Звісно, ні для кого не є новиною той факт, що наші громадяни досить-таки часто чи то внаслідок збігу обставин, чи то через власну необачність гублять речі, документи, домашніх тварин, а подекуди — навіть і дітей. У таких випадках, коли людина не в змозі упоратися зі своєю бідою власними силами, юна потребує стороннього сприяння й, перебуваючи на межі відчаю, звертається за допомогою до будь-яких осіб, у тому числі й до тих, які їй невідомі. Окрім звичайного людського співчуття, стимулом для вчинення відповідних дій цими сторонніми особами, які мають можливість зарадити людині у пошуках загубленого, може бути обіцяння певної винагороди за їх допомогу. Таке звернення до невизначеного кола осіб, зроблене через засоби масової інформації чи іншим чином (наприклад, шляхом розміщення об'яв на дошках оголошень) з обіцянням винагороди за пе-редання певної інформації, знайдення речі, людини тощо вважається публічною обіцяйкою винагороди без оголошення конкурсу, а відносини, які виникають між особою, що пообіцяла винагороду, та особами, які на це звернення відгукнулися, регулюються положеннями параграфа 1 глави 78 Цивільного кодексу України (далі — ЦК).
Але як випливає зі змісту ст. 1144 ЦК публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу має юридичне значення лише за наявності наступних ознак у сукупності:
Публічно пообіцяти винагороду без оголошення конкурсу за виконання відповідного завдання має право будь-яка особа — цивільне законодавство не містить жодних обмежень з цього приводу. Так само й будь-хто може відгукнутися на таке публічне звернення — адже воно не є персоніфікованим. Проте слід мати на увазі, що деякі категорії осіб не вправі вимагати надання їм винагороди за вчинення дій, обумовлених у публічному зверненні. Так, право на одержання винагороди за публічною обіцянкою не виникає: у посадових осіб, для яких виконання завдання, вказаного у зверненні, є службовим обов'язком; у осіб, що знайшли загублену річ, але при цьому порушили правила цивільного законодавства щодо знахідки (тобто не заявили про знахідку чи вчинили спробу її приховати — ч. 4 ст. 339 ЦК); а також, звісно, у осіб, які своїми протиправними діями створили передумови для публічного обіцяння винагороди — скажімо, викрали певну річ (можливо, навіть саме з метою подальшого отримання винагороди за її, так би мовити, "знаходження"). Окрім же наведених винятків, суб'єктами правовідносин, що випливають із публічної обіцянки винагороди, можуть бути будь-які фізичні та юридичні особи без жодних спеціальних обмежень.
Предметом публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу є виконання певного завдання, що може стосуватися як разової дії, спрямованої на досягнення унікального результату, який є єдиним у своєму роді (наприклад, знайти та повернути батькам зниклу дитину), так і необмеженої кількості дій одного виду, що можуть бути вчинені декількома різними особами (скажімо, сповістити певну інформацію про якусь подію). Зрозуміло, що завдання, яке необхідно виконати, бажано визначати у публічному зверненні якомога чіткіше — адже внаслідок поверхового викладення сутності дій, які слід вчинити, неповного опису загублених речей, зниклих тварин тощо можливе двозначне тлумачення змісту завдання, що, у свою чергу, може призвести, наприклад, до спроб повернення й намагань витребувати винагороду не за втрачені речі, а лише схожі на них. Звісно, змусити прийняти людину не її річ та виплатити за неї винагороду неможливо, але ж подання позову про відшкодування понесених витрат на розшуки загубленої речі, які виявилися марними саме через недобросовісність особи, що публічно обіцяла винагороду (скажімо, внаслідок надання в оголошенні невірної чи надто недостатньої для ідентифікації загубленого предмету інформації), є цілком вірогідним.
Також слід пам'ятати про те, що дія, яка є предметом публічної обіцянки винагороди, повинна бути лише правомірною — наприклад, неможливо пообіцяти винагороду за викрадення у сусідки вподобаної вами каблучки. Така публічна обіцянка суперечитиме загальним засадам цивільного законодавства, тому за будь-яких обставин юна вважатиметься нікчемною.
При публічній обіцянці винагороди може бути встановлено певний строк (термін), протягом якого необхідно досягнути вказаного у зверненні результату. Проте умова про строк виконання завдання не є обов'язковою для дійсності публічної обіцянки винагороди, оскільки у разі її відсутності згідно зі ст. 1146 ЦК звернення вважається чинним протягом розумного часу, відповідно до змісту завдання (тобто протягом строку об'єктивної зацікавленості особи, що оголосила винагороду, у виконанні обумовленого в публічному зверненні завдання — наприклад, безглуздо вважати, що людина потребує повернення посвідчення водія, яке було загублено та винагорода за знайдення якого була обіцяна декілька років тому, оскільки цілком зрозуміло, що за цей час особа вже відновила втрачений документ).
Щодо форми оголошення публічної обіцянки винагороди, то, окрім вже зазначеної умови про публічність такого звернення, у цивільному законодавстві не міститься спеціальних вказівок на особливий спосіб сповіщення про обіцянку винагороди, тому його вибір залежить лише від бажання та можливостей особи, яка цю винагороду обіцяє. Але незалежно від форми сповіщення про винагороду у ньому відповідно до ч. 3 ст. 1144 ЦК повинні бути визначені, окрім змісту завдання, також і місце його виконання (мається на увазі місце передання вже досягнутого результату) та форма й розмір обіцяної винагороди. Щоправда, на практиці досить часто трапляються оголошення з формулюванням "винагорода гарантується" — тобто без будь-яких вказівок на її форму та розмір. За таких обставин видається, що форма та розмір винагороди визначатимуться за погодженням між особою, яка публічно пообіцяла винагороду, та між особою, яка виконала відповідне'завдання. Звісно, у разі недосягаення згоди між ними з цього приводу, розмір винагороди встановлюватиметься судом на підставі таких засад цивільного законодавства, як справедливість та розумність. У зазначених випадках особа, що відгукнулася на публічну обіцянку винагороди, несе ризик того, що фактично отримана сума може виявитися меншою за її сподівання.
Крім наведених типових умов публічного обіцяння винагороди без оголошення конкурсу, що зазначені у ЦК, особа, яка цю винагороду обіцяє, вправі висунути й будь-які інші додаткові умови її одержання на власний розсуд.
Сам лише факт здійснення особою публічного обіцяння винагороди не створює ні у цієї особи, ні у тих, до кого воно звернене, жодних прав та обов'язків — таке обіцяння є тільки передумовою для виникнення подальших правовідносин. А от у разі виконання вказаного у публічному зверненні завдання та передання їй відповідного результату у межах вказаного (за умови, що його було встановлено) чи розумного строку особа, яка обіцяла за це винагороду, зобов'язана її виплатити, а той, хто досяг обумовленого публічним обіцянням результату, — відповідно має право вимагати сплати цієї винагороди.
Зрозуміло, що коли публічна обіцянка стосується унікального результату, то спір про те, хто має одержати винагороду, навряд чи виникне — адже, скажімо, неможливо двічі повернути (звісно, без повторної втрати) один і той самий документ. А от коли публічне звернення містило, наприклад, завдання надати інформацію про місцезнаходження певної людини, цілком можливо, що на винагороду претендуватимуть декілька осіб. За таких обставин відповідно до положень ст. 1148 ЦК обіцяну винагороду має отримати та особа, що виконала завдання першою, а у разі виконання та передання результату належній особі кількома особами одночасно, винагорода буде розподілена порівну між останніми.
До речі, особа, що знайшла загублену річ, має право вимагати від її власника (володільця) певного матеріального заохочення і у тому разі, коли за знаходження загубленого й не було публічно обіцяно винагороду. Проте у такому випадку, згідно з ч. 2 ст. 339 ЦК, розмір винагороди за знахідку не може перевищувати двадцяти відсотків від її вартості (що, як правило, становить набагато меншу суму, ніж звичайно сплачується за знахідку при публічній обіцянці винагороди).
Особа, яка публічно обіцяла винагороду, відповідно до ст. 1147 ЦК має право змінити завдання та умови надання винагороди. При цьому цивільне законодавство не визначає причин, з яких може бути змінено умови публічної обіцянки винагороди (отже, такі зміни є правомірними незалежно від мотивів їх здійснення), та навіть не встановлює обов'язку особи, яка ці зміни здійснює, повідомити про них у той же самий спосіб, яким первісно було сповіщено про обіцяння винагороди. Таким чином, виникає ситуація, коли особа, звертаючись з публічною обіцянкою винагороди через певний засіб масової інформації, скажімо, несподівано зменшує розмір обіцяної винагороди за виконання завдання вдвічі, публічно повідомивши про це шляхом розвішування відповідних об'яв на дошках оголошень. Зрозуміло, що такий стан речей істотно порушує інтереси осіб, які відгукуються на публічні звернення — адже досить сумнівно, що людина, яка почала діяти на підставі знайденої в газеті публічної обіцянки винагороди, своєчасно дізнається про зміну її розміру чи змісту завдання, якщо інформація про це буде міститися у розміщеній на стовпі об'яві. За таких обставин видається доцільним доповнити вказану правову норму ЦК положенням про обов'язок особи, яка публічно пообіцяла винагороду, повідомити про зміну завдання чи умов надання винагороди або ж у тій самій формі, в якій публічне обіцяння винагороди було вчинене спочатку, або ж принаймні у спосіб, який би охоплював не менше коло потенційних виконавців завдання, ніж первісне публічне звернення (в останньому випадку, наприклад, зміна умов надрукованої у газеті публічної обіцянки винагороди шляхом відповідного виступу на телебаченні бра б цілком припустимою, а от навпаки — ні). Поки ж деякою втіхою особам, які приступили до виконання завдання за публічною обіцянкою винагороди, яке було згодом змінено, є належне їм право вимагати відшкодування збитків, завданих ним у зв'язку з такою зміною (ч. 2 ст. 1147). Так само на відшкодування понесених витрат мають право й особи, що приступили до виконання завдання, але у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання втратило для них інтерес (ч. 3 ст. 1147 ЦК) — адже те, що видається не надто обтяжливо зробити за певну винагороду, може втратити для особи будь-який сенс вчиняти, наприклад, за чверть раніше обіцяної суми.
Що ж до припинення зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди, то це відбувається згідно зі ст. 1149 ЦК у разі:
Щоправда, в останньому випадку (на відміну від двох попередніх) особа, яка понесла реальні витрати на підготовку до виконання завдання, що містилося у публічній обіцянці винагороди, вправі вимагати їх відшкодування. При цьому видається (хоч на це і не має прямої вказівки закону), що розмір витрат, які підлягають відшкодуванню у даному випадку, не можуть перевищувати розміру обіцяної винагороди. Що ж до завданих особі, яка розпочала виконання завдання, внаслідок оголошення про його припинення збитків (нагадаємо, що це поняття значно ширше, ніж реальні витрати, оскільки включає в себе ще й упущену вигоду — ч. 2 ст. 22 ЦК), то положення цивільного законодавства їх відшкодування за наведених обставин не передбачають.
Наприкінці зазначимо, що виконання завдань за публічними обіцяннями винагороди (особливо тих, що стосуються розшуку загублених речей та зниклих людей) поступово, принаймні у країнах Західної Європи, набувають поширення як окремий вид підприємництва (до речі, досить-таки прибутковий). Певні паростки цієї тенденції спостерігаються вже й в Україні — скажімо, деякі детективні агентства не очікують спеціального замовлення щодо збирання певної інформації чи знаходження втраченого, а самостійно вишукують відповідні оголошення зі сповіщенням про публічне обіцяння винагороди й починають діяти на власний ризик, подекуди досягаючи непоганих результатів.