Донєдавна система охорони здоров'я в Україні відповідала бюджетній моделі, для якої пріоритетними були адміністративні способи регулювання переважного числа правовідносин, пов'язаних з організацією п наданням медичної допомоги населенню. Проте в умовах багатоукладності форм власності відбувається лібералізація розвитку приватного сектора у сфері охорони здоров'я. Стаття 49 Конституції України закріплює право громадянина на безоплатну медичну допомогу у державних і комунальних закладах охорони здоров'я і, одночасно, гарантує розвиток лікувальних закладів усіх форм власності. У медичній сфері на сьогодні застосовуються безліч правових норм, що регулюють порядок утворення медичного підприємства, його ліцензування та акредитацію; норми, що регулюють оподатковування лікувальних і фармацевтичних підприємств; норми, що визначають специфіку трудових відносин лікаря з роботодавцем і пільги медичним працівникам; цивільно-правові норми, що регулюють порядок укладання й виконання договорів з надання медичних послуг, регулюють поняття п меЖі лікарської таємниці; норми страхового права тощо.
Протягом останнього десятиліття правовий підхід до медичної послуги і юридичного регулювання її надання істотно змінився. Причиною такої зміни є перехід надання істотної частини медичних послуг на платну основу і, як наслідок цього, набуття медичною послугою властивостей товару й перетворення статусу пацієнта в статус споживача з відповідним збільшенням обсягу його прав і повноважень. Розвиток приватної медицини обумовив зміну погляду, який існував донедавна, на діяльність лікаря як "непродуктивну працю", що не дозволяло говорити про її продукт — медичну послугу як товар і, відповідно, як об'єкт цивільного права.
Підставою розглядати медичну послугу як ідеальний продукт, що має певну вартість, є оборотоздатність медичної послуги в конкретних приватноправових відносинах з надання медичних послуг. Призначення правового механізму для врегулювання зазначених правовідносин полягає як у забезпеченні реалізації прав і законних інтересів його учасників (громадян, медичних закладів, лікарів), так і в стимулюванні економічної доцільності приватної медичної діяльності. Таким правовим механізмом є цивільно-правовий договір про оплатне надання медичних послуг.
Чинне цивільне законодавство України передбачає свободу в укладенні договору та визначенні умов договору з урахуванням вимог чинного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 Цивільного кодексу, далі — ЦК), але не містить правової моделі для регулювання відносин щодо оплатного надання медичних послуг з урахуванням їх відмітних особливостей. Медична послуга є нетиповим об'єктом цивільного права, отже, існує певна правова невизначеність таких принципових питань, як предмет та істотні умови договору про оплатне надання медичних послуг, момент виникнення суб'єктивних прав і обов'язків у його сторін, цивільна відповідальність за невиконання чи неналежне виконання цього договору тощо. Процес виробництва медичних послуг має метою певний корисний ефект, а оскільки зазначені відносини є товарно-грошовими, вартісними й передбачають обмін їх на гроші та споживання цих послуг фізичною особою, то, таким чином, набувають юридичної форми майнових відносин. Цивільно-правова природа майнових відносин з оплатного надання медичних послуг виявляється в ознаках, властивих винятково цивільно-правовому методу регулювання, насамперед юридичній рівності, дис-позитивності та ініціативності учасників у становленні і розвитку названих правовідносин.
Відмітними рисами медичної послуги є:
Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі, але цей правовий акт не містить прямого позитивного регулювання цивільних правовідносин щодо оплатно-m шипшин медичних послуг. До джерел договірного регулювання правовідносин щодо оплатного надання медичних послуг крім норм, власне, Цивільного кодексу належить Закон "Про захист прав споживачів", оскільки предметом його регулювання є відносини між послугодавцями і їх споживачами в умовах різних форм власності та державного захисту прав останніх. Споживачем послуги у даному випадку виступає пацієнт клініки — фізична особа, а послугодавцем — медичний заклад, тобто сам лікар знаходиться поза договором, що розглядається. Він перебуває у трудових відносинах із закладом, що здійснює господарську діяльність з медичної практики. До суб'єктів господарювання, що здійснюють медичну практику, встановлюються кваліфікаційні вимоги, затверджені Ліцензійними умовами провадження господарської діяльності з медичної практики, затвердженими спільним наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва та Міністерства охорони здоров'я України від 16.02.2001 р. №38/63, розробленими відповідно до Основ законодавства України про охорону здоров'я. Згідно зі ст. 74 Основ законодавства України про охорону здоров'я медичною діяльністю можуть займатися особи, які мають відповідну спеціальну освіту і відповідають єдиним кваліфікаційним та освітнім вимогам, які можуть засвідчуватись дипломом державного зразка про медичну освіту; сертифікатом лікаря-спеціаліста та посвідченням про присвоєння (підтвердження) відповідної кваліфікаційної категорії за спеціальністю, виданими відповідно до Положення, про порядок проведення атестації лікарів, затвердженого наказом МОЗ України від 19.12.97 р. № 359; свідоцтвом про проходження підвищення кваліфікації та перепідготовки молодших медичних та фармацевтичних працівників, виданим відповідно до Положення затвердженого наказом МОЗ України від 07.09.93 р. №198; документом, що підтверджує стаж роботи за спеціальністю на момент подачі заяви (копія трудової книжки з даними за останні п'ять років або виписка з неї). Суб'єктам господарювання забороняється допускати до здійснення медичної практики осіб, які не відповідають цим кваліфікаційним вимогам. Отже, для пацієнта, який звертається до медичного закладу, що має відповідну ліцензію, існують гарантії отримання медичної допомоги кваліфікованим персоналом.
Риси сучасного договору про оплатне надання медичних послуг можна знайти в римському locatio-conductio operarum, рецепція положень якого відбулась у цивільне право України. Згідно зі ст.630 ЦК договором може бути встановлено, що його окремі умови визначаються відповідно до типових умов договорів певного виду, але якщо у договорі не міститься посилання на такі типові умови, вони можуть застосовуватись як звичай ділового обороту, що відповідає вимогам ст. 7 ЦК. На жаль, типових умов договору на надання медичних послуг в Україні немає, тому медичні заклади практикують укладання договорів з пацієнтами з урахуванням специфіки лікування та доцільності встановлення тих чи інших умов договору.
Медичні правовідносини можуть виникати за різних обставин. Цивільні правовідносини з оплатного надання медичних послуг мають підставою виникнення цивільно-правовий договір, а саме договір про оплатне надання медичних послуг. Підставою ж виникнення публічно-правових відносин, в яких кожен медичний робітник зобов'язаний безоплатно подати необхідну медичну допомогу фізичній особі, є наявність небезпечного стану для життя останньої, але це не виключає укладання цивільно-правового договору на оплатне надання медичних послуг після виведення пацієнта з небезпечного для життя стану. Треба зазначити, що право на укладання договору має тільки пацієнт (за винятком випадків, коли пацієнтом є малолітні або неповнолітні діти, особи, визнані недієздатними), оскільки діяльність послугодавця пов'язана із особливим благом-фізичної особи — здоров'ям та правом особи на таємницю про стан свого здоров'я (ст.286 ЦК).
За змістом договору основним обов'язком послугодавця (в особі лікаря, пов'язаного з суб'єктом господарювання, що здійснює медичну практику, трудовими відносинами, а у випадку залучення для консультацій чи окремих медичних дій спеціалістів з інших закладів, має укладатися цивільно-правовий договір між закладами) є обов'язок надати медичні послуги за правилами lege artis, тобто відповідно до сучасних досягнень медичної науки, а основним обов'язком послугоотримувача є оплата медичних послуг і обов'язок виконувати всі вимоги послугодав-ця, що забезпечують якісне надання медичних послуг, включаючи повідомлення для цього необхідних відомостей (плану лікування, який має бути засвідчений підписом пацієнта), а також обов'язок прийняти медичні послуги та виконувати всі розпорядження лікаря та внутрішній розпорядок медичного закладу. При цьому договір не може обмежувати право пацієнта на інформацію про стан свого здоров'я і право на таємницю про стан свого здоров'я. Тому договір має містити умову обов'язкового ознайомлення пацієнта з медичною документацією, яка відображає стан його здоров'я, і одержувати консультації по ній в інших фахівців, а також право отримувати копії всіх медичних документів, що відображають стан його здоров'я.
Підставою виникнення цивільної відповідальності є протиправне порушення чужого суб'єктивного права за умов наявності протиправності, тобто факту недотримання стороною умов договору про оплатне надання медичних послуг, вимог закону й інших правових актів, вимог, що звичайно ставляться в медицині до медичних дій чи діяльності, тобто вимоги які є загальновизнаними та загальноприйнятими в медицині; наявності шкоди та необхідного причинно-наслідкового зв'язку між протиправним порушенням суб'єктивного права контрагента та заподіяною йому шкодою. Умовою відповідальності медичного закладу є порушення суб'єктивних прав пацієнта як споживача. Але надання послуг у сфері медичної діяльності пов'язана з такою категорією випадків, які можна назвати "непереборною силою". Виникнення таких підстав, що у переважній більшості випадків звільняє сторони від цивільно-правової відповідальності, пов'язано здебільшого з настанням непередбачуваних у лікуванні випадків, пов'язаних з неможливістю медичного закладу отримати повних даних анамнезу. Крім відповідальності, передбаченої у цивільно-правовому договорі про надання оплатних медичних послуг, відповідальність медичного закладу врегульована численною кількістю нормативних актів, діяльність закладу контролюється з боку держави. Заподіяння шкоди життю та здоров'ю при наданні медичної допомоги залишається досить розповсюдженим явищем. Відповідальність за заподіяння шкоди при наданні медичної допомоги регулюється нормами цивільного права, при кримінально-правовій відповідальності за заподіяння шкоди майнова відповідальність за здійснення злочину виникає в рамках цивільного позову в кримінальному процесі, й шкода відшкодовується за правилами цивільно-процесуального законодавства. Відповідно до чинного законодавства шкода, заподіяна життю й здоров"ю громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, шо заподіяла шкоду (медичним закладом). З іншого боку, успіх лікування багато в чому пов'язаний із поводженням самого пацієнта, і законодавство передбачає як право на охорону здоров'я, так і певні обов'язки. Мова йде про так звану позитивну відповідальність, що припускає уважне й дбайливе ставлення до свого здоров'я (ст. 10 Основ законодавства України про охорону здоров'я), але класична негативна або ретроспективна відповідальність, що наступає за порушення конкретних обов'язків, закріплених у правових нормах, законодавством не врегульована. Звичайно, можна сказати, що право на здоров'я або право на охорону здоров'я — це суб'єктивне право або міра можливого поводження суб'єкта, людина вправі сама розпоряджатися таким особистим благом, як здоров'я. Прав у пацієнта-споживача чимало, а належна поведінка пацієнта припускає лише сприяння лікареві при здійсненні лікувального процесу, дотримання режиму лікування та реабілітації. Тому при укладанні договору на надання медичної допомоги обов'язок пацієнта повинен бути закріплений у ньому з максимальною чіткістю й коректністю.
Позицію законодавця з питання обсягу прав споживача при його вступі у відносини із приводу придбання медичної послуги можна позначиги наступною тезою "Пацієнт завжди правий", але принцип свободи договору надає медичному закладу можливість створювати умови для захисту своїх прав як контрагента в цивільно-правовому договорі.