Цілком природно, що під час весілля наречені сподіваються на довге та щасливе життя зі своїм обранцем і майже ніхто з них не припускає навіть думки про можливість подальшого розлучення, між тим як кількість останніх на сьогодні все ж таки залишається досить значною. Звісно, ми не агітуємо обтяжувати себе у таку мить песимістичними роздумами, проте слід мати на увазі, що майже все майно, яке буде набуте подружжям за час шлюбу, належатиме чоловіку та дружині на праві спільної сумісної власності, тому якщо ви попри всі сподівання все ж таки змушені будете розлучитися, краще завчасно убезпечити себе від принижуючих гідність спорів про поділ набутого у шлюбі майна. Допоможе цивілізовано вирішити такий конфлікт, а також врегулювати низку інших матеріальних питань своєчасне укладення шлюбного контракту (договору), якому присвячено главу 10 Сімейного кодексу України (далі — СК).
Укладення шлюбного контракту надає подружжю можливість самостійно визначити свої майнові відносини у період шлюбу та на випадок його розірвання, відступаючи при цьому від передбаченого сімейним законодавством правового режиму набутого у шлюбі майна, який за відсутності шлюбного договору автоматично починає діяти з моменту реєстрації шлюбу. У шлюбному контракті можуть міститися будь-які умови, що стосуються майна подружжя (як того, що вже існує на час укладення шлюбного договору, так і того, що буде набуте подружжям у майбутньому), майнових прав та обов'язків чоловіка й дружини, надання одним з них утримання іншому, майнових санкцій на випадок розлучення тощо. При подальшому вирішенні спору між подружжям з наведених питань, які врегульовані у шлюбному контракті, суд буде керуватися саме його положеннями, а не диспозитивними нормами сімейного законодавства. Але одразу слід зауважити, що у шлюбному контракті може бути врегульовано винятково майнові відносини між подружжям, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 93 СК сфера особистих відносин між подружжям, а також між ними та дітьми, договірному врегулюванню не підлягає. Крім того, умови шлюбного контракту не можуть зменшувати обсягу прав дитини, які надані їй чинним законодавством (наприклад, неможливо укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, проживання в певному житловому приміщенні тощо), а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (щоправда, у законі не визначено, яке саме становище є надзвичайно невигідним, тому можна лише припустити, що таке становище може виникнути, скажімо, якщо за умовами шлюбного договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість буде передана одному з них, натомість як інший отримає тільки рухоме майно незначної вартості). Також за шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме чи інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (ч. 5 ст. 93 СК).
Укласти шлюбний контракт вправі лише особи, що подали заяву про реєстрацію шлюбу до державного органу реєстрації актів цивільного стану (наречені) або ж особи, які вже перебувають у зареєстрованому шлюбі (подружжя): При цьому, оскільки наявність зареєстрованого шлюбу є обов'язковою умовою для початку дії шлюбного договору, то у випадку, коли його було укладено до моменту реєстрації шлюбу, він набирає чинності лише з дня здійснення останньої. Якщо ж шлюбний контракт укладено між подружжям, то він вважається чинним або з дня його укладання (а саме з моменту його нотаріального посвідчення — адже положення ст. 94 СК вимагають обов'язкового надання шлюбному договору нотаріальної форми), або ж з певної дати, узгодженої між подружжям та зафіксованої у тексті шлюбного контракту (до речі, подружжя може домовитися й про поширення дії шлюбного договору на відносини, що виникли ще до моменту його укладення, але вже після реєстрації шлюбу).
Неповнолітній особі на укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу необхідно отримати письмову згоду її батьків або піклувальника, засвідчену нотаріусом (ч. 2 ст. 92 СК). А от вже після реєстрації шлюбу неповнолітня особа вправі укласти шлюбний договір самостійно — адже згідно з ч. 2 ст. 34 Цивільного кодексу України фізична особа, яка не досягла повноліття, з моменту одруження набуває цивільної дієздатності у повному обсязі, а отже, може власними діями здійснювати будь-які майнові та особисті немайнові права й брати на себе та виконувати будь-які зобов'язання.
Таким чином, підсумовуючи викладене, шлюбний контракт можна розглядати як згоду наречених або подружжя щодо встановлення майнових відносин (прав та обов'язків) подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням.
На практиці, зазвичай, найпоширенішою метою укладення шлюбного контракту є зміна правил, передбачених законодавством щодо правового режиму майна подружжя. Нагадаємо, що за положеннями СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності (незалежно від того, що один із них не мав з поважної причини самостійного заробітку), а особистою приватною власністю кожного з подружжя є лише речі індивідуального користування та майно, набуте на підставі договору дарування чи одержане у спадщину. Укладаючи ж шлюбний договір, Подружжя (чи наречені) з найрізноманітніших спонукань прагнуть встановити для себе інший, такий, що не збігається з передбаченим законом, правовий режим майна. Це цілком можливо — головне, щоб умови шлюбного договору не суперечили імперативним нормам чинного законодавства та моральним засадам суспільства.
У шлюбному контракті може бути передбачено режим як спільної (сумісної чи часткової), так і особистої приватної власності кожного з подружжя, який поширюватиметься або на все набуте у шлюбі майно, або ж лише на певні його види. Це означає, що подружжя може, наприклад, замість встановленого законом режиму спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, встановити на нього режим особистої приватної власності чи, навпаки, домовитися про те, що режим сумісної власності поширюватиметься й на майно, яке за законом є особистою приватною власністю кожного з подружжя. Можна й поєднати декілька режимів: скажімо, щодо нерухомості встановити режим особистої приватної власності, а щодо інших речей — спільної. Звісно, передбачити усі варіанти умов шлюбних контрактів просто неможливо, оскільки вони у кожному конкретному випадку залежатимуть від інтересів та бажань кожного подружжя.
Також до змісту шлюбного контракту можуть бути вміщені умови щодо права подружжя на утримання (звісно, має сенс їх встановлювати лише тоді, коли вони відрізняються від визначених у законі). Так, сторони шлюбного договору можуть домовитися про надання утримання одному з них незалежно від наявності обставин, що передбачені чинним законодавством для виникнення права на утримання (нагадаємо, що такими обставинами відповідно до ст. 75 СК є непрацездатність одного з подружжя та його потреба у матеріальній допомозі). Цілком можливо передбачити у шлюбному контракті й конкретний порядок та строки надання утримання, його розмір та форму (грошову чи натуральну), а також визначити тривалість надання такого утримання залежно від настання чи ненастання певних обставин.
У шлюбному контракті можна встановити й умови щодо порядку користування житловим приміщенням, яке належить одному з подружжя (слід звернути увагу, що у даному випадку мова йде саме про користування житлом, а не про право власності на нього, бо останнє завжди зберігатиметься за тим з подружжя, якому воно й належало від початку, при цьому незалежно від терміну проживання у цьому житлі другого з подружжя). Так, згідно зі ст. 98 СК, подружжя вправі домовитися про проживання у житловому приміщенні їхніх родичів, встановити у шлюбному контракті умову про те, що у разі розірвання шлюбу той з подружжя, хто вселився у житлове приміщення іншого, повинен негайно звільнити це житло з виплатою грошової компенсації чи без неї тощо.
Звісно, наведений перелік можливих умов шлюбного договору не є вичерпним — так, у шлюбному контракті можна встановити й умови про порядок поділу майна у разі розірвання шлюбу, визначити права та обов'язки кожного з подружжя щодо здій-сненшипоточних витрат та отримання прибутку, й взагалі, включити до шлюбного договору будь-які положення щодо врегулювання майнових відносин між подружжям, які ле суперечать імперативним нормам чинного законодавства.
Надаючи подружжю можливість на власний розсуд встановлювати умови шлюбного контракту, сімейне законодавство дозволяє їм самостійно визначити і строк його дії — як загальний, так і строки тривалості окремих прав та обов'язків (ст. 96 СК). Наприклад, подружжя може укласти шлюбний договір лише на перші три роки після реєстрації шлюбу, а після їх спливу домовитися про укладення іншого шлюбного договору на нових умовах або ж погодитися із запропонованим законом способом врегулювання майнових відносин. До того ж за бажанням подружжя у договорі може бути передбачено положення про те, що шлюбний контракт або деякі з його умов зберігатимуть свою чинність й після припинення шлюбу.
Оскільки характерною рисою шлюбного контракту є значна тривалість його дії, за цей час відносини між подружжям можуть досить суттєво змінитися, а це, в свою чергу, може обумовити й необхідність зміни в регулюванні їх майнових відносин. За наявності взаємної згоди подружжя жодних труднощів щодо зміни умов шлюбного контракту не існує — згідно зі ст. 100 СК подружжя може зробити це у будь-який час шляхом укладення відповідної угоди, яка має бути нотаріально посвідчена. Також подружжя вправі взагалі відмовитися від шлюбного контракту — у такому разі встановлені ним права та обов'язки припиняються в день подання до нотаріуса заяви про відмову від шлюбного договору (ст. 101 СК) і подальші майнові відносини між подружжям регулюються положеннями СК. А от на вимогу лише одного з подружжя шлюбний контракт може бути змінено чи розірвано винятково у судовому порядку та з підстав, що мають істотне значення (наприклад, неможливість виконання умов шлюбного договору).
Як і будь-які інші правочини, шлюбний контракт також може бути визнаний за рішенням суду і недійсним — як у разі наявності підстав, встановлених у загальних положеннях Цивільного кодексу України (далі — ЦК) щодо недійсності правочинів, так і внаслідок недотримання вимог сімейного законодавства. Таким чином, шлюбний контракт може бути визнано недійсним, зокрема, через наступні обставини:
Слід враховувати, що визнання шлюбного контракту недійсним жодною мірою не впливає на дійсність шлюбу (він продовжує своє існування і за таких обставин). А от визнання недійсним шлюбу (нагадаємо, що цьому питанню присвячено главу 5 СК), навпаки, тягне за собою й автоматичну недійсність шлюбного договору, оскільки, як вже було зазначено, останній без наявності зареєстрованого у встановленому порядку шлюбу існувати не може. До речі, цілком можливо, що визнані недійсними будуть лише певні умови шлюбного договору — за таких обставин інші положення шлюбного контракту не втрачатимуть своєї чинності, адже згідно зі ст. 217 ЦК недійсність окремих частин правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Наприкінці слід зауважити, що укладення шлюбного контракту це не обов'язок, а право наречених чи подружжя, і лише їм доведеться вирішувати питання чи потрібен їм такий засіб врегулювання майнових відносин. Можливо, хтось одразу висловить свою позитивну думку з цього приводу, дехто, навпаки, обуриться. Але все ж таки необхідно враховувати, що сімейне законодавство не може передбачити усі можливі ситуації, які виникають у реальному житті, між тим як юридично грамотно складений шлюбний договір допоможе рівною мірою захистити як права та інтереси чоловіка, так і дружини.
По материалам газеты "Юридичний вісник України" від 10-16 липня 2004 р. № 28