31 січня 2004 року, коли набрав чинності новий Цивільний кодекс України, виникли певні ускладнення у здійсненні банками арешту коштів, що знаходяться на рахунках їх клієнтів.
Основною причиною виникнення таких ускладнень, є невідповідність положенням нового Цивільного кодексу України (далі — ЦК), що стосуються підстав обмеження прав розпорядження рахунком, наступних положень нормативно-правових актів:
□ частини першої та третьої ст. 59 Закону України "Про банки і банківську діяльність" від 07.12.2000 р. № 2121-ІП (далі - Закон про банки);
О абзацу сьомого частини третьої ст. 5 Закону України "Про виконавче провадження"' від 21.04.1999 р. № 606-ХІУ (палі - Закон № 606); СІ абзацу першого підпункту "а" підпункту 9.3.1 пункту 9.3 ст. 9 Закону України "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" від 21.12.2000 р. № 2181-Ш (далі - Закон №2181).
Зазначеними положеннями нормативно-правових актів передбачено, що повноваженнями на обмеження прав клієнтів банку розпоряджатися грошовими коштами, що знаходяться на їх рахунках, крім суду, наділені також такі особи:
У той же час ст. 1074 ЦК передбачено, що обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, які знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпорядження рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
Таким чином, з 1 січня 2004 р. і на сьогодні існує правова колізія, тобто протиріччя між правовими нормами, що регулюють ті ж правовідносини, а саме: між нормами ЦК та нормами вищенаведених нормативно-правових актів, що встановлюють інші, ніж передбачено ЦК, підстави для обмеження прав (арешт, зупинення видаткових операцій) клієнтів банку розпоряджатися грошовими коштами, що знаходяться на їх рахунках.
У цій публікації не будуть розглядатися питання накладення арешту на кошти, що знаходяться на рахунках клієнтів банку, на підставі санкціонованої прокурором постанови слідчого, більшу увагу хотілося б зосередити саме на правомірності обмеження прав клієнтів банку розпоряджатися грошовими коштами, що знаходяться на їх рахунках, органами Державної виконавчої служби та Державної податкової служби.
При вирішенні даної проблеми слід виходити із загальних положень теорії держави та права щодо способів розв'язання колізій. Тобто слід визначити нормативно-правовий акт, яким необхідно керуватися (застосовувати) при вирішенні питання щодо можливості застосування обмежень прав клієнтів банку розпоряджатися грошовими коштами, що знаходяться на їх рахунках.
Так, в разі виникнення колізії між нормативно-правовими актами (в даному випадку законами) виданими одним і тим самим органом, застосуванню підлягає нормативно-правовий акт, прийнятий пізніше. Тобто в даному випадку слід застосовувати положення ЦК, а не вищевказаних законів, оскільки ЦК прийнятий Верховною Радою України пізніше, ніж останні.
Крім того, обов'язковість застосування саме положень ст. 1074 ЦК, а не відповідних положень Закону про банки зумовлена тим, що норми ст. 1074 глави 72 ЦК є спеціальними по відношенню до норм ст. 59 Закону про банки, оскільки правовідносини щодо функціонування банківського рахунку, порядку проведення операцій за цим рахунком, виконання банком розпоряджень клієнта щодо грошових коштів, що знаходяться на цьому рахунку, щц-стави та черговість списання з банківського рахунку грошових коштів врегульовані саме главою 72 "Банківський рахунок" розділу III "Окремі види зобов'язань" ЦК
Що ж до неможливості застосування банками положень абзацу першого підпункту "а" підпункту 9.3.1 пункту 9.3 ст. 9 Закону № 2181, який передбачає право податкових органів вимагати від банків тимчасового зупинення видаткових операцій за рахунками платників податків, то тут слід виходити з того, що, як зазначалося вище, правовідносини щодо функціонування банківського рахунку врегульовані нормами гл. 72 ЦК як основного акта цивільного законодавства (ч. 2 ст. 4 ЦК), а Закон № 2181 є спеціальним законом з питань оподаткування, який установлює порядок погашення зобов'язань юридичних або фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами з податків і зборів (обов'язкових платежів), тобто регулює податкові правовідносини і не є актом цивільного законодавства, а тому не може регулювати цивільні відносини, зокрема, щодо підстав обмеження прав клієнтів банку розпоряджатися грошовими коштами, що знаходяться на їх рахунках.
Таким чином, банки при вирішенні питання про обмеження прав клієнтів банку розпоряджатися грошовими коштами, що знаходяться на їх рахунках, повинні керуватися саме нормами ст. 1074 ЦК.
Здавалося б, що правова колізія (щодо визначення підстав для обмеження прав розпорядження рахунком) вирішена, однак, деякі юристи, зокрема з Міністерства юстиції України, розширювально тлумачать положення ст. 1074 ЦК, вважаючи, що податкові органи мають право накладати арешт на грошові кошти та інші цінності боржників, що знаходяться на рахунках та вкладах в установах банків, а державні виконавці при виконанні судового рішення не повинні звертатися до суду щодо додаткового рішення про арешт або стягнення коштів з банківських рахунків ("Право на арешт вкладів", ЮВУ № 11 від ІЗ—19 березня 2004 р.), звівши, таким чином, нанівець прогресивні положення нового ЦК
Вважаю, що положення ст. 1074 ЦК необхідно тлумачити не розширювально, а буквально, що означає відповідність словесного виразу норми права її дійсному змісту, тобто так, що єдиною підставою для обмеження прав клієнтів банку розпоряджатися грошовими коштами, які знаходяться на їх рахунках є лише рішення (ухвала) суду.
Необхідність саме буквального тлумачення ст. 1074 ЦК обумовлена конструкцією вказаної статті, за якою повноваження на обмеження прав клієнтів банку розпоряджатися грошовими коштами, що знаходяться на їх рахунках, законодавець надав виключно суду, відмовившись від дублювання положень ст. 59 Закону про банки і таким чином позбавивши інших осіб та органи державної влади повноважень на обмеження права клієнтів банку розпоряджатися грошовими коштами, що знаходяться на їх рахунках.
Про помилковість розширювального тлумачення ст. 1074 ЦК, за яким державні виконавці при виконанні ними судового рішення не повинні звертатися до суду щодо додаткового рішення про арешт коштів на банківських рахунках, можна зробити висновок з положень ст. 59 Закону про банки, в яких і рішення суду, і постанова державного виконавця є окремими підставами накладення арешту на кошти, що знаходяться на рахунках клієнтів банку і не ототожнювалися законодавцем одне з одним.
Тож на сьогодні є необхідність внести до вищезазначених законів та інших нормативно-правових актів, в яких передбачено право відповідних органів будь-яким чином обмежувати права клієнтів банку розпоряджатися грошовими коштами, що знаходяться на їх рахунках, відповідні зміни та доповнення, закріпивши в останніх положення про те, що обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку в банку здійснюється виключно в порядку, передбаченому Цивільним кодексом України.