Незважаючи на те, що з моменту ухвалення Закону "Про фінансово-промислові групи в Україні" (далі — Закон про ФПГ або профільний Закон) минуло вже чимало років, такого роду договірні об'єднання юридичних осіб досі не набули в нашій країні скільки-небудь помітного поширення. І навпаки, очевидні успіхи у створенні національних і транснаціональних фінансово-промислових груп (далі — ФПГ) демонструє Російська Федерація. Причому в цій країні відповідний профільний закон було прийнято майже одночасно з ухваленням згаданого правового акта Української держави.
На неприпустимості такого стану наголосив Президент України. У посланні до парламенту "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році" Л. Кучма звернув увагу на те, що за час дії Закону про ПФГ у нашій країні не було створено жодної з таких груп, тоді як у Росії внаслідок цілеспрямованої державної політики чисельність діючих фінансово-промислових груп досягла 83, з яких 9 міждержавні та 5 транснаціональні. "Цей досвід треба уважно вивчати і застосовувати Україні, зокрема, при створенні спільних з Росією фінансово-промислових груп", — справедливо зауважив глава держави.
Але попри доволі гострі оцінки справу створення промислово-фінансових груп в Україні понині не вдалося зрушити з місця. В чому причина такого становища? Поряд з іншими можливими відповідями на це запитання можна з великою ймовірністю припустити, що українське законодавство не містить належної кількості достатньо вагомих стимулів для створення і діяльності ПФГ. Хоча з суто юридичного погляду саме цей аспект тематики промислово-фінансових груп не виглядає аж надто проблематичним. Адже зрозуміло — якщо держава дійсно виявиться зацікавленою у виникненні ПФГ, вона врешті-решт неодмінно знайде і муситиме задіяти ті спонукальні чинники, що підштовхнуть потужні підприємницькі структури до участі у створенні відповідних об'єднань. Однак поруч з цим неодмінно постане не менш значуща проблема, пов'язана з необхідністю врахування у системі правових регуляторів
функціонування промислово-фінансових груп, по-перше, публічного інтересу щодо забезпечення національної безпеки в економічній сфері, а по-друге, гарантування захисту прав та інтересів учасників цивільного обороту, здоров'я населення і безпечного стану довкілля.
Вирішення окреслених завдань вирішальною мірою залежить від ефективності нормативних приписів, які покликані забезпечити реалізацію забезпечувальної та компенсаційної функцій цивільно-правової відповідальності учасників промислово-фінансових груп за зобов'язаннями, що виникатимуть у зв'язку з діяльністю ПФГ. З огляду на вказане метою цього дослідження визначено виявлення особливостей механізму і режиму відповідальності за зобов'язаннями ПФГ, які б могли гарантувати належний рівень розкриття означених функцій цивільної відповідальності як якісних (змістовних) характеристик правового впливу. При цьому конкретні напрями розкриття порушеної проблематики зумовлені тим, що здатність окремих елементів правового статусу учасника промислово-фінансової групи забезпечити реалізацію забезпечувальної (щодо недопущення порушення прав інших осіб) та компенсаційної (щодо відновлення прав кредиторів (потерпілих) у разі їх порушення) функцій цивільної відповідальності визначається: 1) розміром майнового забезпе-, чення фактичної здатності учасника ПФГ — суб'єк-' та відповідальності за зобов'язаннями групи — відшкодувати майнову та немайнову, договірну та позадоговірну шкоду, завдану внаслідок діяльності ПФГ; 2) кількісним складом можливих суб'єктів відповідальності за зобов'язаннями промислово-фінансової групи (наявністю чи відсутності множинності осіб на стороні боржника у відносинах цивільно-правово» відповідальності за боргами ПФГ); 3) розподілом ризиків випадкового порушення договірних зобов'язань і заподіяння шкоди третім особам — міх учасниками ПФГ та її договірними контрагентами, а також невизначеним колом інших осіб, яким може бути завдано майнової або моральної шкоди у зв'язку з діяльністю промислово-фінансової групи.
Щодо перших двох із зазначених елементів механізму відповідальності за боргами ПФГ, то наразі доводиться констатувати цілковите нехтування відповідними правовими засобами з боку українського законодавця. Інша ситуація з третім із згаданих елементів, який визначає особливості конкретного режиму цивільної відповідальності, оскільки за відсутності спеціальної норми суб'єкт відповідальності за зобов'язаннями промислово-фінансової групи згідно з частиною 2 ст. 218 Господарського кодексу України (далі — ГК) відповідатиме незалежно від його вини, вини безпосередніх заподіювача шкоди чи виконавця договірного зобов'язання. Правильність такого вирішення зазначеного питання зумовлена тим, що в рамках промислово-фінансової групи всі її учасники виступають як суб'єкти господарювання або підприємці (підприємницьке спрямування діяльності ПФГ грунтується безпосередньо на Законі про ПФГ, у пункті 1 ст. 1 якого промислово-фінансову групу визначено як об'єднання, учасники котрого мають на меті отримання прибутку).
Отже, законодавство України про фінансово-промислові групи не використовує можливостей посилення гарантій захисту інтересів кредиторів ПФГ через запровадження правила про множинність осіб на стороні відповідного боржника. Навпаки, згідно з частиною 5 ст. 2 профільного Закону головне підприємство ПФГ не несе відповідальності за зобов'язаннями учасників групи, а учасники ПФГ не несуть відповідальності за зобов'язаннями головного підприємства, якщо інше не обумовлено двосторонніми договорами, гарантіями, генеральною угодою про сумісну діяльність щодо вироблення кінцевої продукції. Вважаю, що таке законодавче усунення учасників ПФГ від відповідальності за дії, що вчинювалися в їх інтересах і від імені всієї промислово-фінансової групи уповноваженою ними особою (головним підприємством), навряд чи сприятиме насправді відповідальному (у позитивному, морально-етичному розумінні) ставленню цих учасників до організації діяльності їх ПФГ. Відсутність додаткових гарантій захисту прав кредиторів головного підприємства не відповідає також і властивим правовому статусу промислово-фінансових груп елементам публічно-правового характеру. Вказані елементи виявляються насамперед у спрямуванні діяльності ПФГ на реалізацію певних загальнодержавних програм, а також винятковими повноваженнями Кабінету Міністрів України щодо створення, реорганізації та ліквідації промислово-фінансових груп.
Зазначені чинники, з одного боку, зумовлюють виникнення системних ризиків, пов'язаних з можливими збоями у діяльності ПФГ, у тому числі — невиконанням нею такого роду зобов'язань перед своїми контрагентами, що відповідні факти можуть мати негативні наслідки для національної безпеки держави у її економічному зрізі, або заподіянням шкоди довкіллю чи здоров'ю населення, а з іншого боку — спричинюють більш високий ступінь довіри учасників цивільного обороту до об'єднання, створеного у спосіб, установлений для ПФГ. Вказане не може залишатися поза увагою законодавця і має бути враховане з метою створення додаткових гарантій для захисту цивільних прав та інтересів осіб, що піддаються небезпекам, пов'язаним з діяльністю ПФГ, або виявляють до неї підвищену довіру як до договірного контрагента.
Надання решті окрім головного підприємства учасникам ПФГ "індульгенції" щодо відповідальності за дії, вчинені від імені всієї групи, суперечить самій природі ПФГ як специфічного різновиду простого товариства. Саме така кваліфікація промислово-фінансової групи випливає з укладання передбаченої профільним Законом генеральної угоди про сумісну діяльність. Відповідний погляд поширений також у юридичній літературі (Гражданское право: В 2 т./ Отв. ред. проф. Е.А. Суханов. — М.: Издательс-тво БЕК, 2002. - Том II. Полутом 2. - С. 308-309.) та визнаний судовою владою (див. лист Вищого арбітражного суду України № 01-8/234 від 25.06.1996 р. "Про Закон України "Про промислово-фінансові групи в Україні").
Примітно, що згідно зі ст. 14 Федерального Закону Російської Федерації "Про фінансово-промислові групи" за зобов'язаннями центральної компанії, що виникли внаслідок участі в діяльності групи, її учасники несуть солідарну відповідальність, а особливості виконання їх солідарного обов'язку встановлюються договором про створення фінансово-промислової групи. По суті, такий саме режим відповідальності випливає і з визначення генеральної угоди про сумісну діяльність щодо виробництва кінцевої продукції ПФГ, укладеної відповідно до законодавства України, як договору простого товариства (причому договору, що пов'язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності). У зв'язку з цим згідно з частиною 2 ст. 1138 ЦК України учасники ПФГ мають відповідати солідарно за всіма спільними зобов'язаннями, що пов'язані з їх участю в промислово-фінансовій групі, незалежно від підстав виникнення конкретного зобов'язання (будь-то договір чи факт заподіяння позадоговірної шкоди). До того ж, якщо згадана генеральна угода не передбачатиме її припинення внаслідок відмови учасника від подальшої участі у ПФГ або у разі розірвання договору на вимогу одного з учасників, тоді відповідно до ст. 1143 ЦК України юридична особа, участь якої в ПФГ припинилася, відповідатиме перед третіми особами за спільними зобов'язаннями, які виникли в період його участі в ПФГ, також солідарно з іншими учасниками групи (як з тими, які залишилися в її складі, так і з тими, що теж вийшли з неї).
Проте не можна не зважати на те, що процес ринкових перетворень в Україні триває дещо повільніше, ніж у наших північних сусідів. Зважаючи на це, навряд чи слід очікувати готовності великих підприємницьких структур ризикувати своїми коштами, якщо від імені ПФГ діятиме головне підприємство, яке не перебуватиме під їх контролем. З іншого боку, створення промислово-фінансових груп з участю пов'язаних осіб, з яких одна є контролюючою щодо головного підприємства, вимагає вжиття запобіжних заходів задля унеможливлення зловживань з боку суб'єкта вирішального впливу або уникнення його відповідальності за дії головного підприємства, які фактично визначалися волею відповідної контролюючої особи.
Тож винятково на певний перехідний період, необхідний для утвердження промислово-фінансових груп як специфічного договірного об'єднання юридичних осіб, та за умови відсутності відносин кон-тролю-підпорядкування між окремими учасниками ПФГ та її головним підприємством, убачається можливим запровадження обмеженої певними обсягами (наприклад, розмірами статутних капіталів) субсиді-арної відповідальності учасників ПФГ за боргами її головного підприємства (щось на зразок режиму відповідальності, що поширюється на учасників товариства з додатковою відповідальністю). Але зазначене "проміжне" рішення є припустимим лише в разі неможливості учасників конкретної ПФГ здійснювати самостійно чи разом з іншими пов'язаними особами вирішальний вплив на прийняття рішень головним підприємством групи (відсутності можливості визначати його власне волевиявлення). Тобто вказана пропозиція щодо обмеженого і додаткового характеру відповідальності учасників промислово-фінансової групи є наперед неприйнятною в разі встановлення відносин фактичного контролю-підпоряд-кування між певним учасником (або групою учасників) ПФГ та її головним підприємством. У такому разі до відносин цих суб'єктів господарювання мають бути застосовані спеціальні норми ст. 126 ГК, що передбачають субсидіарну відповідальність контролюючого підприємства перед кредиторами дочірнього підприємства, яке опинилося у стані неплатоспроможності з вини відповідного суб'єкта вирішального впливу.
Втім, і цього вочевидь не достатньо для забезпечення ефективного захисту прав кредиторів головного підприємства ПФГ, що фактично контролюється іншим учасником цієї групи. Тому доцільно внести такі зміни до ст. 126 ГК і Закону про ПФГ, якими було б запроваджено солідарну відповідальність за зобов'язаннями головного підприємства групи, що є водночас дочірнім підприємством іншого учасника ПФГ, з боку відповідного контролюючого суб'єкта в разі, коли боржником було укладено угоду або заподіяно шкоду внаслідок виконання обов'язкових для нього вказівок учасника, що є пов'язаною з ним особою. Крім того, з зазначених причин до Закону про ПФГ слід було б включити положення, аналогічне частині 5 ст. З Федерального Закону Російської Федерації про ФПГ. Означена норма встановлює, що дочірні господарські товариства і підприємства можуть входити до складу ПФГ тільки разом зі своїм головним товариством (унітарним підприємством — засновником).
У світлі необхідності майнового забезпечення де-ліктоздатності головного підприємства ПФГ та належного гарантування можливих вимог її кредиторів важливим є встановлення спеціальних вимог щодо розміру статутного капіталу головного підприємства. Очевидно, в цьому випадку не можна вважати достатнім додержання тих звичайних вимог щодо вартості активів, які встановлені, приміром, для господарських товариств. Тим паче, що частина 7 ст. 2 Закону про ПФГ забороняє надання статусу головного підприємства банкам та фінансово-кредитним установам, щодо яких законодавство висуває підвищені вимоги до розмірів власного капіталу. Навіть мінімальний обсяг реалізації кінцевої продукції ПФГ (згідно з частиною 3 ст. З профільного Закону він має бути еквівалентним сумі сто мільйонів доларів США починаючи з другого року після створення групи) вказує на надзвичайно великий обсяг зобов'язань головного підприємства та загальнодержавне (системне) значення їх належного виконання для економіки України. В силу цього, на мою думку, статутний капітал головного підприємства ПФГ не може бути меншим за мінімальний розмір, встановлений законодавством для статутних капіталів банків, діяльність яких поширюється на всю територію України. Відповідний мінімальний розмір ліквідних активів головного підприємства промислово-фінансової групи слід підтримувати впродовж всього періоду її діяльності.
З викладеного випливають такі висновки: