Банківська таємниця складається з відомостей конфіденційного характеру щодо особи та фінансово-економічного становища клієнта та кореспондента, операцій та стану рахунків. Банківська таємниця відноситься до категорії інформації, яка є об'єктом цивільних прав, оскільки прямо віднесена до зазначених об'єктів Цивільним кодексом (ст. 200 ЦК). Тобто сама банківська таємниця — це особливий вид банківської інформації, що в процесі співпраці між суб'єктами певних правовідносин набуває матеріальної (задокументованої) форми та трансформується у банківську таємницю, власником якої є клієнт, а володільцем — банківська установа.
Правовий інститут банківської таємниці є гарантією забезпечення таємності інформації, що становить банківську таємницю, та служить засобом захисту економічних інтересів особи. Історія формування правового інституту банківської таємниці розпочинає свій відлік від прийняття першої редакції Закону України "Про банки і банківську діяльність", в якому поняття банківської таємниці містилось у ст. 52. Частина перша статті 60 чинної редакції Закону "Про банки і банківську діяльність" надає визначення банківської таємниці як відомостей про діючих клієнтів банку (хоча цим режимом охоплюється також інформація про клієнтів, які припинили свої відносини із банком, рівно як інформація про клієнтів інших банків, з яким клієнти даного банку мають комерційні або інші відносини). Законом надається правова охорона відомостям про:
Банківська таємниця за своїм обсягом та змістом частково збігається з комерційною, яка є певним обсягом інформації, що має економічну цінність для її власника — суб'єкта господарської діяльності, відповідним чином відокремлена і підлягає спеціальному правовому режиму доступу й використання. Комерційна таємниця є об'єктом злочинів, передбачених статтями 231, 232 Кримінального кодексу. Але хоча кримінальним законом банківській таємниці не надається правова охорона, також існує реальна можливість спричинення шкоди суспільним відносинам у сфері господарської діяльності шляхом вчинення протиправних дій щодо банківської таємниці. Отже, чи не є доцільним визнати предметом злочинів, передбачених статтями 231, 232 КК, поряд з комерційною таємницею також і банківську?
Найважливішими елементами правовідносин, які пов'язані із режимом банківської таємниці, є головні суб'єкти цього правовідношення — клієнти та кореспонденти банку та сама банківська установа — володар банківської таємниці. Статтею 61 Закону "Про банки та банківську діяльність" встановлені обов'язки банку щодо забезпечення збереження банківської таємниці. Виконання банком обов'язків щодо зберігання інформації здійснюється на трьох рівнях.
На першому забезпечується збереження інформації всередині самої банківської установи. Це передбачає встановлення чіткого переліку осіб — працівників банку, які мають доступ до банківської таємниці, встановлення режиму запобігання несанкціонованому доступу до документів та електронних носіїв інформації, що її містять. На службовців банку покладається обов'язок із нерозголошення та невикористання з вигодою для себе або третіх осіб інформації, що була отримана ними у порядку виконання службових обов'язків (вступаючи на посаду, вони підписують відповідне зобов'язання).
Другий рівень полягає у виконанні банком цілого ряду функцій з недопущення розголошення банківської таємниці всередині банківської системи. При цьому, суб'єктами, що мають право на ознайомлення з інформацією на зазначеному рівні, є інші банки, а також службовці Національного банку України або уповноважені ними особи, які в межах повноважень, наданих Законом "Про Національний банк України", здійснюють функції банківського нагляду або валютного контролю.
До третього рівня виконання банком обов'язків із збереження ним банківської таємниці у взаємовідносинах із будь-якими іншими особами, не віднесеними до жодного з перших двох рівнів. Обов'язок із нерозголо-шення та невикористання банківської таємниці у власних інтересах або на користь третіх осіб покладається й на приватних осіб та організації, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку безпосередньо чи опосередковано отримали конфіденційну інформацію, що становить банківську таємницю. У разі заподіяння банку чи його клієнту збитків шляхом витоку зазначеної інформації, з органів, які уповноважені здійснювати банківський нагляд, відповідальність із відшкодування збитків покладається на винні органи.
Згідно з частиною четвертою статті 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта.
Державні органи, які мають право та підстави на отримання інформації, що містить банківську таємницю, визначені статтею 62 Закону:
Наведене допомагає більш чітко висвітлити коло та повноваження суб'єктів відносин з отримання відомостей, які містять банківську таємницю.
Закон встановлює чіткі правила оформлення письмової вимоги органу державної влади на отримання в банківській установі відомостей, що містять банківську таємницю. Вона повинна бути:
Норми Кримінально-процесуального кодексу України стосовно витребування від банків відомостей, які становлять банківську таємницю, вступають між собою в певну колізію. Відповідно до статті 14-1 Кримінально-процесуального кодексу таємниця банківських вкладів та рахунків охороняється законом, а розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється з письмового дозволу власника такої інформації або за рішенням суду. Таким чином, законодавцем встановлюється важливий принцип кримінального процесу — розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, у двох випадках: з письмового дозволу власника такої інформації або за рішенням суду. Одночасно стаття 66 Кримінально-процесуального кодексу передбачає право особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суда в справах, які перебувають в їх провадженні, вимагати від банків відомості, які містять банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність".
Принцип розкриття інформації, що містить банківську таємницю, через зазначення вичерпного переліку підстав розкриття такої інформації у статті 14-1 Кримінально-процесуального кодексу дозволяє неоднозначно тлумачити норму статті 66 цього Кодексу, що дозволяє особі, яка провадить дізнання, слідчому, прокурору і суду, з метою встановлення необхідних у справі фактичних даних, вимагати від банків надання в обов'язковому порядку інформації, що становить банківську таємницю.
Подолання колізії норм зазначених статей вбачається можливим шляхом вирішення її на користь статті 66 Кримшально-процесуально-го кодексу лише щодо розкриття інформації, яка становить банківську таємниці, стосовно юридичних осіб та фізичних осіб, що є суб'єктами підприємницької діяльності. Щодо інших фізичних осіб банк має право розкривати банківську таємницю виключно за рішенням або на письмову вимогу суду, адже банківська таємниця є однією з таємниць особистого життя особи та належить до особистих немайнових прав, що охороняються Цивільним кодексом (ст. 301).
Сторінку підготувала Наталія МЕЩЕРЯКОВА
По материалам газеты "Юридичний вісник України" від 13-19 листопада 2004 р. № 46