За ст. 7 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04.1991 року № 987-ХІІ релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян і діють відповідно до своєї ієрархічної та інсти-туційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно в своїми статутами (положеннями).
Відповідно до ст. 12 цього Закону статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації. Статут (положення) релігійної організації приймається на загальних зборах віруючих громадян або на релігійних з'їздах, конференціях і повинен містити відомості, зокрема, про вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; майновий стан релігійної організації; права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів.
Згідно із роз'ясненням Вищого господарського суду України № 02-5/109 вд 29.02.19% року "Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" репрезентувати релігійні організації у їх правовідносинах можуть лише повноважні представники, що обрані, призначені відповідно до статутних вимог релігійної організації (п. 2).
Спори релігійних організацій між собою та з іншими юридичними особами підлягають вирішенню на загальних підставах у господарських судах відповідно до їх компетенції, за винятками, передбаченими в законодавстві. Таким винятком, зокрема, є категорії справ про припинення діяльності релігійної організації та про оскарження рішень відповідних державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном. Згідно зі статтями 16 і 17 згаданого Закону зазначені справи розглядаються загальними судами в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом (п. 3 роз'яснення ВАСУ).
Нагадаємо, що у порядку, визначеному Цивільним процесуальним кодексом, вирішуються справи щодо оскарження рішення державних органів з питань: перевищення встановленого строку прийняття рішень про реєстрацію статутів (положень) релігійних організацій; відмови у реєстрації таких документів; володіння та ко-рисгування культовими будівлями та майном (глава 31-Б ЦПК). У порядку, встановленому главою 31-А ЦПК парафіяни могли (на час виконання повноважень) оскаржити до суду дії голови релігійної громади як службової особи, яка виконує організаційно-розпорядчі, адміністративно-господарські обов'язки.
Таким чином, якщо статутом релігійної громади на час вчинення колишнім головою дій із передання права власності комерційній структурі було передбачено право релігійної громади на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів, діяльність яких не суперечить статутним цілям релігійної громади, такий правочин може бути визнаний недійсним (ст. 215 Цивільного кодексу України). За п. 4 Прикінцеві та перехідні положення нового Цивільного кодексу України застосовуються до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності (1 січня 2004 року).
У Цивільному кодексі УРСР, що був чинним на момент виникнення правовідносин, діяла ст. 50 цього Кодексу (недійсність угоди юридичної особи, цю суперечить її цілям). Недійсною є угода, укладена юридичною особою всупереч встановленим цілям її діяльності.
При цьому треба зазначити, що за п. 7 Прикінцевих та перехідних положення нового Цивільного кодексу України до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним і про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше. Стаття 71 Цивільного кодексу УРСР для такого роду спорів встановлювала загальний строк позовної давності в три роки.
Отже, повноважний представник парафіян релігійної громади, майно якої передано до згаданої комерційної структури, може до квітня 2005 року звернутися до місцевого господарського суду з позовом про визнання недійсним рішення (договору) щодо передання (купівлі-продажу тощо) власності парафії. Відповідачем у справі виступатиме комерційна структура, про яку йдеться.
Обґрунтовуючи свій позов, необхідно зазначити, що згідно зі ст. 92 ЦК (п. 3) орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Оскільки, діючи всупереч статутним' цілям релігійної громади, колишній голова порушив межі цивільної дієздатності юридичної особи — релігійної громади, то на підставі статей 203 та 215 Цивільного кодексу України такий правочин має бути визнаний недійсним.
Правові наслідки визнання правочину недійсним визначає ст. 216 ЦК. За нею кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що юна одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.