Але, зважаючи на викладене, важливо також мати на увазі, що у договірних та деліктних зобов'язаннях виконання в натурі виконує принципово відмінні функції. Так, якщо у випадку позадоговірної відповідальності не виникає сумнівів у компенсаційному характері відповідного заходу, то примусове виконання договірного обов'язку має суто забезпечувальне спрямування і, як правило, позбавлене компенсаційних властивостей. Отже, навіть один і той же (за зовнішньою формою) спосіб захисту цивільних прав у різних правовідносинах може виконувати різні функції, або, точніше, мати певні функціональні обмеження чи пріоритети.
До слова, змальоване становище убачається цілком закономірним з огляду на те, що у вищенаведеному порівнянні йдеться про виконання в натурі в контексті надто відмінних типів правовідносин — регулятивних в одному випадку і охоронних в іншому.
Між тим, ці другі якраз і мають на меті відновлення порушеного майнового стану потерпілого, через що й виконання суб'єктом позадоговірної відповідальності його обов'язку в натурі об'єктивно виконує виразну компенсаційну функцію. Іншими словами, оскільки деліктне зобов'язання як таке є формою реалізації позадоговірної відповідальності, то й виконання в натурі обов'язку з відшкодування завданої майнової шкоди в даному випадку також постає як засіб реалізації цієї відповідальності. І навпаки, виконання в натурі договірного зобов'язання не можна вважати формою цивільно-правової відповідальності, оскільки воно є лише виконанням належного у регулятивних відносинах, тобто відносинах, що виникли з правомірних дій.
На відміну від наведених прикладів з відшкодуванням збитків та виконанням у натурі деякі способи захисту цивільних прав у принципі не можуть розглядатися як цивільно-правові санкції. Прикладом може слугувати визнання права (пункт 1 частини 2 ст. 16 ЦК), яке може знадобитися особі навіть безвідносно до будь-яких дій третіх осіб — скажімо, з огляду на втрату документа, що засвідчує право власності (ст. 392 ЦК).
Отже, не кожен спосіб цивільно-правового захисту виконує одночасно і забезпечувальну (запобіжну), і компенсаційну функцію. Такого роду подвійний вплив здійснюють винятково цивільно-правові санкції (точніше, окремі з них), застосування котрих завжди є реакцією потерпілої особи на порушення її суб'єктивного права. Зазначене пояснюється хоча б тією обставиною, що потреба у відновленні майнового стану чи компенсації немайнових втрат учасника цивільних відносин виникає лише у зв'язку з заподіянням особі матеріальної чи моральної шкоди внаслідок фактичного вчинення цивільного правопорушення. Якщо ж внаслідок порушення його прав учасник цивільних відносин не зазнав ніяких матеріальних втрат, не було принижено його честі, гідності та ділової репутації, а коли йдеться про фізичну особу, то якщо вона не зазнала також ні фізичного болю, ні фізичних та душевних страждань, тоді немає потреби й підстав для застосування цивільно-правових санкцій компенсаційного характеру.
Скажімо, кредитор у грошовому зобов'язанні сподівається в певний строк отримати обумовлену в договорі суму. У разі ж прострочення боржника ця сума в силу дії інфляційних процесів може втрачати свою вартість. Зважаючи на це, виникає необхідність у залученні такого компенсаційного заходу, яким є стягнення так званих інфляційних збитків. У нормах ст. 625 ЦК відповідна правова можливість закріплена через обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Якщо ж немає інфляції, то права вимагати зазначеного "прирощення" до номінальної суми боргу у кредитора не виникає.
Тобто як не всі способи цивільно-правового захисту є санкціями, так само й не всі цивільно-правові санкції призначені здійснювати компенсаційну функцію, що є цілком виправданим. Скажімо, іноді порушення боржником свого договірного обов'язку носить такий характер, що кредитор хоча ще й не зазнає певних збитків, але водночас виявляється зацікавленим у вжитті заходів, які б могли запобігти можливим матеріальним втратам чи принаймні були б здатні запобігти збільшенню їх обсягу. У зв'язку з цим він може бути наділений законом або договором правом, наприклад, вимагати зміни чи розірвання договору або відмовитися від нього в односторонньому порядку (ст. 651 ЦК).
З попереднього розгляду питання про правові засоби захисту суб'єктивних цивільних прав та інтересів випливає, що всі наявні способи цивільно-правового захисту можна розмежувати відповідно до їх функціонального призначення: серед них є такі, що винятково чи переважно виконують лише якусь одну — або забезпечувальну (запобіжну щодо можливих правопорушень), або компенсаційну (відновну щодо порушених суб'єктивних прав) функцію, тоді як інші способи цілком придатні для здійснення заразом обох зазначених функцій.
Указане стосується й визначення істотних характеристик правового впливу цивільно-правових санкцій, оскільки вони становлять своєрідний каркас усієї системи засобів цивільно-правового захисту. Окремі з цих санкцій запобігають шкідливим для кредитора наслідкам порушення зобов'язання, що ймовірно могли б настати у майбутньому, інші дозволяють домогтися реального виконання зобов'язання і саме у такий спосіб забезпечують певне поновлення порушеного суб'єктивного права, а головна своєрідність заходів цивільно-правової відповідальності полягає у тому, що винятково через застосування санкцій цієї групи здійснюється компенсування майнових чи немайнових (моральних) втрат учасника цивільних відносин, забезпечується реальне відшкодування завданої йому шкоди.
Зазначені особливості функціональних характеристик певних груп цивільно-правових санкцій визначаються притаманними кожній окремій санкції (як відносно самостійному правовому засобу) специфічними можливостями впливу на учасників цивільних відносин. А необхідність існування такого розмаїття санкцій об'єктивно зумовлена тим, що результатом їх застосування залежно від обставин та волевиявлення правомочного суб'єкта права має бути задоволення доволі відмінних за своїм змістом майнових та немайнових інтересів учасників цивільних відносин, які потерпши від правопорушення. Причому йдеться про захист не тільки того інтересу, що опосередкований порушеним суб'єктивним цивільним правом, а й того, котрий як такий виникає у зв'язку з самим фактом правопорушення.
Про яку б цивільно-правову санкцію не йшлося, вона завжди поставатиме як певна форма вираження правових наслідків вчиненого правопорушення. Для боржника ці правові наслідки полягають або у виникненні нового чи додаткового (до раніше невиконаного) обов'язку, або у припиненні чи перетворенні його правового зв'язку з кредитором (потерпілим). Найчастіше (хоча й не завжди) санкції передбачають для зобов'язаної особи певні позбавлення, котрі втілюються або у такому собі перенесенні у майнову сферу боржника негативного результату вчиненого ним правопорушення (як це має місце при відшкодуванні майнової та моральної шкоди), або через зміну всупереч чи незалежно4 від волевиявлення порушника його правового становища (серед іншого, у вигляді втрати обумовленого порушеним зобов'язанням права вимоги до кредитора).
Таким чином, цивільно-правові санкції можна поділити на дві групи: частина з них має виразно майновий характер, тоді як інші належать до заходів захисту організаційно-правового спрямування. До перших належать заходи відповідальності та примусове виконання обов'язку в натурі, а до других — численні заходи оперативного впливу (оперативні санкції), а також зумовлені порушенням зобов'язання розірвання договору та зміна його умов у юрисдикційному порядку.
Одночасно слід пам'ятати, що у дещо ширшому контексті до загального кола способів захисту цивільних прав крім санкцій належать також і різноманітні превентивно-запобіжні заходи та заходи безпосередньої протидії протиправним посяганням на абсолютні цивільні права (ці останні пов'язані з можливістю здійснення фізичного впливу на самого правопорушника та/або належне йому майно). Звичайно такого роду заходи мають чітко визначену сферу застосування — вони призначені для захисту винятково абсолютних цивільних прав і за своєю суттю є такими, що не можуть бути використані для захисту прав кредитора у зобов'язальних відносинах (наприклад, необхідна оборона як спосіб реалізації права на самозахист - статті 19 і 1169 ЦК).
І майнові, і організаційно-правові санкції об'єднує і дозволяє відмежувати від інших способів захисту цивільних прав наявність таких спільних рис. По-перше, підставою для застосування будь-якої санкції є порушення суб'єктивного цивільного права певної особи. Тому, приміром, відмова від договору, якщо юна є реалізацією наданого його учасникові права, але не зумовлена при цьому порушенням зобов'язання з боку іншої сторони, не є санкцією. Скажімо, згідно з частиною 2 ст. 1008 ЦК довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час. Тут, оскільки правомірність зазначеної дії не обумовлена жодними неправомірними діями іншого учасника цивільних відносин, то вона не може вважатися цивільно-правовою санкцією. По-друге, у тих випадках, коли реалізація якої-небудь санкції не спирається на можливість застосування до правопорушника заходів державного примусу (при невиконанні ним свого обов'язку в добровільному порядку), її здійснення пов'язується з можливістю вчинення кредитором таких односторонніх дій, які в принципі не потребують втручання юрисдикційних органів. Отже, відмітною рисою санкцій є можливість їх реалізації незалежно від волевиявлення боржника — зокрема, через звернення до відповідного суду, якщо характер санкції виключає її реалізацію шляхом вчинення кредитором односторонніх дій.
Окремі групи цивільних правовідносин істотно різняться одне від одного. Приміром, залежно від підстави виникнення розрізняють регулятивні та охоронні відносини — якщо перші виникають головно як результат вчинення правомірних дій (частина 1 ст. 11 ЦК), а також із зазначених у частинах 3—6 ст. 11 ЦК нормативних та ненормативних актів, рішень суду і внаслідок передбачених актами цивільного законодавства або договором подій, то підставою виникнення других є вчинення зобов'язаною особою цивільного правопорушення, тобто факт порушення нею суб'єктивного цивільного права іншої особи. Регулятивні цивільні правовідносини, своєю чергою, також дещо умовно можна поділити на окремі види відповідно до критеріїв, що визначають специфіку різного роду правових зв'язків суб'єктів права. Внаслідок такого поділу виокремлюють, зокрема, абсолютні та відносні, речові та зобов'язальні, майнові та особисті немайнові правовідносини.
Відносини, що належать до кожної з основних груп регулятивних правовідносин характеризує притаманний тільки їм об'єкт та/або своєрідна структура суб'єктного складу. Саме властивості об'єкта, з приводу котрого виникають відповідні правові зв'язки учасників цивільних відносин певного виду, а також їх суб'єктна структура й визначають особливості захисту тих цивільних прав, що становлять елемент змісту відповідних правовідносин. Так, абсолютні речові відносини власності відзначаються тим, Що об'єктом виступають конкретні речі як предмети матеріального світу. Власник здійснює своє право на річ за своєю волею (дотримуючись при цьому, звісно, вимог закону) і незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК). З юридичного погляду (але зрозуміло, що далеко не завжди фактично) він задля реалізації прав володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном не потребує сприяння інших учасників цивільних відносин. У той же час йому як носію речового права протистоїть загалом невизначене наперед коло зобов'язаних осіб, які повинні утримуватися від будь-якого порушення суб'єктивних прав власника (тобто на всіх цих осіб покладений юридичний обов'язок пасивного типу). В силу вказаного власник наділений правом витребувати своє майно від кожного, хто без належної правової підстави заволодів ним (ст. 387 ЦК), та вправі вимагати усунення перешкод у здійсненні належного йому права користування та розпорядження своїм майном (ст. 391 ЦК). Аналогічними правами наділені й ті учасники зобов'язальних відносин, які володіють та/або користуються чужими речами на підставі договору з власником чи уповноваженою ним особою. Причому їм гарантований захист від зазіхань на їх право володіти та користуватися річчю також і з боку її власника.
У той же у час у відносинах з приводу використання об'єктів права інтелектуальної власності ані про віндикацій-ний (ст. 387 ЦК), ані про негаторний (ст. 391 ЦК) позови не може йтися в принципі, оскільки немайновий, ідеальний характер результатів творчої праці, засобів індивідуалізації виробників і товарів (робіт, послуг) та інших немайнових благ цього типу зумовлює свої — значимі для визначення придатності того чи іншого способу цивільно-правового захисту — особливості відносин, що виникають з приводу використання зазначених об'єктів цивільних прав. Тут, за винятком передбачених у законі випадків вільного використання твору, лише правомочний суб'єкт виключних прав (творець чи інший суб'єкт авторського права, виконавець, володілець патенту чи свідоцтва і тощо) має виключне право дозволяти використання або перешкоджати використанню відповідного об'єкта права інтелектуальної власності (ст. 424 ЦК). Це передбачає ефективність використання такого, наприклад, заходу, як вилучення за рішенням суду з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності (пункт 3 частини 2 ст. 432 ЦК).
Специфіка абсолютних прав зумовлює визначення способів їх захисту майже винятково імперативними нормами.
У свою чергу, на відміну від абсолютних цивільних відносин у тих регулятивних правовідносинах, які опосередковують переміщення матеріальних благ між учасниками цивільного обороту, а рівно коли йдеться про надання ліцензії на використання об'єктів права інтелектуальної власності, носієві права завжди протистоїть конкретна зобов'язана особа чи група визначених осіб. Тут насамперед йдеться про договірні правовідносини, в яких сама можливість здійснення суб'єктивного права зумовлена зустрічним волевиявленням іншої особи, вчиненням нею чи утриманням цієї особи від вчинення певних погоджених сторонами дій. Це сфера найбільш повного втілення диспозитивних засад у регламентації цивільних відносин, де панує принцип свободи договору. Такий характер правових зв'язків учасників договірних відносин уможливлює передачу на розсуд сторін вирішення більшості питань, пов'язаних з забезпеченням виконання обов'язків і захистом суб'єктивних прав.
Отже, зважаючи на означені та інші значущі з погляду права особливості правових зв'язків, що притаманні абсолютним і відносним правовідносинам, специфічними мають бути і способи захисту суб'єктивних права їх учасників.
У ст. 610 ЦК, яка відкриває главу 51 ЦК ("Правові наслідки порушення зобов'язання. Відповідальність за порушення зобов'язання"), чітко окреслено коло правовідносин, що їх покликані регулювати норми означеної глави. Цього досягнуто завдяки акценту на порушенні не будь-яких цивільних правовідносин, а саме зобов'язання. Таким чином, йдеться про захист суб'єктивних прав сторони у так званих відносних правовідносинах, які характеризуються визначеністю суб'єктного складу їх учасників — як кредитора, так і боржника. Вже тому положення зазначеної глави зазвичай не підлягають застосуванню у разі порушення абсолютних прав учасників цивільних відносин, тобто при вчиненні особою правопорушення, яке не пов'язане з невиконанням чи неналежним виконанням нею своїх обов'язків, визначених умовами договору з потерпілим (про деякі винятки з цього правила йтиметься згодом). Натомість у відповідних випадках захист порушених прав учасника цивільних відносин забезпечуватиметься переважно згідно з приписами спеціальних правоохоронних норм, що викладені, зокрема, у главах 20 "Загальні положення про особисті немайнові права фізичної особи", 29 "Захист права власності", 35 "Загальні положення про право інтелектуальної власності", 81 "Створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи", 82 "Відшкодування шкоди", 83 "Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави" Цивільного кодексу України, а також у загальних положеннях глави 3 ЦК ("Захист цивільних прав та інтересів).
З першого погляду на ст. 610, що відкриває главу 51 ЦК, привертає увагу термінологічна новела, суть якої полягає у відмові від використання дещо громіздкої конструкції "невиконання чи неналежне виконання зобов'язання", котрою законодавець послуговувався у главі 18 "Відповідальність за порушення зобов'язань" ЦК УРСР 1963 року. Нині вказане словосполучення поступилося місцем більш лаконічному, перетворившись на розгорнуте визначення загальної нормативної категорії "порушення зобов'язання". У той же час нелогічним виглядає штучний відрив цієї дефініції від ст. 611 ЦК, у нормах якої власне і визначено деякі з можливих правових наслідків порушення зобов'язальних правовідносин, тобто зазначено окремі форми цивільно-правових санкцій, до яких кредитор у порушеному зобов'язанні може вдатися з метою захисту своїх прав та інтересів.
З'ясування питання про належність кваліфікації певних обставин саме як факту порушення зобов'язання може потребувати звернення до приписів глави 48 ЦК, які визначають загальні вимоги до належного виконання зобов'язання. Приміром, зі змісту ст. 526 ЦК випливає, що правопорушенням є будь-яке недодержання зобов'язаною стороною умов договору, вимог ЦК та інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, яких боржник мав би дотримуватися при виконанні зобов'язання. Згідно з частиною 1 ст. 528 ЦК порушенням зобов'язання вважатиметься виконання обов'язку, що його боржник повинен був виконати особисто, іншою особою за дорученням боржника. Чи не найбільш поширеною підставою застосування цивільно-правових санкцій є порушення встановлених строків виконання зобов'язання (тобто недотримання боржником вимог ст. 530 ЦК), тому правові наслідки прострочення боржника законодавець окремо визначив у ст. 612 ЦК.
Згідно з частиною 1 ст. 509 ЦК за зобов'язанням боржник повинен вчинити на користь кредитора певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо), або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. В силу цього цивільним правопорушенням вважатиметься будь-яке відхилення від обумовлених змістом зо-' бов'язання параметрів предмета виконання. При цьому правового значення набувають не тільки додержання умови щодо передання, наприклад, певного об'єкта цивільних прав (майнового блага), з приводу якого виникло зобов'язання, а й дотримання всіх інших застережених в договорі або передбачених актами цивільного законодавства, або звичайних для такого роду договорів чи таких, що відповідають суті зобов'язання (особливостям його предмета), характеристик належного виконання.
З огляду на вказане, констатація факту вчинення цивільного правопорушення може становити результат зіставлення наслідків фактичної поведінки зобов'язаної особи з законодавчим визначенням змісту зобов'язання (частина 1 ст. 509 ЦК). Такий прийом може стати в пригоді передовсім тоді, коли сторони уклали прямо не передбачений у ЦК договір. Втім, у детально внормованих різновидах зобов'язань законодавець прагне заздалегідь передбачити найімовірніші або врахувати найпоширеніші форми порушення зобов'язальних відносин відповідного типу та встановлює в законі адекватні цим порушенням способи захисту суб'єктивних прав кредитора. Але й тут прямо не передбачене законом правопорушення може спричинювати застосування відповідних його суті санкцій.
Статтею 611 ЦК передбачено різнопланові за змістом правові наслідки порушення зобов'язання, кожен з яких становить самостійну цивільно-правову санкцію і відповідає певному способу захисту порушених цивільних прав. Усі згадані у вказаній статті Цивільного кодексу санкції відповідно до їх змісту становлять: 1) або заходи цивільно-правової відповідальності (відшкодування збитків та моральної шкоди — пункт 4 зазначеної статті); 2) або заходи оперативного впливу (відмова від договору — пункт 1 ст. 611 ЦК); 3) або заходи, спрямовані на зміну чи припинення зобов'язання і не є при цьому заходами оперативного впливу, оскільки передбачають винятково юрисдикцій-ну форму реалізації. До цієї групи санкцій слід віднести розірвання договору (також пункт 1 означеної статті) включно з розірванням договору в разі його істотного порушення (частина 2 ст. 651 ЦК).
Оскільки наведений у ст. 611 ЦК перелік способів захисту є відкритим, потерпіла сторона вправі скористатися -будь-яким іншим передбаченим у законі (у ст. 16 ЦК зокрема) чи у договорі способом захисту. При цьому слід ураховувати певну умовність розмежування санкцій, передбачених ст. 16 та ст. 611 ЦК. Наприклад, названі в окремих пунктах ст. 611 відмова від договору, зміна зобов'язання та згадане у ст. 16 ЦК як спосіб захисту цивільних прав припинення зобов'язання надто тісно пов'язані одне з одним — відмова від договору є нічим іншим як окремим способом зміни чи припинення зобов'язання. Саме про це свідчить частина 3 ст. 615 ЦК, де зазначено, що внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання частково або в повному обсязі відповідно змінюються умови зобов'язання або юно припиняється.
Що ж до права сторін встановити у договорі додаткові до визначених у законі правові наслідки порушення зобов'язання, то при цьому слід враховувати вимоги ст. 203 ЦК щодо чинності правочину. Якщо відповідна умова договору суперечить цим вимогам, вона може бути визнана недійсною — приміром, коли встановлена договором санкція передбачає обмеження особистого не-майнового права боржника або вчинення ним дій майнового чи немайново-го характеру, що суперечать моральним засадам суспільства.
Главу 51 ЦК включено до розділу І "Загальні положення про зобов'язання" Цивільного кодексу, а тому її норми принаймні з формального погляду є загальними для всіх видів зобов'язальних правовідносин включно з тими недоговірними зобов'язаннями, що виникають з односторонніх правомірних дій. Більше того, її положення можуть бути поширені навіть на сферу виконання позадоговірних правоохоронних зобов'язань. Але загалом санкції, передбачені вказаною главою Цивільного кодексу, зорієнтовані переважно на захист учасників договірних відносин. Тому значна їх частина не може бути використана у сфері позадоговірних відносин узагалі. Не завжди винятком з цього правила постає навіть згадане у ст. 611 ЦК відшкодування збитків, тому що принаймні у сфері недоговірних зобов'язань, що виникли з правомірних дій, зазначений захід найчастіше постає не як санкція (тому що він не є реакцією на недозволені, неправомірні дії), а як спосіб захисту інтересів особи, що потерпіла від правомірних дій іншої сторони. До того ж зміст зазначеного способу цивільно-правового захисту повністю визначений у главі З ЦК, тож у разі потреби потерпіла сторона в такого роду відносинах на обгрунтування своїх вимог звертатиметься не до положень глави 51, а до статі 22 ЦК.
Водночас однаково придатним для захисту інтересів учасників як договірних, так і окремих видів недоговірних відносин може бути примусове виконання обов'язку в натурі (пункти 4, 5 частини 2 ст. 16, ст. 620 ЦК) і навіть стягнення процентів з простроченої суми (частина 2 ст. 625 ЦК). Застосування зазначених санкцій можливе у разі несвоєчасної виплати боржником присудженої відповідно до положень глави 82 ЦК ("Відшкодування шкоди") суми. У такому випадку цивільно-правовий захист здійснюватиметься у формі стягнення номінальної суми боргу (виконання в натурі) і так званих інфляційних збитків, а також процентів річних від простроченої суми. Таким чином, режим застосування санкцій, що забезпечують виконання позадоговірного зобовязання, також може визначатися згідно з нормами глави 51 ЦК.
Візьмемо інший приклад. Переможець конкурсу має праро вимагати від його засновника виконання свого зобов"язання у строки, встановлені умовами конкурсу (частина 1 ст. 1156 ЦК). Тож оскільки спеціальними правилами не встановлено інше, у разі прострочення вручення йому винагороди, вираженої в грошовій сумі, переможець, на мою думку, має право вимагати не тільки виплати йому номінальної суми винагороди, а й збільшення її відповідно до індексу інфляції за весь час прострочення, а також сплати трьох процентів річних відповідно до ст. 625 ЦК. Якщо ж йдеться про невиконання установником конкурсу обов'язку вручити переможцеві приз, що становить індивідуально-визначену річ, переможець може витребувати її від установника на підставі припису частини 1 ст. 620 ЦК.
Принципова неможливість застосування у позадоговірних відносинах суто договірних санкцій та їх непридатність для захисту учасників означених відносин зумовлена самим змістом указаних санкцій. Скажімо, в тієї особи, котра не є ініціатором недоговірного зобов'язання, що виникло з односторонніх правомірних дій, немає й обов'язку щодо виконання певних дій на користь іншої сторони, а тому вона не потребує надання їй такого, наприклад, способу захисту, як відмова від зобов'язання. Також в силу самої суті цього різновиду зобов'язань сторона, що протистоїть їх ініціатору, не вправі вимагати їх зміни, позаяк не вона визначала й їх зміст. Опріч того, за відсутності договірних відносин, звичайно, не можна говорити і про застосування неустойки та інших притаманних винятково договірним відносинам засобів забезпечення виконання зобов'язань. Нічого тут не змінює та обставина, що у встановлених законом випадках додатковий захист кредитора у деліктному зобов'язанні може здійснюватися з використанням елементів договірних форм — скажімо, згідно з частиною 4 ст. 1195 ЦК обсяг і розмір відшкодування шкоди, завданої потерпілому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути збільшений договором або законом. Адже застосування санкцій за порушення такого роду договору становитиме вже захист сторони у інших — договірних — відносинах, що припускає можливість визначення в договорі, наприклад, умови про забезпечення відповідного зобов'язання неустойкою (принаймні в частині додаткового обсягу відшкодування, що визначений в межах дозволеної законом домовленості сторін).
Отже, при вирішенні питання щодо придатності окремих санкцій як способу захисту учасників зобов'язальних правовідносин певного типу визначальну роль відіграє підстава виникнення зобов'язання. Так, у договірних відносинах сторони наділені можливістю вдатися до практично будь-яких засобів захисту та вправі домовитися про застосування всього спектра можливих санкцій — як майнових, так і організаційно-правових. Натомість у недоговірних зобов'язаннях захист цивільних прав та інтересів їх учасників здійснюватиметься винятково через застосування майнових санкцій у вигляді спонукання до виконання обов'язку в натурі та відшкодування у передбачених законом випадках збитків і сплати процентів річних за прострочення виконання грошового зобов'язання. Зазначені майнові санкції, а також відшкодування збитків, завданих правомірними діями (в тому числі як спосіб захисту, а не санкція), можуть бути застосовані як при порушенні обов'язку боржника в деліктних зобов'язаннях чи зобов'язаннях з безпідставного набуття або збереження майна, так і у зобов'язаннях, що виникають з односторонніх правомірних дій.