У січні 2001 року споживач придбав квитки для авіаперельоту з України до Італії транзитом через країну перевізника, а також — квиток у зворотньому напрямку. Причому у зворотньому квитку дата виліту — відкрита, оскільки точну дату в зв'язку з причиною поїздки — лікуванням — споживач не знав.
Оскільки перевізник є нерезидентом, квитки купувалися через юридичну особу, яка представляла інтереси перевізника на території України за агентською угодою.
Через п'ять місяців споживач зазбирався на Батьківщину, але виявилося, що представництво перевізника в Італії перестало працювати, інші компанії-перевізники відмовилися надавати місце за квитком цих авіаліній.
Зрештою, споживачеві довелося купувати новий квиток, щоб таки повернутися.
Звернення до компанії, що продала в Україні згадані квитки на перевезення, з метою повернути витрачені зайво кошти, ні до чого не привели, і споживач, за посередництва місцевого управління захисту споживачів, звернувся до суду з вимогою стягнути із продавця квитків затрати та відшкодувати завдану споживачеві моральну шкоду.
Власне, позиція споживача є зрозумілою: він бажав повернути свої гроші та домогтися відшкодування за поневіряння, що йому довелося витерпіти. Для цього він, по-перше, вирішив звернутися до суду на підставі законодавства про захист прав споживачів, по-друге, додатково мотивував свої вимоги нормами цивільного законодавства, що передбачають відповідальність за шкоду, завдану як унаслідок порушення зобов'язань (фактично договірних відносин), так і унаслідок завдання позадоговірної шкоди. Єдиним суб'єктом відповідальності за цим позовом виступила компанія, що продала йому квитки.
Натомість відповідач — сторона, яка за агентською угодою продавала квитки перевізника — заперечувала проти позову з таких підстав.
Із угоди між перевізником та агентом з продажу авіаквитків випливає, що останній лише оформлював (продавав) авіаквитки, які надавалися авіперевізником. Оскільки саме авіаперевізник надає послугу і зобов'язаний дотримуватися правил перевезень, нормативів якості обслуговування пасажирів (ст. 62 Повітряного кодексу), позов, на думку відповідача у справі, заявлений не до належної сторони.
Крім того, відповідач додатково повідомив, що в той час, коли споживач знаходився в Італії, компанія-перевізник збанкрутіла, дію згаданої агентської угоди було припинено у лютому 2001 p., проведено взаємний розрахунок між сторонами, а отже, як не прикро, можливості повернути кошти споживачеві немає.
Справа розглядалася судами неодноразово. Згідно з рішенням районного суду від 17 грудня 2002 р. позов задововолено. За ним суд дійшов висновку, що угода між авіаперевізником та продавцем квитків є договором комісії (ст. 397 ЦК УРСР 1963 р. і ст. 1016 нового Цивільного кодексу України 2003 p.).
Рішенням районного суду від 20 листопада 2003 р. у позові відмовлено. Відповідно до цього рішення суд дійшов висновку, що за угодою між перевізником та компанією з реалізації авіаційних квитків, остання є агентом. А отже, відповідальність за неналежне виконання послуги перевезення повинен нести перевізник (ст. 207 ЦК УРСР і ст. 622 ЦК України 2003 p., так і п. 11.3.2 Правил міжнародних перевезень пасажирів, багажу та вантажів).
Апеляційний суд у своєму рішенні від 8 червня 2004 р. послався на ст. 397 ЦК УРСР, відповідно до якої за угодою, що здійснена за договором комісії, комісіонер має права та обов'язки за цією угодою, хоча б комітент був названий в угоді або вступив з третьою особою у безпосередні відносини.
Згідно з ч. 1 ст. 395 ЦК УРСР 1963 р. комісіонер здійснює правочини за рахунок комітента, проте від свого імені та за винагороду. Суд встановив, що за продаж квитків, у тому числі того, яким споживач не скористався, посередник отримав комісійну винагороду.
Тому відповідно до аргументів апеляційної інстанції у відносинах з третіми особами він [боржник] виступає як самостійний суб'єкт та набуває як права, так і обов'язки з угоди, вчиненої ним з третьою особою. Після укладення угоди третя сторона може пред'являти претензії комісіонеру. Невиконання або неналежне виконання угоди тягне за собою відповідальність відповідно до статей 15, 19, 24 Закону "Про захист прав споживачів", а також згідно зі ст. 161 Цивільного кодексу 1963 p.".
Таким чином, три судові інстанції, розглядаючи справу, по-різному визначили природу договору, укладеного між перевізником та продавцем квитків. У даному випадку різна кваліфікація предмету договору визначає обсяг відповідальності однієї зі сторін договору за шкоду, завдану третій особі.
Окрім того, на жаль, жодна судова інстанція не навела достатньо переконливих аргументів на користь своєї правової позиції, тобто чому вона вважає дану угоду або договором комісії, або договором доручення. А також — чому споживач таки не має права на відшкодування шкоди за рахунок заявленого відповідача або навпаки.
Очевидно, що зміст та обсяг відповідальності двох або більше осіб перед третьою стороною за завдану їй кимось із них шкоду залежить від характеру відносин цих сторін. Тому, у першу чергу, потрібно визначити правовий статус сторін за типом правовідносин, що склалися між ними: чи мають між ними місце відносини представництва (договір доручення або договір комерційного представництва) або інші відносини доручення (договір комісії). Наступний крок — це перевірка можливості притягнути до відповідальності сторону, яка не може бути визнана стороною договору із третью особою, наприклад, у відносинах доручення.
Необхідно також обумовити, що у зв'язку із набранням чинності новими Цивільним та Господарським кодексами у цьому матеріалі додатково варто розглянути запропоновані цими кодексами правові формули для визначення змісту правовідносин сторін.
Так, згідно зі ст. 1000 ЦК 2003 р. право-чин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя. За договором доручення повірений зобов'язується вчинити від імені та за рахунок довірителя певні юридичні дії. Головна відмінність таких відносин від відносин за договором комісії полягає у тому, що відповідно до ст. 1011 ЦК за договором комісії комісіонер зобов'язується за дорученням комітента за плату вчинити один або кілька правочинів за рахунок комітента, але від свого імені.
Необхідно зазначити, що у ЦК УРСР 1963 р. також існувала названа відмінність. Важливою для даного випадку новелою Цивільного кодексу 2003 р. є відновлення інституту комерційного представництва (ст. 243). Відповідно до положень цієї статті комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності. Повноваження комерційного представника можуть бути підтверджені письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю.
Окрім того, якщо в положеннях закону про договори доручення та комісії завжди передбачалася можливість оплатності, то відповідно до умов комерційного представництва плата за таке представництво встановлюється обов'язково, внаслідок специфіки даних відносин. Адже комерційне представництво є видом підприємницької діяльності.
Про це йдеться у положеннях Господарського кодексу України, зокрема, ст. 295 ГК вказує, що комерційне посередництво (агентська діяльність) є підприємницькою діяльністю, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними гойподар-ської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.
Підставами виникнення агентських відносин (ст. 296 ГК) є: надання суб'єктом господарювання на підставі договору повноважень комерційному агентові на вчинення відповідних дій; схвалення суб'єктом господарювання, якого представляє комерційний агент, угоди, укладеної в інтересах цього суб'єкта агентом без повноваження на її укладення або з перевищенням наданого йому повноваження.
За агентським договором одна сторона (комерційний агент) зобов'язується надати послуги другій стороні (суб'єкту, якого представляє агент) в укладенні угод чи сприяти їх укладенню (надання фактичних послуг) від іменццього суб'єкта і за його рахунок. Агентський договір повинен визначати сферу, характер і порядок виконання комерційним агентом посередницьких послуг, права та обов'язки сторін, умови і розмір винагороди комерційному агентові, строк дії договору, санкції у разі порушення сторонами умов договору, інші необхідні умови, визначені сторонами (ст. 297 ГК).
Як бачимо, різницю між договором комерційного представництва та договором комісії визначити достатньо просто. І хоча на час укладення договору між сторонами, про які йдеться у даному матеріалі, та на час виникнення підстав відповідальності за його порушення, наведені положення не набрали чинності, зміст чинних на сьогодні положень закону щодо викладених фактичних обставин дозволяє дійти висновку, що між сторонами фактично було укладено договір комерційного представництва (агентську угоду) із відповідною оплатою послуг агента, названою в договорі "комісійними".
Якщо виходити із підстав відповідальності на час виникнення спірних правовідносин, можна запропонувати два способи її визначення. Перший: виходити із вимог спеціального законодавства, у даному випадку про захист прав споживачів, що діяло у відповідний період. Другий: розмежувати відповідальність залежно від вини сторони, яка вчинила дії, що порушили права третьої особи та волі, висловленої сторонами у договорі щодо відповідальності перед третіми особами.
Йдеться про те, що за агентською угодою (договором комерційного представництва) агент не є самостійним суб'єктом відповідальності перед третіми особами за порушення договірних зобов'язань з боку особи, яку він представляє, якщо він [агент] не виходив за межі наданих йому повноважень. Втім, безперечно, можуть існувати випадки, коли третя особа звертається до такого учасника правовідносин внаслідок деліктних зобов'язань останнього. Як відомо, форми і розміри позадоговірної відповідальності визначаються виключно законом, на відміну від-зобов'язань договірних.
У наведеній статті йдеться про шкоду, завдану внаслідок невиконання (неналежного виконання) договірних зобов'язань.
Отже, якими були і є вимоги спеціального законодавства, на підставі якого споживач звернувся за захистом свого порушеного права?
Зокрема, за ст. 15 Закону "Про захист прав споживачів" споживач, у разі порушення виконавцем умов договору про виконання робіт і надання послуг має право за своїм вибором вимагати: безоплатного усунення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі); відповідного зменшення ціни виконаної роботи (наданої послуги); безоплатного виготовлення іншої речі з такого ж матеріалу і такої ж якості чи повторного виконання роботи; відшкодування завданих йому збитків з усуненням недоліків виконаної роботи (наданої послуги) своїми силами чи із залученням третьої особи (ч. З ст. 15).
У постанові Пленуму Верховного Суду № 5 від 12.04.1996 р. "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів" додатково підкреслено, що Закон "Про захист прав споживачів" регулює відносини споживача з підприємством, установою, організацією чи громадянином-підприємцем, які виготовляють та продають товари, виконують роботи і надають послуги, незалежно від форм власності та організаційних форм підприємництва.
Відповідно до положень названої постанови Пленуму, оскільки Закон не визначає певних меж своєї дії, судам слід мати на увазі, що до відносин, які ним регулюються, належать зокрема ті, що виникають із договорів доручення, перевезення громадян та їх вантажу, комісії тощо. Відносини щодо захисту прав споживачів можуть виникати також з актів законодавства або з інших угод, які не суперечать Закону. Отже, звісно, навіть придбаваючи квитки у посередника, споживач не позбавлений права звернення із претензіями до надавача відповідної послуги.
При цьому, як зазначено у названій постанові, шкода, завдана споживачеві будь-якими діями третіх осіб, підлягає відшкодуванню на загальних підставах, а не на підставі Закону "Про захист прав споживачів".
Підсумовуючи наведене, потрібно звернути увагу, що учасник правовідносин, який укладає договори про перевезення шляхом продажу квитків (агент), є третьою особою у відносинах зі споживачем. Саме тому вимоги Закону "Про захист прав споживачів" на нього не можуть бути поширені.
Натомість особа, права якої порушені, за наявності загальних підстав може заявити до такої третьої особи позов щодо відшкодування позадоговірної шкоди. Так, ст. 440 ЦК УРСР 1963 р. передбачала, що позадоговірна шкода відшкодовується в усіх випадках її заподіяння майну особи, якщо не буде доведено відсутність вини заподіювана шкоди. Подібні умови позадоговірної відповідальності передбачено і у новому Цивільному кодексі (ст. 1166). Оскільки на особу, до якої заявлено позов про відшкодування шкоди, покладено обов'язок довести відсутність її вини, особливого значення набуває тлумачення відповідних умов договору між сторонами, зокрема, агентської угоди. Щоб довести відсутність своєї вини у порушенні контрагентом своїх договірних зобов'язань, агент з продажу квитків повинен продемонструвати свою непричетність до цих дій (бездіяльності), внаслідок того, що сторони договору (у даному випадку агентського) належним чином розподілили сферу відповідальності перед третіми особами.
"За умови відсутності злого умислу або винних дій з боку агента або його персоналу, перевізник цим договором погоджується звільняти агента, його посадових осіб, службовців, інший персонал від відповідальності та зобов'язань у зв'язку з будь-якою шкодою, витратами або втратами, завданими будь-якій особі або майну, що відносяться прямо або опосередковано до якого-небудь перевезення, оформленого агентом відвідно до угоди.
Агент повинен дотримуватися та виконувати усі вказівки та інструкції, надані йому перевізником щодо оформлення авіапереве-зень. Агент погоджується звільняти перевізника та його посадових осіб, службовців, інший персонал від відповідальності та зобов'язань у зв'язку з будь-якою шкодою, витратами або втратами, завданими будь-якій особі або майну, внаслідок порушення даного договору за умови відсутності умислу або винних дій з боку перевізника або його персоналу".
Як бачимо, з боку агента для звільнення його від відповідальності за завдану шкоду достатньо довести наступні обставини: наявність розподіленої відповідальності та точність у дотриманні умов договору.
Іншими словами, якщо квитки на авіапе-ревезення були реалізовані пасажирам до того часу, коли перевізник повідомив агента про необхідність припинення їх продажу у зв'язку із його банкрутством, вини агента перед третіми особами (пасажирами) немає. Проте вина агента перед третіми особами може полягати і у відсутності належного передбачення шкідливих наслідків своїх дій. Так, якщо банкрутство перевізника настало через місяць після продажу квитків, то на час продажу квитків агент, очевидно, знав про можливість такого розв'язання подій. І на цьому тлі продаж пасажирам зворотніх квитків із відкритою датою не можна вважати безвинними діями.
Довести відсутність вини агента і за даних обставин можна виключно шляхом тлумачення наведених умов договору.
Відповідно до ст. 637 ЦК України 2003 р. тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу.