Будь-яка зацікавлена особа згідно зі ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі — ЩІК) вправі звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу й відмова від такого права є недійсною. Оскільки ж переважна кількість вимог зацікавлених осіб випливає зі спорів про суб'єктивне право чи охоронюваний законом інтерес, які виникають з цивільних, сімейних та трудових правовідносин, то основною процедурою розгляду цивільних справ є позовне провадження, яке відкривається винятково на підставі поданої до суду позовної заяви. Але при цьому слід враховувати, що хоча право на пред'явлення позову є складовою частиною вищезгаданого права кожної заінтересованої особи на звернення до суду за захистом, для того, щоб право на подання позовної заяви могло бути реалізовано у конкретній справі, необхідно додержуватися встановленого законом процесуального порядку пред'явлення позову.
Однією з найважливіших умов здійснення особою права на пред'явлення позову є дотримання вимог ЦІЖ щодо форми та змісту позовної заяви й доданих до неї документів — адже у супротивному випадку позовна заява залишиться без руху. Так, згідно зі ст. 137 ЦПК позовна заява має бути подана до суду обов'язково у письмовому вигляді та повинна містити наступні відомості:
Таким чином, саме за позовною заявою визначається і коло учасників процесу, і обсяг дослідження, а також належність доказів й необхідність забезпечення позову.
З метою захисту інтересів відповідача й дотримання гарантій принципу процесуальної рівності сторін положення ст. 138 ЦПК зобов'язують позивача при поданні позовної заяви до суду надати і її копії відповідно до кількості відповідачів, а залежно від складності й характеру справи, суддя може витребувати від позивача також і копії всіх доданих до заяви документів (щоправда, у певних категоріях справ цього не вимагається — згідно з ч. 3 ст. 138 ЦПК вказане правило не поширюється на позовні заяви в трудових справах, у справах про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника).
Як вже було зазначено, у разі, якщо позовну заяву подано без додержання викладених вимог щодо її форми та змісту, а також у випадках, коли не було сплачено державне мито, позовна заява залишається без руху, про що суддя постановляє відповідну ухвалу (в ній, зокрема, має бути зазначено, через які саме порушення цивільного процесуального законодавства позовну заяву залишено без руху та які дії необхідно вчинити позивачеві) й повідомляє про це позивача, одночасно надаючи йому строк для усунення недоліків (ч. 1 ст. 139 ЦПК). Тривалість цього строку згідно з п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду "Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції' від 21.12.1990 р. № 9 (з відповідними змінами й доповненнями) визначається суддею з урахуванням необхідного часу для повідомлення позивачеві про залишення заяви без руху у зв'язку з допущеними недоліками та їх усунення — отже, тривалість вказаного строку може бути різною залежно від певних обставин у кожному окремому випадку виявлення у позовній заяві недоліків.
Якщо позивач відповідно до вказівок судді у встановлений ним строк виконає передбачені законом вимоги та сплатить державне мито, позовна заява приймається судом й відповідно до ч. 2 ст. 139 ЦПК вважається поданою в день її первісного подання. У супротивному ж випадку (коли недоліки не було усунено позивачем у наданий йому для цього термін) позовна заява вважається неподаною й повертається позивачеві, про що суддя постановляє мотивовану ухвалу.
Майже такі самі вимоги щодо форми і змісту позовної заяви, а також наслідки наявності у ній недоліків, які викладеш у положеннях чинного ЦПК, містить й новий Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. (далі — новий ЦПК), який має набрати чинності з 1 січня 2005 р. (за умови ухвалення і набрання чинності до цього часу Адміністративним процесуальним кодексом України). Єдиною відмінністю, що має практичне значення, між чинним та новим ЦПК є наявність в останньому ще й такої підстави залишення позовної заяви без руху, як відсутність оплати витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (тобто витрат, пов'язаних з інформуванням учасників цивільного процесу про хід і результати розгляду справи, а також з виготовленням та видачею копій судових рішень). У чинному ЦПК такий вид судових витрат взагалі не передбачено, а от у Господарському процесуальному кодексі (далі — ЦПК) аналогічне положення .вже пройшло апробацію — у 2001 році до нього були внесеш зміни, за якими до складу судових витрат було включено й витрати на інформаційно-правове забезпечення судового процесу, а неподання доказів сплати цих витрат віднесено до підстав повернення суддею позовної заяви (ст. 44, п. 10 ч. 1 ст. 63 ЦПК). До речі, сума витрат на інформаційно-правове забезпечення судового процесу відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29.03.2002 р. № 411 складає 118 гривень (окрім позивачів, які у встановленому порядку були звільнені від сплати державного мита, вони звільняються і від сплати вказаних витрат). Яким же буде розмір витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у цивільному процесі, поки що невідомо, але він відповідно до змісту ст. 81 нового ЦПК буде не єдиним, а диференційованим залежно від категорії справи. Крім того, у деяких випадках зазначені витрати не підлягатимуть оплаті при зверненні до суду, а покладатимугься на сторони вже після розгляду справи — наприклад, у справах про поновлення на роботі, стягнення аліментів тощо.
Залишення заяви без руху є, певною мірою, умовною санкцією за порушення вимог процесуального законодавства — адже, хоча позивач й зазнає деяких труднощів у зв'язку з тим, що позовна заява не розглядається у суді до вчинення позивачем відповідних дій, однак їх неважко подолати шляхом виконання вказівок судді, які містяться в ухвалі про залишення заяви без руху. А от відмова судді у прийнятті позовної заяви тягне для позивача настання набагато більш несприятливих наслідків — по-перше, у переважній більшості випадків відмова у прийнятті позовної заяви перешкоджає повторному зверненню до суду з таким самим позовом, а по-друге, навіть якщо цивільне процесуальне законодавство й допускає можливість повторного звернення з заявою в тій самій справі після усунення допущених порушень, при відмові судді у прийнятті заяви перебіг позовної давності не зупиняється, оскільки позов у встановленому законом порядку пред'явлено не було, а тому і в такому разі негативні наслідки для позивача можуть виявитися досить-таки суттєвими.
Вичерпний перелік підстав для відмови у прийнятті позовної заяви наведено у ст. 136 ЦПК, відповідно до якої суддя не приймає заяви у наступних випадках:
Відмова судді в прийнятті позовної заяви відповідно до ч. 3 ст. 136 ЦПК не перешкоджає повторному зверненню до суду з заявою в тій же справі, якщо буде усунуто допущені порушення, лише у разі, коли у прийнятті заяви було відмовлено внаслідок її подання недієздатною особою, заява від імені заінтересованої особи була подана особою, що не має повноважень на ведення справи, а також якщо справа була не підсудна даному судові. В усіх же інших випадках відмови у прийнятті позовної заяви повторне звернення до суду з таким же самим позовом є неприпустимим.
Необхідно звернути увагу, що у п. 2 ч. 1 ст. 136 ЦПК ще й досі міститься положення про те, що підставою для відмови у прийнятті позовної заяви також може бути й недодержання заінтересованою особою, яка звернулася до суду, встановленого законом для даної категорії справ порядку попереднього позасудового вирішення справи. Між тим, Конституційний Суд у своєму рішенні від 09.07.2002 р. у справі № 1-2/2002 зазначив, що відповідно до ст. 8 Конституції України звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України, норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. За ч. 4 ст. 13 Конституції України держава зобов'язана забезпечити захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку, а відповідно до змісту ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, які виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Усі вказані положення Конституції України, як наголосив Конституційний Суд, не містять застереження щодо допустимості судового захисту тільки після досудового врегулювання спору та неприпустимості здійснення правосуддя без йсн го застосування. Також Конституційний Суд зауважив, що можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору.
З огляду на викладене цілком очевидно, що положення п. 2 ч. 1 ст. 136 ЦПК є неконституційним, оскільки обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосудця, порушує право особи на судовий захист. Звісно, згадана правова норма ЦПК вже тривалий час не застосовується на практиці, проте ще й досі не виключена зі змісту ЦПК, вводячи в оману окремих позивачів.
У новому ЦПК враховано позицію Конституційного Суду й про. відмову чи повернення позовної заяви у разі невикористання зацікавленою особою засобів досудового врегулювання спору згадки немає. Решту ж передбачених чинним ЦПК підстав для відмови у прийнятті позовної заяви у новому ЦПК розбито на підстави для відмови у відкритті провадження у цивільній справі й на підстави для повернення позовної заяви залежно від того, чи перешкоджала така відмова у прийнятті позовної заяви за чинним ЦПК повторному зверненню до суду з таким самим позовом, чи ні. Новий ЦПК у ч. 5 ст. 121 містить загальну вказівку на те, що повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню із заявою до суду, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для повернення заяви, тоді як відмова судді у відкритті провадження у справі, навпаки, є перешкодою для звернення до суду з таким же самим позовом (ч. 6 ст. 122 нового ЦПК).
Окрім вже згаданих, новий ЦПК відносить до підстав повернення позовної заяви й подання заяви про розірвання шлюбу під час вагітності дружини або до досягнення дитиною одного року без дотримання вимог, встановлених Сімейним кодексом України (нагадаємо, що за ч. 2 ст. 107 Сімейного кодексу України позов про розірвання шлюбу не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з подружжя або дитини).
Також слід звернути увагу на існування поряд з вищезазначеними санкціями за невиконання зацікавленою особою умов реалізації права на судовий захист ще однієї — залишення позовної заяви без розгляду. При цьому за своїм значенням для позивача вона майже збігається а поверненням позовної заяви (за чинним ЩІК — з відмовою у прийнятті позовної заяви, яка не перешкоджає повторному зверненню до суду з таким же позовом). Різниця ж між вказаними санкціями за порушення цивільного процесуального законодавства полягає у тому, що залишення позовної заяви без розгляду застосовується у тому разі, коли провадження у справі вже почалося (це випливає із п. 4 ст. 229 ЦПК, в якому однією з підстав залишення заяви без розгляду названо неявку в судове засідання позивача за викликом суду без поважних причин або ж повторну неявку позивача за викликом суду незалежно від причин).
Таким чином, порушення встановленого законодавством порядку пред'явлення позову, залежно від того, які ж саме вимоги ЦПК не були виконані, тягне застосування однієї з передбачених законом санкцій — відмову у прийнятті позовної заяви, її повернення, залишення позовної заяви без руху або ж без розгляду.