Люди, на жаль, помирають, і цей, встановлений самою природою перебіг подій, змінити неможливо. Проте більшість з наших громадян оптимістично не обтяжують себе думками про невідворотне закінчення власного життя, між тим, як майже кожен з них володіє певним майном (іноді мізерної вартості, а подекуди й досить цінним), яке після їх смерті буде належати іншим особам — їх спадкоємцям. Але ж хто саме буде цими спадкоємцями, яку частку від спадщини отримає, і, взагалі, як пройде сам процес розподілу спадщини, значною мірою залежить від спадкодавця — адже, склавши заповіт, він може завчасно потурбуватися про своїх найближчих людей і таким чином полегшити їм мить трагічної втрати хоча б відсутністю конфліктів щодо розподілу спадкового майна, а може й виявити егоїстичну необачність, не зробивши жодних розпоряджень на випадок своєї смерті. Наслідком такої поведінки спадкодавця може бути те, що найдорожчі йому люди (які далеко не завжди є його близькими родичами) одержать зовсім незначну частку від спадщини або ж будуть позбавлені її взагалі, оскільки за умови відсутності заповіту відбувається так зване спадкування за законом — спадщина розподіляється у рівних частках винятково між тими особами, коло яких чітко визначено положеннями цивільного законодавства.
Отже, якщо вам небайдуже, що після вашої смерті одержать найближчі люди, і ви бажаєте, щоб вони згадували вас із вдячністю, а не докоряли за непередбачливість — складання заповіту нел уникнути. А для цього, звісно, необхідно бути обізнаними з загальними вимогами до заповіту, встановленими чинним законодавством, оскільки у разі недотримання хоча б однієї з цих вимог заповіт, як правило, визнається недійсним, а тому й не породжує жодних правових наслідків (що рівноцінно його відсутності).
Перш іп мес, звернемося до мишачси-ня заповіту, яке міститься у ст. 1233 Цивільного кодексу України (далі — ЦК): згідно із зазначеним положенням заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. З такого лаконічного визначення випливає ряд характерних ознак, які у своїй сукупності притаманні лише заповіту, а саме:
Крім вищезазначених ознак, заповіт має й характерну мету — вона полягає у визначенні юридичної долі належного заповідачу майна. Поряд з цим у заповіті можуть міститися і вказівки немайнового характеру (наприклад, щодо місця та ритуалу поховання заповідача, його особистих паперів, які не мають матеріальної цінності), але якщо заповіт складено виключно з розпоряджень немайнового характеру, він буде недійсним, оскільки не відповідатиме зазначеній меті.
Право заповідати майно є одним з елементів цивільної правоздатності, яка виникає у кожної людини з моменту її народження і припиняється лише внаслідок смерті. З огляду на це, формулювання ч. 1 ст. 1234 ЦК відповідно до якого право на заповіт має лише фізична особа з повною цивільною дієздатністю, видається не дуже вдалим, оскільки право на заповіт має будь-яка фізична особа, а от можливість його реалізації — дійсно, тільки дієздатна. Це пов'язано з тим, що заповіт є винятково особистим розпорядженням, яке неможливо здійснити через представника, — тому ні опікун, ні піклувальник, не можуть це зробити за своїх підопічних.
Таким чином, заповідачами не можуть бути:
Із наведеного переліку викликає обурення лише неможливість складання заповіту однією категорією громадян — неповнолітніми у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Як відомо, вони володіють неповною цивільною дієздатністю (ст. 32 ЦК), і можуть, зокрема, самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, а також самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунка) та розпоряджатися вкладом, внесеним ними на своє ім'я (грошовими коштами на рахунку).
З огляду на викладене, знайти логічне пояснення тому факту, що законодавець дозволив неповнолітнім особам у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років працювати, самостійно одержувати заробітну плату та інші доходи, розпоряджатися ними на власний розсуд, але заборонив розпорядитися цими ж коштами чи придбаним за їх рахунок майном на випадок своєї смерті, неможливо. Адже ні в кого не викликає заперечень, коли неповнолітній, наприклад, купує зі свого заробітку дарунок близькій людині, то чому ж він не вправі заповісти майно, набуте за рахунок вищезазначених джерел? Законодавцю слід було б згадати, що "право заповідати" є складовою частиною "права розпоряджатися", тому обмеження права неповнолітніх на заповідання того, чим вони можуть самостійно розпорядитися за своє життя, є невиправданим.
Слід звернути увагу й на ту обставину, що у разі, коли заповідач на час складання заповіту мав повну цивільну дієздатність, але у подальшому її втратив, заповіт все одно "залишається дійсним. І навпаки —і заповіт,. складений недієздатною особою (чи особою, яка не в повному обсязі володіє цивільною дієздатністю), буде недійсним завжди, навіть у випадку, коли ця особа набуде цивільної дієздатності у повному обсязі (такий "заповідач" може при бажанні просто скласти новий заповіт).
Чинне законодавство висуває досить жорсткі вимоги щодо форми заповіту. Так, у ст. 1247 ЦК зазначено, що заповіт має бути складений у письмовій формі з вказівкою на місце та час його складення, особисто підписаний заповідачем (крім випадків, коли заповідач через хворобу або фізичну ваду не може підписати його власноручно — тоді за його дорученням та у його присутності текст заповіту підписує інша особа), а також посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251 — 1252 ЦК (про них мова піде нижче).
А ось у даному випадку нарікати на законодавця за суворість не варто, адже такі правила встановлені лише з єдиною метою — забезпечити справжню відповідність волі заповідача зовнішній формі її виявлення. Наприклад, відомості про місце й час складання заповіту стануть у пригоді у разі оспорювання дійсності заповіту чи виникнення спору про дієздатність заповідача на час його складання, або ж у випадку, коли існує декілька заповітів й необхідно встановити, який з них дійсний (тобто, складений пізніше — адже кожний новий заповіт скасовує попередній).
Як вже було зазначено, заповіт має бути підписаний заповідачем особисто, проте іноді цю вимогу дотримати неможливо (скажімо, у випадку, коли заповідач паралізований). Тому цивільне законодавство допускає за подібних обставин можливість підписання заповіту іншою особою, але при цьому слід дотримати дві умови: по-перше, таке підписання обов'язково повинно здійснюватися у присутності заповідача, а по-друге — підпис третьої особи на тексті заповіту має бути засвідчений нотаріусом (чи іншою посадовою особою, яка вправі вчиняти таку нотаріальну дію).
Поряд із засвідченням підпису, нотаріус також зобов'язаний у тексті заповіту зазначити причини, з яких заповідач не зміг підписати заповіт власноручно. Єдиним, що викликає зауваження у встановленому порядку підписання заповітів замість заповідача третьою особою, є відсутність заборони щодо підписання заповіту особою, на користь якої його було складено (нагадаємо, що у ст. 543 ЦК УРСР містилася вказівка на таку заборону).
Що ж до посвідчення заповіту нотаріусами, то ця процедура детально регламентована як у положеннях ЦК (ст. 209, статті 1248 — 1249), так і у розділі 17 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 20/5 від 03.03.2004 р. Зауважимо лише те, що жорсткі вимоги, встановлені зазначеними нормативними актами, цілком виправдовуються тією обставиною, що виконання заповіту відбувається лише після смерті заповідача (а це робить неможливим виправлення неправильно посвідченого правочину).
Заповіти, прирівняні до нотаріально посвідчених
У житті подекуди трапляються ситуації, коли особа, яка бажає скласти заповіт, внаслідок об'єктивних причин позбавлена можливості його нотаріально посвідчити. Для таких випадків законодавець передбачив ряд винятків із загального правила про обов'язковість посвідчення заповітів нотаріусами — у ст. 1252ЦК вміщено вичерпний перелік обставин, за яких заповіт може бути посвідчено не нотаріусом, а іншою посадовою чи службовою особою (у зазначеній правовій нормі наведено також і перелік таких осіб). Наприклад, заповіти гро-мадяН, які перебувають на лікуванні у лікарні, госпіталі чи іншому стаціонарному закладі охорони здоров'я, вправі посвідчувати головні лікарі, їх заступники з медичної частини або чергові лікарі цих закладів. Заповіти осіб, які перебувають під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, можуть бути посвідченні капітаном цього судна та ін. Нововведенням (порівняно з ЦК УРСР) є надання права посвідчення заповіту осіб, які тримаються під вартою, начальникам слідчих ізоляторів (ч. 6 ст. 1252 ЦК).
Усі заповіти, про які йде мова у ст. 1252 ЦК, за своїм юридичним значенням прирівнюються до заповітів, посвідчених нотаріусами, тому до їх форми та порядку складання висуваються такі ж самі вимоги, як і до нотаріальних. Єдиною відмінністю від звичайного порядку посвідчення заповіту, є те, що при посвідченні заповітів посадовою чи службовою особою обов'язково мають бути присутніми не менш як два свідки з повною цивільною дієздатністю. При цьому особи, які посвідчують заповіт, спадкоємці за заповітом та члени їх сім'ї чи близькі родичі, а також особи, що не здатні прочитати або власноручно підписати заповіт, відповідно до ст. 1253 ЦК свідками при посвідченні заповіту бути не можуть.
Після того, як заповідач підпише заповіт, свідки, які були при цьому присутні, зачитують заповіт уголос та ставлять на ньому свої підписи. Також до тексту заповіту мають бути внесені й відомості про цих свідків, що містяться у паспорті або в іншому документі, які усувають будь-які сумніви щодо особи громадянина.
З огляду на те, що вимога закону про присутність свідків під час посвідчення заповіту іншими (крім нотаріусів) посадовими особами є обов'язковою для виконання, то її недодержання тягне за собою недійсність заповіту.
Відповідно до положень цивільного законодавства (ч. 1 ст. 1235 Цивільного кодексу України — далі ЦК) заповідач має право залишити за заповітом усе своє майно або його частину будь-яким учасникам цивільних відносин — як фізичним особам (незалежно від того, входять вони чи ні у коло спадкоємців за законом), так і юридичним, а також державі, територіальній громаді тощо. У цьому виявляється один з найважливіших принципів спадкового права — принцип свободи заповіту. Заповідач, складаючи заповіт, не зв'язаний ані колом спадкоємців за законом, ані черговістю їх закликання до спадкування: навіть за умови наявності спадкоємців першої черги, заповідач може заповісти все своє майно будь-кому зі спадкоємців наступних черг чи, взагалі, зовсім сторонній особі, — все це не впливатиме на дійсність заповіту.
Також заповідач може визначити на свій розсуд і обсяг спадщини, що має спадкуватися за заповітом, — він вправі заповісти як усе своє майно, так і лише його частину. В останньому випадку та частина майна спадкодавця, яка не охоплена заповітом, розподіляється між спадкоємцями за законом (враховуючи і тих, хто іншу частину спадщини стримав за заповітом).
Заповідач може охопити заповітом не лише те майно, майнові права та обов'язки, які вже належать йому на момент складання заповіту, а й ті, що, можливо, належатимуть йому в майбутньому. З огляду на те, що склад спадкового майна визначаєтеся на час відкриття спадщини, не має жодного юридичного значення, чи було в наявності у заповідача майно, вказане у заповіті, на момент складання останнього. Так, якщо заповідач бажає включити до тексту заповіту розпорядження щодо будинку, який він збирається придбати, наприклад, на наступному тижні, не має жодних підстав відмовляти йому в оформленні такого заповіту — адже якщо заповідач не придбає вказаний будинок, або ж відчужить його протягом свого життя, то заповіт у цій частині (але лише у цій) просто буде недійсним. Тому заповідачу при складанні заповіту не потрібно подавати нотаріусу чи іншій особі, яка вправі посвідчити заповіт, докази, що підтверджують його право власності на майно, яке заповідається.
Свобода заповіту виявляється й у тому, що заповідач може вказати у заповіті на певні обставини, наявність (або відсутність) яких є умовою виникнення в осіб, зазначених у заповіті, права на спадкування. Відповідно до ч. 1 ст. 1242 ЦК такі обставини можуть бути як пов'язані з поведінкою спадкоємця за заповітом, так і не пов'язані з нею — зокрема, ними можуть бути наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці, народження дитини, здобуття освіти тощо. Але при цьому слід пам'ятати, що умови, визначені у заповіті, якщо вони суперечать закону або ж моральним засадам суспільства, є нікчемними (ч. 2 ст. 1242 ЦК).
Отже, заповідач може вільно розпоряджатися своєю спадщиною — він вправі будь-кому заповісти своє майно, розподілити його між спадкоємцями на власний розсуд (не дотримуючись такого принципу спадкування за законом, як рівність часток), висунути до спадкоємця будь-яку з правомірних умов для отримання спадщини, а також скасувати чи змінити вже складений і посвідчений заповіт. Єдине обмеження принципу свободи заповіту полягає у необхідності додержання правила щодо виділення обов'язкової частки у спадщині, яке встановлено у ст. 1241 ЦК
Неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкодавця (нагадаємо, що непрацездатними вважаються інваліди та особи, які досягай пенсійного віку) належать до тих спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Це означає, що усі зазначені особи незалежно від змісту заповіту отримають принаймні половину від тієї частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом. При визначенні розміру останньої, враховуються усі спадкоємці за законом, які б мали закликатися до спадкування, якби цей порядок не було змінено заповітом.
Слід звернути увагу, що вищенаведений перелік осіб (усі вони належать до першої черги спадкоємців за законом), які мають право на виділення обов'язкової частки у спадщині, є вичерпним — спадкоємці наступних черг за будь-яких обставин при спадкуванні за заповітом аналогічного права не мають. Так само права на обов'язкову частку у спадщині не мають й онуки та правнуки спадкодавця (навіть якщо вони неповнолітні чи непрацездатні).
Обчислюючи розмір обов'язкової частки у спадщині необхідно враховувати все спадкове майно — як те, що увійшло до змісту заповіту, так і те, що залишилося ним неохогшеним. При цьому, якщо обов'язкова частка може бути виділена із незаповіданого майна, то заповіт не повинен визнаватися часткою недійсним, а необхідному спадкоємцю (такому, що має право на обов'язкову частку) слід виділити половину його частини спадщини за законом саме із незаповіданого майна. Також видається доцільним у разі відмови одного зі спадкоємців за заповітом від прийняття спадщини покрити обов'язкову частку необхідного спадкоємця за рахунок цього не-прийнятого спадкового майна — адже все ж таки бажано, щоб разом із дотриманням положень законодавства якомога точніше виконувалася і воля спадкодавця, а цьому, безумовно, сприятиме одержання більшістю спадкоємців за заповітом саме того майна, яке заповів їм спадкодавець.
Виникнення у необхідних спадкоємців права на отримання обов'язкової частки не залежить від згоди на це спадкоємців за заповітом, проте якщо останні заперечують проти її розміру, вони можуть з відповідним позовом звернутися до суду. А у судовому порядку встановлений законом розмір обов'язкової частки у спадщині може бути зменшений, звісно, якщо для цього є вагомі підстави. Ними, зокрема, можуть бути не-підтримання необхідним спадкоємцем зв'язків зі спадкодавцем, незважаючи на існування в останнього нагальної потреби у цьому, погане поводження зі спадкодавцем тощо. Також слід пам'ятати про положення ч. 5 ст. 1224 ЦК, згідно з яким спадкоємця (навіть того, який має право на обов'язкову частку) за рішенням суду може бути взагалі усунено від права на спадкування, якщо буде доведено, що він ухилявся від надання допомога спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані Звісно, ні в якому разі не мають право на спадкування й особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або ж вчинили замах на їх життя (ч. 1 ст. 1224 ЦК).
Заповідач, згідно з ч. 2 ст. 1235 ЦК, може не лише заповісти будь-кому своє майно, а й позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа своїх спадкоємців за законом незалежно від причин, якими обумовлено таке рішення. Зробити це можна або шляхом прямої вказівки у заповіті на позбавлення конкретного спадкоємця права на спадщину (таке позбавлення спадщини називається прямим), або ж, складаючи заповіт, просто оминути деяких потенційних спадкоємців за законом, не згадуючи про них взагалі (побічне-позбавлення спадщини).
Але при цьому слід зважати на те, що між правовими наслідками застосування наведених способів позбавлення права на спадкування існує величезна різниця — так, у першому випадку особа, яку позбавлено права на спадщину внаслідок безпосередньої вказівки на це у заповіті, нічого не отримає і тоді, коли заповідана лише частина майна (нагадаємо, що за таких обставин незаповідане майно розподіляється за правилами спадкування за законом, але спадкоємець, прямо позбавлений права на спадщину, не братиме в цьому участі). У другому ж випадку (при побічному способі позбавлення спадщини) виникає зовсім інша ситуація: на те майно, що вказане у заповіті, "забутий" спадкоємець претендувати не може, але ж щодо спадкового майна, неохопленого заповітом, він виступає повноправним спадкоємцем.
Щоправда, за певних обставин правові наслідки обох способів позбавлення спадщини можуть виявитися однаковими. Наприклад, якщо заповідач не згадає у заповіті про одного зі спадкоємців за законом, а заповіт буде містити розпорядження про розподіл усього майна, яке належало спадкодавцеві на день смерті, то "забутий" спадкоємець фактично опиниться у стані того, хто був прямо позбавлений права на спадщину. Проте у разі, коли до моменту відкриття спадщини у живих не залишиться жодного спадкоємця за заповітом або ж якщо вони всі відмовляться від прийняття спадщини, то "забутий" спадкоємець зможе претендувати на спадкове майно, а от той, хто позбавлений права на спадщину шляхом прямої вказівки на це в тексті заповіту, нічого не отримає і за таких обставин.
При прямому позбавленні права на спадщину слід мати на увазі, що воно діє лише стосовно тієї особи, щодо якої його й було встановлено. Тому у разі смерті такої особи до моменту відкриття спадщини, позбавлення її права на спадкування втрачає чинність, а діти та онуки цієї особи мають право на одержання спадщини на загальних підставах.
Заповідач має право зробити у заповіті заповідальний відказ (ч. 1 ст. 1237 ЦК) — тобто, розпорядження, відповідно до якого на спадкоємця покладається обов'язок здійснити певну дію на користь однієї чи декількох осіб (відказоодержу-вачів). Змістом заповідального відказу може бути, зокрема, зобов'язання спадкоємця надати відказоодержувачу право користування якимось майном (як тим, що входить до складу спадщини, так і тим, що не входить до неї), передати певну грошову суму, простити борг тощо.
Окремо цивільне законодавство виділяє такий вид заповідальних відказів, як покладення на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме чи Нерухоме майно, обов'язку надати іншій особі права користування ними (ч. 2 ст. 1238 ЦК). При цьому зазначене право відказоодержувача зберігається і у разі наступної зміни власника майна (наприклад, внаслідок його продажу). Вказаною правовою нормою може скористатися, скажімо, заповідач, який володіє житловим будинком та бажає заповісти його своїй другій дружині, але при цьому турбується, щоб внаслідок цього не постраждала його дитина від першого шлюбу, яка проживає у цьому ж будинку. Фіксуючи ж у заповіті умову про право своєї дитини довічно проживати у цьому будинку, заповідач може бути впевнений, що юна завжди буде забезпечена житлом.
У разі, коли спадкоємець, прийнявши спадщину, не виконує покладений на нього заповідальним відказом обов'язок, відказоодержувач вправі вимагати здійснення свого права у примусовому порядку. Але при цьому слід зважати на те, що спадкоємець зобов'язаний виконати заповідальний відказ лише в межах дійсної вартості майна, що перейшло до нього, — якщо, наприклад, спадкове майно було обтяжене боргами спадкодавця, то вони сплачуються у першу чергу та вираховуються з вартості майна, одержаного у спадок, а заповідальній відказ виконується лише у тій частиш, що залишилася після сплати боргів.
Також заповідач може зобов'язати спадкоємця вчинити певні дії немайнового характеру (зокрема, здійснити його поховання у визначеному місці). Крім того, заповідач вправі покласти на спадкоємця обов'язок виконати певні дії, спрямовані на досягнення суспільно корисної мети (таке розпорядження називається покладенням). Ним може бути, наприклад, будівництво чи утримання лікарні, бібліотеки тощо. На відміну від заповідального відказу, розпорядження є досить неконкретизованим, оскільки коло осіб, які будуть користуватися наслідками виконання покладення, чітко невизначене. З огляду на це, закон не передбачає і кола суб'єктів, які можуть вимагати виконання покладення. Зрозуміло лише, що таке право має виконавець заповіту й навіть зобов'язаний це зробити (за ч. 2 ст. 1290 ЦК він повинен забезпечити виконання спадкоємцями дій, ДО яких вони були зобов'язані заповітом). Також уявляється, що виконання покладення можуть вимагати й інші спадкоємці — адже вони вправі контролювати дії виконавця заповіту та оскаржувати їх (ст.ст. 1292 - 1293 ЦК).
Усі права та обов'язки, що передбачені у заповіті спадкодавця, виникають у спадкоємців лише з моменту відкриття спадщини (тобто, з' дня смерті заповідача). З огляду на це (д також пам'ятаючи про принцип свободи заповіту) заповідач може у будь-який час скасувати заповіт чи внести до нього зміни.
Скасувати заповіт можна двома способами: або шляхом подання заповідачем відповідної заяви нотаріусу, або ж (і цей спосіб є набагато по-ширенішим) складанням нового заповіту — адже відповідно до ч. 2 ст. 1254 ЦК заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю чи у тій частині, в якій він йому суперечить. При цьому зовсім не обов'язково, щоб у пізніше складеному заповіті була вказівка на скасування попереднього заповіту, — якщо вони не узгоджуються між собою, це відбувається автоматично.
Слід зважати на те, що новий заповіт скасовує попередній остаточно — навіть у тому разі, коли і цей, більш пізній заповіт, у подальшому теж буде скасовано. Попередній заповіт не поновлюється і тоді, коли складений пізніше заповіт згодом буде визнано недійсним. Виняток з цього правила становлять лише випадки складання повністю дієздатним заповідачем заповіту у той момент, коли він не усвідомлював значення своїх дій та (або) не міг керувати ними (ст. 225 ЦК), а також складання заповіту під впливом насильства (ст. 231 ЦК). При встановленні таких обставин у судовому порядку новий заповіт визнається недійсним, а складений раніше — зберігає свою чинність. Незрозуміло лише, чому законодавець до таких винятків не включив ситуації складання заповіту недієздатною та обмежено дієздатною особою (адже такі заповіти теж будуть недійсними).
Можлива й ситуація, коли заповідач у раніше складеному заповіті зробить певні розпорядження лише щодо частини спадкового майна, а в іншому, складеному пізніше, розподілить між спадкоємцями другу частину спадщини — у такому разі обидва заповіти будуть чинними.
Щодо порядку скасування заповіту та внесення до нього змін, то слід зважати на те, що ці дії можуть бути здійснені заповідачем лише особисто та за правилами, передбаченими для посвідчення заповітів (ст.ст. 1247—1248 ЦК).
Наприкінці висловимо сподівання, що потенційні заповідачі відповідально підійдуть до, можливо, не дуже приємної, але такої необхідної процедури складання заповіту, — адже це допоможе після їх смерті уникнути спорів між спадкоємцями. І навіть якщо доля подарує вам довге життя, про своїх близьких все ж таки бажано потурбуватися завчасно.