Попри це, реєстрація усе нових вітчизняних венчурних фондів та зацікавленість відповідних закордонних інституцій, основними клієнтами яких є саме впроваджуючі потенційно привабливих для фінансування інноваційних продуктів, наводить на певні міркування.
Насамперед загальноекономічного характеру. Або у нас буде таки створено належну інфраструктуру комерціалізації інтелектуальної власності із наступним входженням України у світовий економічний авангард, або профільні закордонні капітали оминатимуть нас (благо, світ Україною не обмежується), а вітчизняні венчурні фонди у своїй діяльності підуть специфічним шляхом розвитку та "замерзнуть" на черговому етапі, як це трапилося із фондовим ринком.
Далі — прагматичні. Поки суб'єкти, які залучені тим чи іншим чином у даний технологічний процес, не матимуть спільної мови, а законодавча база скоріше заплутуватиме, аніж прояснюватиме суть питання, не зможемо ані укладати договори належним чином, ані сформувати відповідну судову практику.
На жаль, замість шляху утворення ринкового середовища для виникнення та самостійного розвитку означених суб'єктів господарювання, рамковий Закон "Про інноваційну діяльність" пропонує громіздку та неефективну схему "ручного" керування інноваційними процесами. Це — поступ порівняно із визнанням права на "інноваційне" існування виключно за технологічними парками, проте досить обтяжлива з огляду на світову практику процедура.
Оскільки одним із принципів державної інноваційної політики ним визначено "використання ринкових механізмів для сприяння інноваційній діяльності, підтримки підприємництва у науково-виробничій сфері", спробуємо з'ясувати, якими повинні бути окреслені механізми, щоб їх застосування справді було ефективним, зважаючи на постулати ринкової економіки. Для цього необхідно розглянути насамперед нинішнє державне регулювання; специфіку технологічного ланцюжка, що починається із виникнення ідеї та завершується створенням інтелектуального продукта (інноваційного або такого, що має високий рівень доданої вартості); господарський статус суб'єктів, які беруть у ньому участь; угоди, які вони укладають; фінансовий механізм, який буде працювати на мету без додаткового адміністративного втручання.
На сьогодні спеціальне законодавство складається із законів "Про інвестиційну діяльність", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про наукову і науково-технічну експертизу", "Про спеціальну економічну зону "Яворів", і, власне, профільних законів "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків" від 16.07.1999 року № 991-ХІV, "Про інноваційну діяльність" від 04.07.2002 року № 40-ІV, "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" від 16.01.2003 року № 433-ІV.
Закон "Про інноваційну діяльність" покликаний визначити засади державного регулювання інноваційної діяльності та форми стимулювання державою інноваційних процесів. Нічого революційного в цих формах немає: державну підтримку за Законом одержують "суб'єкти господарювання всіх форм власності, що реалізують в Україні інноваційні проекти, і підприємства всіх форм власності, які мають статус інноваційних".
Порядок державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів затверджено постановою Кабінету Міністрів вщ 17.09.2003 р. № 1474. Державна реєстрація інноваційного проекту за цим документом проводиться Міністерством освіти і науки (МОН) на підставі висновків експертизи інноваційного проекту і погодження рішення про кваліфікування інноваційного проекту Комісією з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів. Комісія з організації діяльності технологічних парків та інноваційних структур інших типів є постійно діючим органом Кабінету Міністрів (відповідне положення затверджене постановою Кабінету Міністрів від 06.08.2003 р. № 1219).
Згадана експертиза проводиться за рахунок заявника відповідно до Закону "Про наукову та науково-технічну експертизу" на підставі затвердженого наказом МОН положення, а також методики, затвердженої спільним рішенням МОН, Мінфіну та Мінекономіки. На сьогодні, щоправда, прийнято тільки методику на виконання статті 3 Закону "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні" та постанови Кабінету Міністрів від 17.07.2003 р. № 1094. Інноваційний проект визнається пріоритетним на підставі ч. 6 статті 13 Закону "Про інноваційну діяльність".
Положення про порядок створення і функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів було затверджене постановою Кабінету Міністрів від 22.05.1996 року № 549. Відповідно до його положень інноваційна структура — це юридична особа, створена відповідно до законодавства (вид А), або група юридичних і фізичних осіб, яка діє на основі договору про спільну діяльність (вид Б), з визначеними галуззю діяльності та типом функціонування, орієнтованим на створення та впровадження наукоємної конкурентоспроможної продукції. її учасниками можуть бути будь-які підприємства, організації та установи незалежно від форм власності з урахуванням обмежень, встановлених законодавчими актами. Іноземні юридичні особи, міжнародні організації, а також іноземні громадяни можуть бути учасниками інноваційної структури нарівні з юридичними особами та громадянами України, якщо інше не передбачено законодавством України.
Згідно з останнім названим документом свідоцтво про реєстрацію інноваційної структури дає право на отримання податкових, валютно-фінансових та інших пільг і переваг, установлених законодавством. Із таких пільг та переваг визначено право на інвестиційний податковий кредит (п.п. 1.11.4. Закону "Про оподаткування прибутку підприємств"). На період запровадження спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків податок на прибуток справляється з урахуванням особливостей, встановлених Законом "Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків" (п.п. 22.5. названого Закону). Крім того, іншими положеннями цього пункту визначено пільги для інших суб'єктів, які працюють у спеціальних економічних зонах "Сиваш", "Яворів" тощо. Аналогічні пільги передбачені Законом "Про податок на додану вартість" (п.п. 11.12). Крім того, Законом про ПДВ встановлювалися особливості сплати цього податку суб'єктами інноваційної діяльності (за Законом "Про інноваційну діяльність"), втім два роки поспіль (2003—2004) дію цих положень призупиняє Закон про Державний бюджет України.
Таким чином, до набрання чинності Законом "Про інноваційну діяльність" коло реальних суб'єктів господарювання, які могли здійснювати інноваційну діяльність, об'єктивно суттєво обмежувалося нормативними актами.
За ст. 19 названого Закону Державна інноваційна фінансово-кредитна установа за рахунок коштів державного бюджету може надавати суб'єктам інноваційної діяльності для реалізації ними інноваційних проектів такі види фінансової підтримки:
а) повне безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів;
б) часткове (до 50 %) безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб'єктів інноваційної діяльності;
в) повна чи часткова компенсація відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;
г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;
д) майнове страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону "Про страхування".
Однак для отримання такої фінансової підтримки суб'єкти, інноваційні проекти яких занесені до Державного реєстру, подають до Державної інноваційної фінансово-кредитної установи (її регіональних відділень) інноваційні проекти та всі необхідні документи, перелік яких визначається нею. Ця установа організовує на конкурсних засадах відбір інноваційних проектів для їх фінансової підтримки.
Отже, навіть за умови реєстрації інноваційного проекту у Державному реєстрі (що передбачає науково-технічну експертизу) гарантії отримати фінансування в державної фінансово-кредитної спеціалізованої установи відносно незначні.
На додачу до сказаного необхідно звернути увагу на той факт, що в Україні практично відсутні правові і методичні основи використання в господарській діяльності інтелектуальної власності, створеної з залученням державного бюджету. На практиці також виникають проблеми між господарюючими суб'єктами (зокрема, виконавцем і замовником) про розподіл прав інтелектуальної власності, створеної в процесі виконання наукою-дослідних, дослідно-конструкторських робіт і наступної комерціалізації науково-технологічних розробок.
Іншим каменем спотикання у системі спеціальних норм є положення ст. 325 Господарського кодексу, відповідно до яких інноваційною діяльністю у сфері господарювання є діяльність учасників господарських відносин, що здійснюється на основі реалізації інвестицій з метою виконання довгострокових науково-технічних програм з тривалими строками окупності витрат і впровадження нових науково-технічних досягнень у виробництво та інші сфери суспільного життя. Згадані довгострокові науково-технічні програми є державними, а функції державного замовника зазначених наукових і науково-технічних програм покладені на Міністерство освіти і науки (відповідно до Переліку державних наукових і науково-технічних програм з пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки на 2002—2006 роки, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 24.12.2001 р. № 1716).
Підсумовуючи огляд правових аспектів державного регулювання інноваційної діяльності, можна констатувати: величезна бюрократична "фабрика" може бути задіяна суб'єктами господарювання приватної форми власності виключно у випадках значної капіталомісткості інноваційного проекту.
Для цивілістів інтелектуальна власність насамперед означає майнові та особисті немайнові права особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об'єкт права інтелектуальної власності. У ст. 420 Цивільного кодексу перелічені відповідні об'єкти, статті 423, 424 визначають права їх власників. Окрім того, у низці глав нового ЦК окреслено правоможності власників щодо окремих об'єктів права (наприклад, літературних творів, сортів рослин, винаходів, компонування інтегральних мікросхем тощо).
Справді носієм ідеї, стриженя об'єкта інтелектуальної власності, який підлягає правовій охороні, є людина. її інтелектуальні можливості достатньо широкі, проте для їх реалізації необхідні умови. І саме ці умови, до яких необхідно включити також матеріально-технічне забезпечення, складають організаційно-управлінську основу підприємництва у сфері комерціалізації. Тобто, крім безпосереднього творця, майнові та немайнові права можуть належати іншим особам (ст. 421 ЦК).
Крім того, важливо пам'ятати, що в сучасному світі інтелектуальна власність є ще і однією з фундаментальних економічних категорій — фактором виробництва, необхідним для виживання суб'єкта господарювання та посилення його позицій в умовах висококонкурентного середовища.
Інноваційний процес це сукупність декількох етапів. Кожен із етапів почасти виконується окремо різними виконавцями, проте усі разом вони утворюють те, що прийнято називати інновацією.
Йдеться про:
Різні етапи інноваційного процесу значно відрізняються за організацією праці, методами управління та фінансування. Тим не менше, взаємозв'язок та інтеграція названих стадій забезпечують успішність інноваційного процесу.
З огляду на це, інфраструктура комерціалізації інтелектуальної власності виокремлюється як окрема галузь економіки, що дозволяє максимально пришвидшити процеси відбору, дослідження та підготовки до впровадження науково-технічних ідей (результатів досліджень та розробок) у виробництво.
Більше того, достатньо забезпеченими повинні бугаї інтереси усіх учасників інноваційної діяльності, що беруть участь у досягненні єдиного результату — комерціалізації певної технології.
На сьогодні вітчизняні технології найчастіше не викликають інтересу, тому що вони не доведені до "товарного вигляду". З цих самих причин вони у чистому вигляді мало цікавлять суб'єктів господарювання. Здійснювати це — завдання для тих, хто займається таким видом господарювання, як комерціалізація інтелектуальної власності (технологій). Власне, а що це за вид діяльності?
Закон "Про інноваційну діяльність" № 40-ІV поняття "комерціалізація" згадує лише один раз і у контексті іншого визначення: інноваційна діяльність — діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію результатів наукових досліджень та розробок і зумовлює випуск на ринок нових конкурентоспроможних товарів і послуг". Насамперед привертає увагу об'єднання в одному визначенні діяльності різних суб'єктів господарювання, які комерціалізують та які використовують інновації і між якими, назагал, повинні існувати відносини замовлення та виконання. Замовниками інтелектуального продукту можуть виступати як окремі підприємці, так і підприємства та організації певних галузей економіки. Зміст комерціалізації може певною мірою бути виявлений через поняття "інноваційна інфраструктура", що є "сукупністю підприємств, організацій, установ, їх об'єднань, асоціацій будь-якої форми власності, що надають послуги із забезпечення інноваційної діяльності (фінансові, консалтингові, маркетингові, інформаційно-комунікативні, юридичні, освітні тощо)".
Втім головна мета комерціалізації — довести конкретну ідею до стану продукту, що може стати предметом інтересу для суб'єктів фінансування чи спільного виробництва. Основними стратегіями комерціалізації відібраної технології є: інтеграція в існуючий бізнес, у тому числі створення нового виробництва; ліцензування, у тому числі продаж технологій. Кожна стратегія має свої переваги та недоліки, тож вибір шляху комерціалізації вимагає ретельного аналізу.
При цьому процес розвитку ідеї та перетворення її в інноваційний продукт утворює чіткий план:
• визначення новизни та технічного рівня;
• патентування;
• маркетингові дослідження; створення діючих зразків;
• технологічний аудит;
• пошук інвесторів. Залежно від того, хто виступає
ініціатором інноваційного процесу щодо конкретного продукту, проходження різних етапів може здійснюватися у різній черговості, однак, складаючи єдине ціле, кожен із аспектів комерціалізації є продовженням та невід'ємною частиною інших.
Наукова і науково-технічна експертиза — це діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка науково-технічного рівня об'єктів експертизи і підготовка обгрунтованих висновків для прийняття рішень щодо таких об'єктів. Наукова і науково-технічна експертиза, у тому числі на стадії практичного застосування розробок (впровадження, використання, наслідки використання тощо), проводиться науково-дослідними організаціями та установами, вищими навчальними закладами, іншими організаціями та окремими юридичними і фізичними особами, які акредитовані на цей вид діяльності (ст. 1 Закону "Про наукову і науково-технічну експертизу").
Порядок проведення державної акредитації фізичних та юридичних осіб на право проведення наукової та науково-технічної експертизи затверджено наказом Міністерства освіти і науки від 12.01.2004 року № 12. Галузі науково-технічної діяльності, в яких передбачається проведення наукової і науково-технічної експертизи, визначаються за Державним класифікатором ДК 015-97 "Класифікація видів науково-технічної діяльності", затвердженим наказом Держстандарту від 30.12.1997 р. №822.
Право на одержання державного свідоцтва на право проведення наукової та науково-технічної експертизи надається фізичним особам, які на постійній або професійній основі здійснюють діяльність, пов'язану з наданням експертних послуг, та юридичним особам, предметом статутної діяльності яких є організація чи проведення або організація та проведення наукової та науково-технічної експертизи, і які підлягають державній акредитації на право проведення наукової і науково-технічної експертизи. Для отримання свідоцтва заінтересовані особи — фізичні та юридичні — подають відповідні заявки до МОН та документи, визначені п. 3.5 наказу МОН № 12.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів від 10.08.1994 року № 545 "Про затвердження Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)" патентний повірений надає фізичним та юридичним особам допомогу і послуги, пов'язані з охороною прав на-об'єкти інтелектуальної власності, представляє інтереси зазначених осіб у Державному департаменті інтелектуальної власності, а також судових органах, кредитних установах, у відносинах з іншими фізичними та юридичними особами. Якими є ці повноваження можна ознайомитися у п. 11 згаданого нормативно-правового акта, втім, крім суто представницьких функцій, хотілося б виділити право проводити науково-дослідні роботи, частиною яких є патентні дослідження. До Державного реєстру та свідоцтва представника у справах інтелектуальної власності (патентного повіреного) вносяться дані про спеціалізацію патентного повіреного. Особи, не зареєстровані в Державному реєстрі, не можуть іменувати себе патентними повіреними.
Таким чином, діяльність із надання послуг науково-технічної експертизи, патентування та відповідного представництва інтересів є виокремленими підсистемами інфраструктури комерційної власності.
Однак слід мати на увазі, що ідеї, годні для бізнесу, відрізняються від ідей наукових досліджень та розробок. Відбір ідей для комерціалізації є дуже відповідальним процесом, що лише часткою перетинається із вищезгаданою експертизою.
Щоб втілити інновацію у новий товар, необхідні обладнання, технологія виробництва, економічні розрахунки, матеріали, приміщення тощо. Часто саме на цій стадії проектування інноваційного продукту виявляється набагато більше проблем. На етапі проектування майбутнього продукту необхідне набагато детальніше (аніж попереднє) дослідження конкурентного середовища, а саме визначення: конкурентів; постачальників сировини, матеріалів; їх цінової політики; перспектив розвитку даного сегмента ринку.
Проведення маркетингових досліджень інноваційного продукту має свою специфіку, що визначається самою суттю інновацій — їх новизною. При їх проведенні необхідно використовувати специфічні джерела: бази даних патентів, науково-технічні публікації, спеціалізовані бази даних, анонси закордонних фірм про початок розробок. Нова розробка повинна відповідати високому рівню новизни, оскільки він визначає життєвий цикл майбутнього продукту та його конкурентоспроможність. Для цього структура опису винаходу передбачає усі відомі автору джерела, що були використані при розробці. Проте навіть попри оптимістичні прогнози таких досліджень, для отримання перспектив фінансування необхідно пройти спеціальну процедуру.
Основною метою технологічного аудиту є виявлення тих технологій, що мають потенціал комерціалізації. Інша мета — визначення шляхів і способів виведення цих технологій на ринок. Найчастіше така процедура проводиться представниками потенційних інвесторів і передбачає наступні етапи: попереднє вивчення організації (групи осіб), щодо яких буде проводитися аудит (виокремлюються пріоритетні напрями діяльності цієї організації/групи; обирається форма проведення аудиту); інтерв'ю (у ході якого виявляється більш точна та детальна інформація за найбільш важливими аспектами); підготовка звіту (відображаються конкретні можливості із комерціалізації, а також надаються конкретні пропозиції із здійснення комерціалізації).
Одним із ключових моментів у комерціалізації виявлених технологій є вибір стратегічного партнера. Без його наявності жодні ідеї практично неможливо реалізувати. Найчастіше саме стратегічний партнер стає другою ключовою ланкою, завдяки чому з'являється можливість або взяти участь у спільному виробництві, або використати канали реалізації тощо. Цими та подібними питаннями, зазвичай, займаються менеджери інноваційного бізнесу. Саме вони повинні знаходити спільну мову між винахідником та інвестором. На сьогодні подібних спеціалістів в Україні практично немає.
Договірні відносини сторін з приводу комерціалізації інтелектуальної власності залежать від цілей домовленостей. Нормативне підґрунтя для укладення договорів у цій сфері визначають насамперед глава 75 Цивільного кодексу (розпорядження майновими правами інтелектуальної власності) та глава 34 (правове регулювання інноваційної діяльності) Господарського кодексу.
Відповідно до ст. 1107 ЦК розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів: ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності; ліцензійний договір; договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності; договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.
Зміст та порядок укладання договору на створення і передачу науково-технічної продукції визначає глава 62 ЦК (виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт) та ст. 331 ГК.
За ст. 892 Цивільного кодексу за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт підрядник (виконавець) зобов'язується провести за завданням замовника наукові дослідження, розробити зразок нового виробу та конструкторську документацію на нього, нову технологію тощо, а замовник зобов'язується прийняти виконану роботу та оплатити її. Договір може охоплювати весь цикл проведення наукових досліджень, розроблення та виготовлення зразків або його окремі етапи.
Права сторін на результати робіт (ст. 896 ЦК): замовник за договором на виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт має право використовувати передані йому результати робіт у межах і на умовах, встановлених договором; виконавець має право використати одержаний ним результат робіт також для себе, якщо інше не встановлено договором. Договором може бути передбачено право виконавця передавати результати робіт іншим особам.
Відповідно до вимог Господарського кодексу за договором на створення і передачу науково-технічної продукції одна сторона (виконавець) зобов'язується виконати зумовлені завданням другої сторони (замовника) науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, а замовник зобов'язується прийняти виконані роботи (продукцію) і оплатити їх. Предметом договору на передачу науково-технічної продукції може бути модифікована науково-технічна продукція.
Науково-технічною продукцією є завершені науково-дослідні, проектні, конструкторські, технологічні роботи та послуги, створення дослідних зразків або партій виробів, необхідних для проведення НДЦКР згідно з вимогами, погодженими із замовниками, що виконуються чи надаються суб'єктами господарювання (науково-дослідними, конструкторськими, проектно-конструкторськими і технологічними установами, організаціями, а також науково-дослідними і конструкторськими підрозділами підприємств, установ і організацій тощо).
Договір може укладатися на виконання усього комплексу робіт від дослідження до впровадження у виробництво науково-технічної продукції, а також на її подальше технічне супроводження (обслуговування).
У разі якщо науково-технічна продукція є результатом ініціативних робіт, договір укладається на її передачу, включаючи надання послуг на її впровадження та освоєння.
Договори на створення і передачу науково-технічної продукції для державних потреб та за участі іноземних суб'єктів господарювання укладаються і виконуються в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів відповідно до закону.
Зокрема, у договорі на виконання (передачу) науково-технічних робіт, що пропонується Міністерством освіти і науки України, визначено: результати виконаної за договором роботи є власністю МОН та виконавця. У випадку часткового фінансування роботи за означеним договором виконавцем або іншою особою право власності на результати визначається додатковою угодою. Виконавець може використовувати результати для власних потреб з науковою метою, а для отримання прибутку — лише за умов, визначених угодою.
Використання результатів науково-технічної роботи здійснюється замовником на підприємствах, в організаціях та установах через затвердження нормативного документа, та/або публікації за матеріалами розробки, та/або подання інноваційної пропозиції, та/або виготовлення зразка, та/або освоєння випуску продукції тощо.
Іншим прикладом звичайних умов договору на створення (передачу) НТП може бути типовий договір, затверджений постановою Державного комітету СРСР з науки і техніки від 19 листопада 1987 р. № 435 і погоджена з Держпланом СРСР, Мінфіном СРСР, Держкомціном СРСР, Держарбітражем СРСР. В умовах таких договорів повинні обов'язково вказуватися: найменування сторін, їх реквізити; найменування науково-технічної продукції; наукові, технічні, соціальні, економічні та інші вимоги до НТП, що є предметом договору (відповідно до технічного завдання); строк дії договору; строк та порядок здачі та приймання НТП; договірна ціна; порядок розрахунків за передану НТП; права сторін із використання та розпорядження НТП, створеної (переданої) за даним договором, що не суперечить чинному законодавству; умови дотримання конфіденційності; відповідальність сторін за порушення прийнятих зобов'язань. У договорі можуть бути передбачені: умови, які необхідні для впровадження НТП (надання послуг); сфера застосування, масштаби та обсяги впровадження НТП; найменування етапів робіт та строків їх виконання; умови матеріально-технічного забезпечення робіт; право виконавця залишати у себе передане йому замовником, а також придбане або виготовлене для проведення робіт обладнання, інструменти та матеріали з відшкодуванням їх вартості за вирахуванням їх амортизації або безоплатно; інші умови, що сторони визначають необхідним передбачити у договорі
За ст. 1108 ЦК особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.
Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути виключною, одиничною, невикжчною, а також іншого виду, що не суперечить закону.
За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону (ст. 1109 ЦК). У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір. Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними. У разі відсутності в ліцензійному договорі умови про територію, на яку поширюються надані права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на територію України.
Уповноважені відомства або творчі спілки можуть затверджувати типові ліцензійні договори. Ліцензійний договір може містити умови, не передбачені типовим ліцензійним договором. Умови ліцензійного договору, укладеного з творцем об'єкта права інтелектуальної власності, що погіршують його становище порівняно з становищем, передбаченим законом або типовим договором, є нікчемними і замінюються умовами, встановленими типовим договором або законом (ст. 1111 ЦК).
Згідно зі ст. 1113 ЦК за договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах. За ст. 1114 ЦК ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний договір, договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності не підлягають обов'язковій державній реєстрації. Така реєстрація здійснюється на вимогу лщензіара або ліцензіата у порядку, встановленому законом. Відсутність державної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права.
Крім названих договорів у окремих випадках сторони застосовують договори про спільну діяльність, (глава 77 ЦК).
Суб'єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і (або) юридичні особи України, фізичні і (або) юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об'єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів (ст. 5 Закону "Про інноваційну діяльність").
Господарський кодекс (ст. 327) визначає наступні види інноваційної діяльності: проведення наукових досліджень і розробок, спрямованих на створення об'єктів інтелектуальної власності, науково-технічної продукції; розробка, освоєння, випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології; розробка і впровадження нових ресурсозберігаючих технологій, призначених для поліпшення соціального і екологічного становища; технічне переозброєння, реконструкція, розширення, будівництво нових підприємств, що здійснюються вперше як промислове освоєння виробництва нової продукції або впровадження нової технолога.
Стаття 330 ГК інноваційні проекти, що інвестуються за рахунок не бюджетних джерел, підлягають обов'язковій державній експертизі з питань додержання екологічних, містобудівних та санітарно-гігієнічних вимог.
Учасниками договірних відносин у сфері комерціалізації можуть виступати: науково-дослідні та проектно-конструкторські організації; навчальні заклади; виробничі підприємства; інноваційні фонди, комерційні банки, страхові фірми; суб'єкти підприємницької діяльності, що надають юридичні послуги, послуги в галузі науково-технічної експертизи, менеджменту, маркетингу, транспорту, рекламної, видавничої та інформаційної діяльності.
Треба сказати, що комерційні банки підходять до проблеми венчурних проектів як кредитори. У них найчастіше немає "довгих" грошей та венчурних фондів, а у власників інтелектуальної власності — ліквідних активів для застави.
Тому фінансування інноваційних проектів найчастіше відбувається у рамках системи державних програм, інвестицій крупних корпорацій у вигляді позик та статутних внесків, змішаного капіталу. Характерним каналом взаємодії крупного капіталу з цими фірмами слугує діяльність спеціалізованих фінансових посередників (фонди венчурного капіталу), що акумулюють додатковий капітал підприємств. Особливості венчурного бізнесу як форми господарювання суттєво визначаються і формами фінансування.
Так, рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 08.01.2002 № 9 затверджено положення про порядок реєстрації випуску інвестиційних сертифікатів пайового (венчурного, недиверсифікованого) інвестиційного фонду при їх приватному розміщенні, що установлює вимоги до реєстрації проспекту емісії та випуску інвестиційних сертифікатів пайового (венчурного, недиверсифікованого) інвестиційного фонду.
Нагадаємо, що інвестиційний сертифікат за Законом України "Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)" від 15.03.2001 року № 2299-III — це цінний папір, який випускається компанією з управління активами пайового інвестиційного фонду та засвідчує право власності інвестора на частку в пайовому інвестиційному фонді.
Випуск інвестиційних сертифікатів є способом залучення венчурним фондами капіталу, що скеровується на придбання активів. За управління цими активами компанія з управління активами венчурного фонду отримує винагороду. Остання встановлюється як співвідношення вартості розміщеної емісії інвестиційних сертифікатів за їх номінальною вартістю та різниці між витратами на придбання активів фонду та доходами від їх реалізації (ст. 31 Закону "Про інститути спільного інвестування").
Для того, щоб ефективно управляти довіреними їй приватними інвесторами коштами компанія з управління активами венчурного фонду бере участь в управлінні діяльністю емітента, корпоративні права якого перебувають в активах венчурного фонду і якими ця компанія управляє (ст. 29 названого Закону).
Корпоративні права — це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку організації та активів у разі ліквідації останньої, а також правомочності, передбачені законом та статутними документами (ст. 167 ГК).
З огляду на це, важливо звернути увагу, що емітентом є юридична особа, яка від свого імені випускає цінні папери і зобов'язується виконувати обов'язки, що випливають з умов їх випуску. Емітентом цінних паперів у випадках, передбачених законодавством, може бути і фізична особа. Йдеться про умову ст. 3 Закону "Про обіг векселів" в Україні" від 05.04.2001 року № 2374—III, за якою зобов'язуватися та набувати права за переказ-ними і простими векселями на території України можуть юридичні та фізичні особи.
Таким чином, венчурний фонд може виступити співвласником господарського товариства, у якому він фінансує комерціалізацію інтелектуальної власності.
Окрім того, вищий навчальний заклад, який є юридичною особою, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді. Може він виступати і засновником (співзасновником) інших юридичних осіб, що здійснюють свою діяльність відповідно до напрямів навчально—науково—виробничої діяльності вищого навчального закладу (ст. 23 Закону "Про вищу освіту" 17.01.2002 року № 2984-ІІІ).
За Законом "Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу" в редакції Закону № 1911-IV від 29.06.2004 року, Національна академія наук України та галузеві академії наук хоча і засновані на державній власності, втім можуть виступати засновниками підприємств із змішаною формою власності, давати дозвіл організаціям, що віднесені до їх відання, на створення підприємств, до статутних фондів яких передаються належні їм майнові права тощо.
Однак винахід (корисна модель) — це результат інтелектуальної діяльності людини, яка також виступає самостійним суб'єктом відносин у даній сфері. Тож право на одержання патенту має винахідник, якщо інше не передбачено законом. Не є винахідниками фізичні особи, які не внесли особистого творчого внеску у створення винаходу (корисної моделі), а тільки надали технічну, організаційну чи матеріальну допомогу при його створенні і (або) оформленні заявки (Закон "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15.12.1993 року № 3687—XII). При цьому за ст. 9 даного Закону право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) має роботодавець винахідника. Службовим же винаходом є винахід, "створений працівником".
Тож у відносинах щодо створення (пере-дання) науково-технічної продукції як ініціативного, так і за замовленням, а також у відносинах спільної діяльності (надання послуг дослідження ринку, пошуку покупців продукції тощо) представлені майнові інтереси наступних сторін: виконавець за договором створення (та/або передання) НТП; працівники, які є безпосередніми виконавцями замовлення; замовник та/або покупець ліцензії; фінансова установа.
Право роботодавця (виконавця за договором створення/передання НТП) передбачене ст. 9 Закону "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі": винахідник подає роботодавцю письмове повідомлення про створений ним службовий винахід (корисну модель) з описом, що розкриває його суть достатньо ясно і повно.
Роботодавець повинен протягом чотирьох місяців від дати одержання від винахідника повідомлення подати заявку на одержання патенту чи передати право на його одержання іншій особі або прийняти рішення про збереження службового винаходу (корисної моделі) як конфіденційної інформації у разі його невикористання не повинен перевищувати чотирьох років. У протилежному випадку право на одержання патенту на службовий винахід (корисну модель) переходить до винахідника чи його правонаступника.
Щоб забезпечити свої права фінансовій установі (насамперед венчурному фонду) необхідно володіти інформацією про обставини створення винаходу (корисної моделі), про забезпеченість прав власності винахідників (працівників). Адже основа успішної комерціалізації — відносини прав інтелектуальної власності. І спори щодо умов одержання винахідником службового винаходу (корисної моделі) винагороди та її розміру вирішуються у судовому порядку. Нормативно—правові акти, що регулюють питання, пов'язані з охороною прав на об'єкти промислової власності перелічені в інформаційному листі Вищого господарського суду від 08.10.2003 року № 01-8/1199.
За рекомендаціями президії Вищого господарського суду від 10.06.2004 року № 04—5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності" (п. 57) особливістю процесу доказування у справах про порушення прав інтелектуальної власності на винахід є правова презумпція, встановлена у ч. 2 ст. 28 Закону "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі". За цією нормою патентовласника звільнено від доказування факту виготовлення нового продукту іншою особою із застосуванням запатентованого процесу. Тому тягар доказування протилежного покладається на іншу особу, яка виготовила цей продукт.
Таким чином, можна виділити групи проблем, що постають перед суб'єктами інноваційної діяльності:
а) Забезпечення прав та розмежування обов'язків сторін, які беруть участь у створенні НТП та його фінансуванні на етапах наукової розробки технічної ідеї та розробки нової технології;
б) Залучення до спільної діяльності суб'єктів господарювання на етапах доведення технології до стану готовності та отримання нового продукту.
в) Супроводження продукту на ринку.
Увесь комплекс цих проблем повинен бути розв'язаний задля того, щоб, можливо, отримати очікуваний прибуток. До цього часу фінансування є високо ризиковим та непевним, попри те, що може бути досить значним.
Як вбачається, на сьогодні інноваційна політика держави, якщо вона справді існує, хибує відчутною невиразністю. Це проявляється у невизначеності кола суб'єктів, яких держава підтримує безпосередньо та опосередковано. Насамперед, єдиним критерієм підтримки є реєстрація "інноваційного проекту", що не визначає цілісного підходу до розвитку приватного сектора в сфері комерціалізації.