Зазвичай, після смерті людини її майно успадковують близькі до неї особи — або ті, на кого вказав сам спадкодавець у заповіті, або ж (за відсутності останнього) родичі спадкодавця, що одержують право на спадкування відповідно до встановленого законом порядку черговості. Проте іноді все ж таки трапляються ситуації, коли спадщина внаслідок певних чинників не переходить до жодного зі спадкоємців
Підставою для визнання спадщини відумерлою, яка викликає на практиці найменше ускладнень, є, звісно, повна відсутність у померлого спадкоємців — адже у такому разі спадкоємців за законом у спадкодавця взагалі не існує (але, враховуючи, що чинне цивільне законодавство передбачає аж п'ять черг спадкоємців за законом, до яких входять родичі спадкодавця до шостого ступеня спорідненості включно, такий випадок є досить рідкісним), а заповіту спадкодавець не склав. За таких обставин просто немає особи, яка б була зацікавлена в оскарженні рішення суду про визнання спадщини відумерлою. До речі, за вказаною підставою може бути визнана відумерлою не уся спадщина, а лише її частина — наприклад, якщо у спадкодавця немає спадкоємців за законом, а у заповіті зроблені розпорядження тільки щодо певної частини спадкового майна. У такому разі визнається відумерлою лише не заповідана частина спадщини.
Визнання ж спадщини відумерлою за усіма, іншими підставами, зазвичай, пов'язано з деякими труднощами, оскільки у таких випадках особи, що могли б за заповітом чи законом успадкувати майно померлого, фактично існують, але внаслідок певних обставин реалізувати своє право на спадкування вони не мають можливості. До таких обставин належать:
Як правило, спадщина визнається відумерлою внаслідок поєднання декількох із зазначених підстав (скажімо, коли заповіту не існує, частину спадкоємців за законом від права на спадкування усунено, а усі інші відмовилися від прийняття спадщини). І хоча причини, через які не існує спадкоємців, які могли б відповідно до чинного законодавства реалізувати своє право на спадкування, правового значення не мають (важливим є лише сам факт відсутності таких спадкоємців), все ж таки розглянемо надалі більш детально кожний з наведених випадків, що може призвести до відумерлості спадщини, оскільки неправильне застосування законодавства щодо встановлення наявності будь-якої з причин відсутності у потенційних спадкоємців права на спадкування автоматично тягне й безпідставність визнання спадщини відумерлою.
У ст. 1224 ЦК міститься перелік осіб, що усуваються від права на спадкування (тобто позбавляються суб'єктивного права спадкувати після конкретного спадкодавця, не втрачаючи при цьому права бути спадкоємцями після інших осіб). Відповідно до ч. 1 ст. 1124 ЦК від права на спадкування усуваються особи, які умисно позбавили життя спадкодавця чи будь-кого з можливих спадкоємців або ж вчинили замах на їх життя (вказане правило не поширюється на осіб, які такий замах вчинили, але спадкодавець, знаючи про це, все ж призначив їх своїми спадкоємцями за заповітом). При цьому слід зважати на те, що для застосування даної правової норми необхідно, щоб вказані дії були вчинені особою умисно й були встановлені вироком суду (якщо особу засуджено за вчинення злочину з необережності, то ця обставина не може слугувати підставою для усунення спадкоємця від права на спадкування). Але разом з тим слід звернути увагу, що положення ч. 1 ст. 1224 ЦК не вимагають, щоб умисні дії, внаслідок яких настала смерть спадкодавця або спадкоємця, обов'язково кваліфікувалися як вбивство чи замах на нього — цілком достатньо, щоб зазначені дії були умисними, протиправними та посягали на життя спадкодавця або будь-кого з його можливих спадкоємців.
Також не мають права на спадкування особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни чи скасувати його й цим сприяли виникненню у них самих чи в інших осіб права на спадкування або ж збільшенню їхньої частки у спадщині.
У частинах 3 — 5 ст. 1224 ЦК перераховано осіб, які усуваються від права на спадкування лише за законом, а не за заповітом. Зокрема, не мають права на спадкування батьки після дітей, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав і їхні права не були поновлені на час відкриття спадщини, а також батьки (уси-новлювачі) та повнолітні діти (усиновлені), які ухилялися від виконання обов'язку щодо утримання спадкодавця (ця обставина має бути встановлена судом). Таким чином, у даному випадку мова йде про своєрідні цивільно-правові санкції за неналежне виконання особою своїх обов'язків, що випливають із сімейного законодавства. Не мають права на спадкування одна після одної й особи, шлюб між якими є недійсним або ж визнаний таким за рішенням суду.
Єдиним випадком, коли особа усувається від права на спадкування не автоматично, а лише у судовому порядку, є ухилення потенційного спадкоємця від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або ж каліцтво перебував у безпорадному стані.
Усі викладені правила щодо усунення певних осіб від права на спадкування поширюються й на тих спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку у спадщині — спеціальна вказівка на це міститься у ч. 6 ст. 1224 ЦК. Таким чином, навіть особи, що мають особливий статус порівняно з іншими спадкоємцями, не зможуть уникнути застосування санкцій за свою негідну поведінку. До того ж, положення ст. 1224 ЦК поширюються й на осіб, на користь яких зроблено заповідальний відказ (адже відказоодержувачі хоч можуть і не належати безпосередньо до кола спадкоємців, але тим не менш отримують частину спадкового майна як кредитори за зобов'язанням від особи, що одержала спадщину).
Згідно з ч. З ст. 1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шести місяців з дня відкриття спадщини не заявить про свою відмову від неї. Усім же іншим спадкоємцям, які бажають прийняти спадщину, необхідно подати у шестимісячний строк з дня відкриття спадщини до нотаріальної контори заяву про її прийняття — у противному випадку вони вважатимуться такими, що спадщину не прийняли (ч. 1 ст. 1272 ЦК). Щоправда, за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини (наприклад, хвороби, перебування у тривалому відрядженні тощо), суд може визначити йому додатковий термін, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. За таких обставин спадкове майно підлягає перерозподілу між усіма спадкоємцями, а у разі, коли спадщина вже перейшла як відумерла до територіальної громади, то юна згідно з ч. 2 ст. 1280 ЦК має бути повернена спадкоємцеві у повному обсязі в натурі, а якщо спадкове майно вже було продано чи реалізовано у будь-який інший спосіб, спадкоємець вправі вимагати виплати йому відповідної грошової компенсації. Зважаючи на те, що прийняття спадщини є правом, а не обов'язком спадкоємців, останні шляхом подання відповідної заяви до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини можуть у будь-який час протягом шести місяців з дня відкриття спадщини відмовитися від її прийняття (після закінчення цього терміну спадкоємець вважається таким, що не відмо-ііиіісн, н не іірийіжи спадщину). Необхідно було продано чи реалізовано у будь-який інший спосіб, спадкоємець вправі вимагати виплати йому відіюівдкої грошової компенсації.
Зважаючи на те, що прийняття спадщини є правом, а не обов'язком спадкоємців, останні шляхом подання відповідної заяви до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини можуть у будь-який час протягом шести місяців з дня відкриття спадщини відмовитися від її прийняття (після закінчення цього терміну спадкоємець вважається таким, що не відмовився, а не прийняв спадщину). Необхідно звернути увагу, що відмова від спадщини від імені неповнолітньої чи недієздатної особи, яка повинна бути зроблена їхніми представниками, можлива лише за умови надання на це дозволу органом опіки і піклування, якщо вони дійдуть висновку, що така відмова не порушуватиме права неповнолітньої чи недієздатної особи.
Відмова від спадщини (так само, як і її прийняття) має універсальний характер — неможливо відмовитися лише від частини спадкового майна, бо це автоматично тягає відмову й від усієї іншої спадщини. А от відмова від прийняття спадщини на користь інших осіб є цілком правомірною, якщо тільки юна не суперечить закону чи волі спадкодавця. Так, спадкоємець за заповітом вправі відмовитися від прийняття спадщини лише на користь іншого спадкоємця за заповітом, а спадкоємець за законом — на користь будь-якого із спадкоємців за законом незалежно від черги. Відмова ж від спадщини на користь особи, яку спадкодавець шляхом вказівки на це у заповіті позбавив права на спадкування, або ж особи, яку від спадкування було усунено, є недійсною.
Отже, якщо після ретельного вивчення усіх можливих випадків втрати потенційними спадкоємцями можливості на реалізацію права на спадкування виявиться, що серед усіх існуючих спадкоємців таки немає жодного, хто був би вправі прийняти спадщину, остання буде визнана відумерлою. Але це може статися лише за рішенням суду, яке приймається за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (ним згідно зі ст. 1221 ЦК є останнє місце проживання спадкодавця, а у разі, коли воно невідоме, — місцезнаходження нерухомого майна чи його основної частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна).
На відміну від загального строку для прийняття спадщини, який, як вже було зазначено, становить шість місяців з дня відкриття спадщини, заява про визнання спадщини відумерлою подається лише після спливу одного року з дня відкриття спадщини. При цьому якщо спадкоємці вправі вирішувати питання про прийняття спадщини на власний розсуд (адже вони можуть подати заяву як про прийняття спадщини, так і про відмову від неї, або ж взагалі не вчиняти жодних дій), то для органу місцевого самоврядування подання заяви про визнання спадщини відумерлою є не правом, а обов'язком — вказаний орган не вправі ухилитися від подання відповідної заяви до суду.
Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини, а оскільки до складу спадщини входять не лише права, а й обов'язки спадкодавця, які не припиняються у зв'язку з його смертю, то територіальна громада, що набула відумерле майно, зобов'язана (як і будь-які спадкоємці) відповідно до ч. 4 1277 ЦК задовольнити усі вимоги кредиторів спадкодавця, пов'язані з відшкодуванням майнової та моральної шкоди, завданої їм спадкодавцем, а також сплатою неустойки, яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за його життя. При цьому відшкодуванню підлягає будь-яка майнова шкода (збитки), завдана спадкодавцем, — як та, що виникла внаслідок невиконання чи неналежного виконання спадкодавцем своїх договірних зобов'язань, так і та, що була ним завдана іншим особам внаслідок пошкодження їхнього майна, каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я чи смертю. Щодо обов'язку відшкодувати заподіяну спадкодавцем моральну шкоду, а також сплатити неустойку (штраф чи пеню), яка б мала бути виплачена кредиторові спадкодавцем, то вони підлягають виконанню власником спадкового майна лише за наявності відповідного рішення, прийнятого судом ще за життя спадкодавця.
Не прийнята спадкоємцями спадщина охороняється у звичайному порядку до моменту визнання її відумерлою. Особами, на яких згідно з ч. 2 ст. 1283 ЦК покладається охорона спадкового майна, є нотаріуси за місцем відкриття спадщини (у населених пунктах, де нотаріусів немає, ці функції виконують відповідні органи місцевого самоврядування). Заходи з охорони спадкового майна згідно з п. 190 Інструкції "Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України", затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. № 20/5, полягають у проведенні опису майна спадкодавця, призначенні його охоронця та передачі майна йому на зберігання. Якщо ж у складі спадщини є майно, яке окрім охорони потребує ще й утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для його підтримання у належному стані, нотаріус за заявою зацікавленої особи (наприклад, представника територіальної громади), після пред'явлення свідоцтва про смерть спадкодавця укладає договір на управління спадщиною, який у разі відсутності спадкоємців діє до ухвали судом рішення про визнання спадщини відумерлою (п. 195 вищезгаданої Інструкції).
Наприкінці звернемо увагу ще на один важливий аспект, пов'язаний з долею спадщини у разі відсутності спадкоємців, які могли б її прийняти, якщо спадкодавець умер, перебуваючи за кордоном, де також, як і в Україні, мав певне майно. Зважаючи на подекуди кардинально відмінні від законодавства України положення спадкового права, що діють у зарубіжних країнах, вказане питання вирішується переважно на підставі міжнародних договорів про правову допомогу, згідно з якими віду-мерле рухоме майно передається державі, громадянином якої на момент смерті був спадкодавець, а відумерле нерухоме майно переходить у власність держави, на території якого воно знаходиться (наприклад, саме таке за змістом положення міститься у ст. 49 Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладеної країнами СНД у Кишиневі 07.10.2002 р.).