З набранням чинності Законом № 161-XIVзникла потреба у застосуванні такої форми використання земель, як право тимчасового землекористування. Земельний кодекс не містить норм, що регулюють надання земель у тимчасове користування. Водночас у цьому Кодексі містяться положення, які регулюють вилучення землі у постійне користування. Однак цей порядок обмежено, оскільки ст. 149 Земельного кодексу визначено, що земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування (тобто із земель, що перебувають у державній чи комунальній власності). Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень. Уразі незгоди землекористувача з вилученням земельної ділянки питання вирішується в судовому порядку.
Новою для нашого законодавства є категорія земельного сервітуту.
Статтями 98, 99 Земельного кодексу визначено, що право земельного сервітуту — це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не призводить до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він установлений. У суспільних інтересах права власника можуть бути певною мірою обмежені законом, або ж на його земельну ділянку можуть бути накладені певні обтяження. Саме для цього в новому Земельному кодексі передбачено можливість покладення на власника ділянки обов'язку дозволити її використання власником сусідньої ділянки з метою усунення недоліків останньої, тобто встановлення земельного сервітуту.
Право власності на землю не є абсолютним, тому в Земельному кодексі збереглися положення щодо цільового призначення земель та встановлено обов'язок усіх власників землі та землекористувачів використовувати землю відповідно до її цільового призначення. Крім того, право на землю може обмежуватися встановленням спеціальних охоронних зон навколо певних категорій земельних ділянок, а також інших обмежень права на набуття землі у власність (наприклад, іноземними громадянами та юридичними особами) та права щодо розпорядження землею з боку приватних власників та користувачів. На власників земель як на землекористувачів може бути покладено додаткові обов'язки щодо охорони земель та збереження їх продуктивності, естетичної привабливості тощо.