Корпоративний тип організації юридичних осіб традиційно вважається найбільш придатним для здійснення підприємництва. В Україні вона реалізується у формі акціонерних товариств, товариств з обмеженою та з додатковою відповідальністю, виробничих кооперативів. Засновники (учасники) цих товариств мають корпоративні права - можливість участі в управлінні корпорацією, отримання певної частки прибутку та активів у разі ліквідації товариства тощо.
Про не завжди правильне тлумачення змісту корпоративного права українською Фемідою свідчить аналіз судових справ. Воно, зокрема, викликано хибним розумінням спеціальних обмежень щодо державних службовців, у тому числі у зв'язку з реалізацією зазначеними особами своїх корпоративних прав. У результаті судових помилок інколи відбувається неправомірне обмеження цих прав, незаконне притягнення особи до відповідальності.
Бахчисарайський районний суд, керуючись статтями 5, 8, 12 Закону України "Про боротьбу з корупцією" від 5 жовтня 1995 р., наклав на І. адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 255 грн. за те, що він, працюючи начальником караулу, з 25 травня 1995 р. по 10 вересня 1999 р. був засновником товариства з обмеженою відповідальністю (постанова від 22 листопада 1999 року).
Верховний Суд України, керуючись статтями 293, 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7. грудня 1984 року, постанову від 22 листопада 1999 року скасував і справу закрив (постанова від 9 червня 2000 року).
Стаття 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією" встановлює спеціальні обмеження щодо державного службовця та іншої особи, уповноваженої на виконання функцій держави. Зокрема, їм заборонено займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому вона працює, а також виконувати роботу на умовах сумісництва, крім наукової, викладацької, творчої діяльності, медичної практики.
Чи належить начальник караулу до суб'єктів корупційного правопорушення?
Згідно з постановою Верховного Суду України "Про практику розгляду судами справ про корупційні діяння та інші правопорушення, пов'язані з корупцією" від 25 травня 1998 року № 13 в редакції від 3 березня 2000 року до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень притягаються лише особи, уповноважені на виконання функцій держави, а саме: державні службовці; депутати всіх рівнів; сільські, селищні, міські голови та голови районних і обласних рад; військовослужбовці (крім тих, що проходять строкову службу) та інші особи, які згідно з чинним законодавством притягаються до відповідальності за адміністративні правопорушення на підставі положень дисциплінарних статутів. Крім названих осіб, до суб'єктів корупційних правопорушень належать судці, прокурори, слідчі, особи рядового й начальницького складу органів внутрішніх справ, співробітники служби безпеки, посадові особи податкової адміністрації та податкової міліції, митної служби й інших правоохоронних органів, перелічених у частині 1 статті 2 Закону України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів" від 23 грудня 1993 року, а також працівники апарату суду, прокуратури й інших зазначених органів, уповноважені на виконання функцій держави.
Начальник караулу воєнізованої охорони — це професія, визначена Покажчиком професійних назв робіт за кодами професій, затвердженим наказом Державного комітету України по стандартизації, метролога і сертифікації від 27 липня 1995 року № 257. За нормами соціального забезпечення вона наближена до служби в правоохоронних органах. Так, відповідно до пунту "д" статті 3 Закону України "Про пенсійне забезпечення військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ" від 9 квітня 1992 року на працівників воєнізованої охорони поширюються умови, норми і порядок пенсійного забезпечення, встановлені для військовослужбовців строкової служби.
Як бачимо, безпосередньої відповіді чинне законодавство не пропонує.
Тому, на нашу думку, судові органи, вирішуючи це питання, виходили з комплексного застосування наведених норм, вважаючи начальника караулу уповноваженим на виконання державних функцій.
Відповідно до статті 1 чинного на той час Закону України "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 року підприємництвом визнається безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про боротьбу з корупцією" порушення спеціальних обмежень, якщо юно не містить складу злочину, тягне за собою адміністративне стягнення у вигляді штрафу від п'ятнадцяти до двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За порушення, вчинене повторно протягом року, передбачена адміністративна відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п'яти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і звільнення з посади чи інше усунення від виконання функцій держави.
Керуючись, очевидно, нормою частини З статті 12 Закону України "Про боротьбу з корупцією", вважаючи діяння І. такими, які свідчать про наявність у них ознак корупційного діяння або іншого правопорушення, пов'язаного з корупцією, Бахчисарайський районний суд АРК прийняв вищенаведене рішення.
Але, як свідчать матеріали судової справи, суд першої інстанції не врахував істотні фактичні обставини, що полягають у наступному. І. в період з 25 травня 1995 року по 10 вересня 1999 року хоча і був засновником товариства з обмеженою відповідальністю, але до його виконавчих органів не входив. Отже, висновок суду про те, що І. займався підприємницькою діяльністю у спосіб, заборонений Законом "Про боротьбу з корупцією", є помилковим.
Верховний Суд України визнав незаконною й необгрунтованою постанову Бахчисарайського районного суду АРК і, скориставшись своїм правом, наданим йому статтями 293 та 294 Кодексу України про адміністративні правопорушення, скасував це рішення, а справу закрив. Тим самим було визнано неправильним тлумачення діянь І. як таких, що становлять склад корупційного правопорушення.
У своєму рішенні вищий судовий орган, зокрема, зазначив, що законодавством передбачена відповідальність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, за заняття підприємницькою діяльністю лише безпосередньо, через представників або підставних осіб.
Досліджуючи зміст постанови Верховного Суду України від 9 червня 2000 року, пропонуємо звернути увагу на такі аргументи на її користь.
Перший — базується на нормі частини 2 статті 1 Закону України "Про підприємницт-во". Згідно з нею створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності — юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством. На важливість врахування цього положення при здійсненні захисту прав особою на зайняття підприємницькою діяльності наголошується і в листі Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 1 червня 2001 року № 1-221/3499.
Другий аргумент, на який, як нам видається, спирався Верховний Суд України, стосується відсутності в діях І. порушення спеціального обмеження, встановленого для державних службовців, які можуть і не бути засновниками (учасниками) підприємницького товариства. Для обставин даної судової справи це обмеження визначалось пунктом (в) частини 1 статті 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією": особа, уповноважена на виконання функцій держави, не має права входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об'єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність. Така заборона цілком виправдана, адже, як відомо, виконавчий орган здійснює поточне керівництво підприємницькою діяльністю товариства і підзвітний загальним зборам його учасників. Але ця заборона не є перешкодою для такої форми участі держслуж-бовця в управлінні товариством, якою є загальні збори.
Принагідно нагадаємо, що згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року з 1 січня 2004 року Закон України "Про підприємництво" (крім статті 4) втратив чинність. Однак значну частину положень цього Закону без змін, або з деякими модифікаціями, було відтворено в Господарському кодексі України. Згаданий Кодекс приділяє увагу підприємництву в Загальних положеннях та присвячує йому окрему — четверту главу під назвою "Господарська комерційна діяльність (підприємництво)". Отже, відповідно до частини 2 статті 3 Господарського кодексу України: "господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва — підприємцями". Згідно зі статтею 42 цього Кодексу "підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку".
Наприкінці зазначимо також, що відповідно до існуючих раніше правил, справедливо підтверджених частиною 2 статті 167 Господарського кодексу України, володіння корпоративними правами не вважається підприємництвом. І далі: законом можуть бути встановлені обмеження певним особам щодо володіння корпоративними правами та/або їх здійснення. Останнє положення є суттєвою позитивною новелою і, на наше переконання, важливим кроком у забезпеченні стабільності підприємницького (а отже, — і корпоративного) законодавства, оскільки дозволяє лімітувати коло суб'єктів корпоративних прав або обмежувати обсяг цих прав не президентським указом, постановою уряду, відомчою інструкцією або іншим підзаконним актом, а лише законами — нормативно-правовими актами найвищого рівня в Україні.