Наведені конституційні положення знайшли відображення та конкретизацію в Земельному кодексі України. Так, у Кодекс включена ст. 140, яка має назву "Підстави припинення права власності на земельну ділянку" та, відповідно, містить перелік юридичних фактів, настання яких тягає за собою припинення права власності конкретної особи на конкретну земельну ділянку. Такими юридичними фактами зазначена стаття визнає:
а) добровільну відмову власника від права на земельну ділянку;
б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця;
в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника;
г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;
ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
д) конфіскацію за рішенням суду;
є) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.
Слід зауважити, що в наведеному переліку є кілька підстав припинення права власності на землю всупереч волі власника земельної ділянки. Так, у власника можна примусово відібрати земельну ділянку у випадках:
Таким чином, ст. 140 Земельного кодексу України повною мірою відповідає конституційним положенням щодо гарантій права власності, в тому числі й на землю, та логічно конкретизує їх. Однак Земельний кодекс України містить ще одну статтю — 140, яка називається "Підстави для примусового припинення прав на земельну ді-
лянку". Перш за все, хочемо звернути увагу на назву статті, з якої випливає, що в ній містяться підстави припинення всіх видів прав на землю, які можуть набуватися фізичними та юридичними особами за чинним Земельним кодексом України. Як відомо, за Кодексом земельні ділянки можуть набуватися ними у власність, постійне користування та оренду. Таким чином, зміст статей 140 та 143 частково перетинається. Проте всупереч ст. 140 у ст. 143 перелік підстав примусового припинення права власності на землю значно розширений. Так, крім наведених у ст. 140 Земельного кодексу України, підстав примусового припинення права власності на земельні ділянки, ст. 143 передбачає ще й такі, як:
Мені як автору цієї статті довелося бути членом робочої групи Аграрного комітету Верховної Ради України з підготовки проекту Земельного кодексу. Повинен зазначити, що робоча група повністю підтримувала необхідність реалізації в новому Земельному кодексі України конституційного принципу непорушності права власності на землю. Як свідчить досвід інших країн, непорушність права власності на землю означає обмеження випадків примусового позбавлення права власності на земельні ділянки. Принцип непорушності права власності на землю, зокрема, означає наступне: якщо власник земельної ділянки допускає порушення земельного законодавства, то його можна за вироком суду ув'язнити, однак відібрати земельну ділянку не можна. При цьому перспектива кримінального покарання діє на власників земельних ділянок дуже ефективно. Тому зазначена робоча група рекомендувала до прийняття проект Земельного кодексу України, який не містив ст. 143. Очевидно, дана стаття була включена у текст Кодексу в останній момент працівниками секретаріату Аграрного комітету за пропозицією чиновників, які володіють лише одним засобом наведення порядку на землі — позбавленням прав на неї. На жаль, Земельний кодекс був прийнятий Верховною Радою України без повноцінного, тобто постатейного, розгляду. Тому він містить ряд недоречностей.
Як же бути із застосуванням статей 140 та 143 Кодексу? На наш погляд, оскільки ст. 143 передбачає перелік підстав примусового припинення всіх видів прав на землю, включаючи й право власності, а ст. 140 містить перелік підстав припинення лише одного з таких прав — права власності на землю, то співвідношення між нормами зазначених статей слід розглядати як співвідношення між загальними та спеціальними нормами. Норми ст. 143 є загальними нормами, а норми ст. 140 — спеціальними. Тому у випадку виникнення конкуренції між нормами зазначених статей при їх застосуванні на практиці слід, на нашу думку, застосовувати норми ст. 140. Вважаємо, що було б доцільним надання такого роз'яснення Пленумом Верховного Суду. Воно було б дуже хорошим орієнтиром для судів при застосуванні ними положень статей 140 та 143 Земельного кодексу України. Це може бути першим кроком на шляху розчищення "правових завалів" у Земельному кодексі України. А другим кроком має бути вилучення ст. 143 з Кодексу як такої, що суперечить нормам Конституції України та "не вписується" в ідеологію цього законодавчого акта.
Новий Земельний кодекс України істотно зміцнив гарантії прав не тільки власників, а й користувачів земельних ділянок, в тому числі й гарантії проти неправомірного позбавлення їх зазначених прав. Для позбавлення громадянина чи юридичної особи права користування землею орган влади повинен діяти відповідно до передбаченої Земельним кодексом досить жорсткої процедури. Така процедура передбачена ст. 144 Земельного кодексу України. Згідно з цією статтею навіть у випадках вчинення землекористувачем порушення земельного законодавства державний інспектор по використанню та охороні земель повинен скласти протокол про порушення та видати особі, яка допустила порушення, вказівку про його усунення у 30-денний строк. Якщо особа, яка допустила порушення земельного законодавства, не виконає протягом зазначеного строку вказівки державного інспектора щодо припинення порушення земельного законодавства, то державний інспектор відповідно до закону повинен накласти на таку особу адміністративне стягнення та повторно видати вказівку про припинення правопорушення чи усунення його наслідків також у 30-денний строк. І лише у разі неусунення порушення земельного законодавства у 30-денний строк державний інспектор по використанню та охороні земель може звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про припинення права користування земельною ділянкою. Якщо відповідний орган влади приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, то воно може бути оскаржене землекористувачем у судовому порядку.
Крім того, Земельний кодекс України не виключає можливість припинення права користування земельною ділянкою у разі виникнення необхідності у її використання для суспільних потреб, передбачених ст. 146 Кодексу. Але і в такому випадку відмова землекористувача дати згоду на вилучення земельної ділянки для суспільних потреб призведе до переносу розгляду такого земельного спору до суду. Адже згідно зі ст. 149 Земельного кодексу України таке вилучення може мати місце лише при наявності згоди землекористувача.
Останнім часом органи влади, з метою уникнення виконання положень цієї процедури, почали застосовувати інший порядок позбавлення громадян та юридичних осіб прав на землю. Мова йде про позбавлення громадян та юридичних осіб шляхом скасування прийнятих раніше цими ж органами влади рішень про надання земельних ділянок у власність чи користування. На практиці мали місце навіть випадки, коли після введення в дію нового Земельного кодексу України орган виконавчої влади скасовував рішення відповідного органу про надання земельної ділянки конкретній особі, яке було прийняте ще в 70-ті роки минулого століття (!). По суті, в таких діях органів влади проявляється бажання вилучити із користування земельну ділянку через "чорний хід" Земельного кодексу, тобто в обхід встановленого Кодексом судового порядку вилучення земельних ділянок.
На наш погляд, з метою припинення такої практики Пленуму Верховного Суду України було б доцільним дати роз'яснення про те, що вилучення наданих у користування чи у власність земельних ділянок шляхом скасування прийнятих раніше органами влади рішень про надання таких ділянок не допускається, за винятком випадків: 1) коли підставою надання земельної ділянки стали подані особою сфальсифіковані документи чи інші неправдиві відомості; 2) коли земельна ділянка надана у власність чи користування органом влади, який згідно з чинним законодавством не мав права надавати земельні ділянки у власність чи користування. В усіх інших випадках особа, яка отримала ділянку у власність чи користування із земель державної чи комунальної власності, не вчинивши протиправних дій, повинна вважатися законним власником чи користувачем земельної ділянки. А орган влади, який надав такій особі земельну ділянку, не повинен мати права "виправляти" помилку шляхом скасування власного рішення. Навіть якщо посадова особа цього органу влади порушила порядок надання земель у власність чи користування, то відповідальність повинна нести тільки така особа. Саме цю особу слід карати, а не землекористувача. Адже громадяни та юридичні особи не мають права та й можливостей контролювати відповідність дій посадових осіб вимогам чинного законодавства.