Частиною другою ст. 1014 Цивільного кодексу України від 16.01.2003 p. № 435-IV (зі змінами та доповненнями, за текстом — Цивільний кодекс) передбачено, що якщо комісіонер вчинив правочин на умовах більш вигідних, ніж ті, що були визначені комітентом, додатково одержана вигода належить комітентові. Отже, йдеться про можливість на підставі ст. 6 Цивільного кодексу встановити у договорі протилежне — додатково одержану вигоду передати комісіонеру.
Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Однак водночас сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо зазначено про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Стаття 6 Цивільного кодексу є однією з новел, що концептуально змінює деякі принципи нашого законодавства. Передусім принципово змінюється співвідношення між імперативними (обов'язковими) і диспозитивними (такими, яких сторони можуть не дотримуватися під час укладання договору) нормами. Фактично це означає перетворення договору на одне з джерел цивільного права.
До прийняття нового Цивільного кодексу диспозитивними зазвичай вважалися лише ті правові норми, що включали формулювання на кшталт «якщо інше не встановлено договором», «якщо про інше не домовились сторони» тощо. Решта правових норм були імперативними, тобто такими, від яких сторони договору відступити не можуть. На сьогодні ст. 6 Цивільного кодексу встановлює зворотний принцип — лише ті правові норми є імперативними, які прямо вказують на це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. На думку академіка Н. Кузнецова, імперативність норми повинна прямо фіксуватися (тобто в законі має бути пряме застереження про те, що сторони не мають права відступити від установлених правил).
Якщо узагальнити праці з цього питання сучасних дослідників, то до імперативних (обов'язкових) можна віднести такі норми Цивільного кодексу:
Серед останніх досліджень щодо вищезазначеного питання на особливу увагу заслуговують висновки про те, що неприпустимість відступлень сторонами у договорі від актів цивільного законодавства може встановлюватися прямо, а може випливати із змісту відповідних правових норм. Подібне, зокрема, може мати місце й тоді, коли надається певний дозвіл за відсутності інших норм, які застосовуються до відповідних правовідносин, що означає заборону на інші дії. Або у нормативно-правовому акті прямо фіксується певне право особи і з нього випливає відповідний обов'язок іншого учасника.
Насамкінець наведемо думку, висвітлену в науково-практичному коментарі до Цивільного кодексу за загальною редакцією академіка Я. Шевченко.
Розглядаючи саме частину другу ст. 1014 Цивільного кодексу, автори коментаря дійшли висновку, що ця правова норма не може бути змінена домовленістю сторін і є обов'язковою для застосування незалежно від того, згадується така норма у договорі чи ні. Отже, у даному випадку йдеться про імперативну норму, що не може змінюватися відповідно до ст. б Цивільного кодексу.