У нашому житті подекуди трапляються ситуації, коли певні обставини спонукають осіб, які не мають відповідних на те повноважень, до добровільного вчинення якихось дій у майнових інтересах іншої особи. Зазвичай, такі вчинки обумовлюються раптовим виникненням небезпеки настання несприятливих для цієї іншої особи майнових наслідків, яких можна уникнути лише негайним вжиттям відповідних заходів, між тим як попередньо запитати згоду на вчинення потрібних дій у безпосередньо зацікавленої особи неможливо, оскільки вона або знаходиться в іншому місці, або ж перебуває у такому стані, коли не в змозі самостійно прийняти будь-яке рішення. Прикладів такого ведення справ без доручення зацікавленої у цьому особи безліч — від оплати окремих рахунків за тимчасово відсутню у місці проживання подругу чи годування сусідського пса, господар якого несподівано потрапив у лікарню, до продажу перевізником ввіреного йому власником товару при виникненні неочікуваної Загрози псування останнього. У таких та подібних до них випадках при дотриманні певних, умов, особою, що вчиняє дії в майнових інтересах іншої особи, -між ними виникають недоговірні зобов'язання, внаслідок чого зацікавлена особа повинна відшкодувати тій, що вела без доручений її справи, необхідні витрати, зазнані в результаті такої діяльності.
Вказані відносини регулюються положеннями глави 79 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), з аналізу змісту яких можна дій-; ти висновку про те, що вчинення дій в майнових інтересах іншої особи є підставою для виникнення відповідного зобов'язання тільки в разі дотримання сукупності наступних умов:
При наявності всіх вищенаведених умов дії вважаються такими, що вчинені в майнових інтересах іншої особи без її доручення, та призводять до виникнення відповідних прав та обов'язків не лише у особи, яка їх вчинила, а й у особи, на користь якої ці дії були вчинені.
Хоча особа, вчиняючи дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, і здійснює свою діяльність з метою запобігання виникненню несприятливих для зацікавленої особи майнових наслідків, юна при цьому все ж таки вочевидь втручається у чужу сферу діяльності. Оскільки реакція на таке втручання зацікавленої особи наперед невідома, одним з найістотніших обов'язків особи, яка здійснює діяльність у майнових інтересах іншої, згінно з ч. 2 ст. 1158 ЦК, є повідомлення при першій же нагоді зацікавленій особі про дії, що для неї вчиняються (при цьому незалежно від того, чи могла зацікавлена особа дізнатися про вчинювані на її користь дії з інших джерел). Також вбачається (хоч на це і не має прямої вказівки закону), що діюча особа, вчинивши мінімум необхідних дій, повинна тимчасово припинити свою діяльність в інтересах іншої особи (звісно, лише у разі, коли існує можливість це зробити без загрози настання для останньої значних майнових збитків), щоб надати змогу зацікавленій особі сповістити про своє схвалення вчинених для неї дій або ж, навпаки, про відмову від ведення її справ.
У разі, коли зацікавлена особа вважає, що дії, вчинені в її інтересах, за даних обставин є доцільними й корисними для неї, вона їх схвалює, тим самим погоджуючись прийняти на себе усі наслідки цих дій. У таких випадках від моменту схвалення й надалі до відносин сторін застосовуватимуться положення про договір, який відповідатиме характеру вчинених дій. Так, якщо особа, діючи в інтересах іншої, надала їй послугу юридичного характеру (наприклад, уклала угоду чи виконала за зацікавлену особу якесь зобов'язання), то вважатиметься, що сторони перебувають між собою у договорі доручення. У випадку, коли вчинені на користь іншої особи дії полягали у виконанні певної роботи (скажімо, ремонту), то їх схвалення зацікавленою особою прирівнюється до укладення договору підряду, а яюію, наприклад, такі дії виявилися у збереженні певного майна — до договору зберігання^
Проте завжди існує можливість, що зацікавлена особа не схвалить вчинюваних в її інтересах дій, а, напроти, розцінить їх як даремні (якщо не шкідливі) й висловить своє заперечення проти їх вчинення. За таких обставин особа, що діяла в інтересах іншої, повинна негайно припинити свою діяльність, оскільки прдальше ведення справ зацікавленої особи (тобто, після того, як стане відомо про її незгоду з вчинюваними діями) вважатиметься вже втручанням у справи іншої особи супроти її волі, а отже, буде протиправною дією. Крім того, усі дії, що були вчинені після отримання відповідного заперечення зацікавленої особи, не породжують для останньої жодних зобов'язань ані щодо особи, яка ці дії вчинила, ані щодо третіх осіб. Таким чином, усі витрати, зроблені діючою особою після того як вона довідалася про несхвалення своїх дій, відшкодуванню не підлягають, а усі угоди, укладені з третіми особами після одержання такого заперечення зацікавленої особи, вважатимуться укладеними не від імені та в інтересах останньої, а саме від імені діючої особи, яка й буде вимушена виконувати відповідні зобов'язання.
У випадку ж, коли особа, що розпочала дії в майнових інтересах іншої, взагалі позбавлена можливості повідомити про евої дії цю особу (наприклад внаслідок відсутності будь-яких відомостей щодо її місцеперебування), то вона зобов'язана вжити усіх залежних від неї заходів щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для зацікавленої особи, прийнявши на себе при цьому всі обов'язки, пов'язані з вчиненням цих дій, зокрема обов'язки щодо вчинених правочинів (ч. Зет. 1158 ЦК).
На особу.'яка діє в інтересах іншої, покладається не лише вищезазначений обов'язок сповістити зацікавлену особу при першій же нагоді про вчинені на її користь дії, а й негайно після закінчення цих дій надати їй звіт про вчинені дданеї дії та передати усе, що було одержано у процесі такої діяльності (ст. 1159 ЦК). Щоправда, проведення виконання вказаних обов'язків саме "негайно" після завершення вчинення дій в інтересах зацікавленої особи може виявитися вельми проблематичним — адже цілком можливою є ситуація, коли на момент закінчення відповідних дій зацікавлена особа все ще буде відсутньою у місці їх вчинення. З огляду на викладене, видається, що дана правова норма має тлумачитися з урахуванням конкретних обставин, які склалися на момент завершення діяльності на користь зацікавленої особи, тому в певних випадках виконання зазначених обов'язків може бути проведено діючою особою і через деякий проміжок часу після закінчення дій в інтересах іншої особи (наприклад після повернення останньої чи, принаймні, отримання відомостей про її місцеперебування).
Цивільне законодавство не встановлює якихось вимог щодо змісту звіту, але зважаючи на те, що метою його надання є інформування зацікавленої особи про наслідки вчинених для неї дій, видається цілком очевидним, що звіт має містити відомості про одержані від такої діяльності прибутки (звісно, якщо вони мали місце) та фактично зроблені витрати — у такому разі звіт зможе бути підставою для проведення розрахунків між діючою та зацікавленою особами з урахуванням співвідношення прибутків та витрат. При цьому, оскільки надання звіту є обов'язком, а не правом діючої особи, він повинен бути наданий незалежно від того, схвалила чи ні зацікавлена особа вчинені на її користь дії. Щодо форми звіту, то правові норми ЦК не містять спеціальних вказівок з цього приводу, а тому він може бути наданий зацікавленій особі як у письмовій формі, так і в усній.
Якщо обов'язок про надання звіту діюча особа повинна виконати за будь-яких обставин (адже звітувати про вчинені дії можна завжди — незалежно від їх наслідків), то зобов'язання передати зацікавленій особі усе отримане у зв'язку з діяльністю в її інтересах існує, звісно, лише у разі наявності цього одержаного — наприклад, грошей або речей, отриманих внаслідок вимушеного продажу чи „обміну майна зацікавленої особи (при невиконанні діючою особою зазначеного обов'язку усе одержане нею в результаті ведення справ зацікавленої особи може бути стягнуто як безпідставно набуте чи збережене майно за правилами тлави 83 ЦК). Між тим, досить поширеними є випадки, коли особа вчиняючи дії в інтересах іншої, робить певні витрати, але взамін нічого не отримує (скажімо, виконує за зацікавлену особу якісь грошові зобов'язання, звільняючи її таким чином від сплати неустойки). Звичайно, у такому разі діюча особа може бути зобов'язана передати лише відповідні фінансові документи зацікавленій особі й зважаючи на те, що вони мають тільки підтверджувати вчинені у процесі діяльності на користь останньої витрати (а отже, є невід'ємною частиною звіту), за таких обставин про обов'язок діючої особи передати все отримане при вчинені ні дій у майнових інтересах іншої особийтися не може, оскільки цього отриманого взагалі не існує.
Особа, вчиняючи дії в майнових інтересах іншої особи без ЇЇ доручення, як правило, несе певні витрати — наприклад, на оплату рахунків зацікавленої особи, на купівлю необхідних будматеріалів для невідкладного за левних обставин ремонту ЇЇ будинку, на корм для годування тварин під час тимчасової відсутності їх господаря тощо. Звісно, при цьому діюча особа згідно з ч. 1 ст. 1160 ЦК має право на відшкодування таких фактично зроблених нею витрат, а зацікавлена особа відповідно зобов'язана їх компенсувати.
Проте слід мати на увазі, що відшкодуванню підлягають не усі зроблені діючою особою витрати, а лише ті з них, які були виправдані обставинами, за яких були вчинені дії в інтересах зацікавленої особи. Таким чином діючій особі відшкодовуються тільки необхідні витрати (ті, без вчинення яких неможливо було попередити, усунути або зменшити невигідні для зацікавленої особи майнові наслідки). Нав'язувати ж зацікавленій особі зайві, надмірні витрати, які б вона,сама за' даних обставин не здійснила, діюча особа не вправі — вони все одно (окрім випадків добровільної на це згоди зацікавленої особи) компенсації не підлягають. А от чи вдалося особі у процесі своєї діяльності в майнових інтересах іншої особи досягти бажаного позитивного результату для виникнення обов'язку щодо відшкодування понесених витрат, навпаки, немає жодного значення — зацікавлена особа зобов'язана відшкодувати відповідні витрати діючій особі не лише у разі, коли невигідні для неї майнові наслідки були відвернуті, а й у випадку, коли, незважаючи на доцільність вчинених з цією метою дій, захистити її майнові інтереси діючій особі не вдалося.
Також необхідно враховувати, що оскільки правомірність самовільного втручання у справи іншої особи обумовлюється не лише існуванням загрози ЇЇ інтересам, а й неможливістю повідомити зацікавлену особу про таку ситуацію й одержати від неї згоду на вчинення відповідних дій, то у випадку, коли діюча особа вже мала нагоду спрвістити зацікавлену особу про вчинені на її користь дії, але знехтувала цим обов'язком, то вона втрачає своє право вимагати відшкодування зроблених нею витрат (ч. 2 ст. 1160 ЦК).
Окрім викладеного, слід пам'ятати, що зазначені правила про компенсацію витрат, зроблених при вчиненні дій на користь іншої особи, поширюються лише на ті з них, які були здійснені ще до моменту одержання схвалення відповідних дій зацікавленою особою — адже усі витрати, зроблені вже після схвалення, а отже, й після виникнення між сторонами договірних відносин, відшкодовуються за правилами, встановленими нормами про договір відповідного типу (доручення, підряду тощо). У випадку ж, коли вчинені на користь іншої особи дії взагалі не були нею схвалені, відшкодуванню підлягають тільки витрати, зроблені діючою особою до того моменту, коли вона дізналася про незгоду зацікавленої особи з її діяльністю.
Таким чином, вчинення відповідних фактичних або ж юридичних дій без доручення зацікавлених осіб, але на їх майнову користь за умови дотримання діючою особою усіх вищевикладе-них вимог є підставою для виникнення у зацікавлених осіб зобов'язання відшкодувати діючій особі усі понесені нею під час цієї діяльності витрати, що, безумовно, є певним стимулом для позитивного «рояву небайдужості до захисту майнових інтересів інших осіб.