Серед розмаїття відомих різним правовим системам світу класифікацій юридичних осіб (тобто організацій, наділених цивільною право-суб'єктністю), однією з найбільш поширених, напевне, є та, що базується на розмежуванні підприємницьких і нещцприємницьких (або комерційних і некомерційних) організацій. Пояснюється це тим, що як у приватному, так і у публічному праві, котре широко використовує цивільно-правову конструкцію юридичної особи з метою врегулювання публічно-правових відносин, врахування законодавцем заздалегідь визначених інтересами засновників (учасників) цілей створення та справжнього характеру поточної діяльності право-суб'єктної організації головним чином і визначає особливості її правового статусу як учасника правовідносин того чи іншого типу.
Зокрема, у цивільному праві саме залежно від двох указаних чинників конкретизується зміст законодавчих вимог щодо таких ключових елементів правового статусу юридичної, особи.
По-перше, обсягу правоздатності юридичних осіб певного виду. Насамперед ідеться про можливість та допустимі межі участі юридичної особи у підприємницькій діяльності.
По-друге, майнового забезпечення деліктоздатності юридичних осіб та особливостей режиму їх відповідальності за цивільні правопорушення. Передовсім у цьому контексті слід розглядати законоположення, що передбачають обов'язковість створення статутного капіталу (фонду) й наступне підтримання наперед визначеного обсягу майнових активів окремих категорій юридичних осіб, виключення вини зі складу умов цивільно-правової відповідальності за правопорушення у певних сферах діяльності, запровадження субсидіарної чи солідарної відповідальності за боргами організації-боржника з боку її учасників (засновників).
По-третє, поширення на юридичних осіб того чи іншого виду або організаційно-правової форми дії законодавства про неплатоспроможність. У розрізі цього питання актуальною залишається проблема допустимості застосування (як винятку з загального правила) процедур банкрутства не тільки до підприємницьких організацій, а й до окремих категорій непідприємницьких товариств і передбачених ЦК установ (фондів).
По-четверте, визначення суб'єктів та змісту речових прав на майно, закріплене за відповідною юридичною особою, а також вирішення питання про можливість наділення її учасників певними зобов'язальними правами вимоги щодо належного їй майна. У цьому аспекті увагу привертають особливості правового регулювання майнових відносин, що виникають при виході учасників з товариства, ліквідації юридичної особи, виплаті її учасникам дивідендів.
По-п'яте, установлення змісту та обсягу організаційно-управлінських прав учасників (засновників) юридичної особи. Першочергове значення тут має вибір потрібної моделі правового регулювання, здатної так чи інакше забезпечити безпосередню участь цих суб'єктів у формуванні волі даної організації. Тут, вдаючись до певного способу побудови визначальних елементів організацій-' ної єдності юридичної особи, законодавець кожного разу прагне досягнути, як правило, лише однієї з двох взаємовиключних цілей: а) або гарантувати поряд із загальною змістовною рівністю організаційно-управлінських прав також і додержання абсолютної рівності фактичного обсягу відповідних можливостей усіх учасників юридичної особи; б) або, через нормативне закріплення належних критеріїв, забезпечити відносну визначеність конкретного обсягу означених можливостей щодо кожного окремого учасника юридичної особи; в) крім того, подекуди закон допускає істотні відступи й від принципу формально-змістовної рівності управлінських прав учасників, встановлюючи натомість додаткові гарантії задоволення їх майнових інтересів. Найяскравішими прикладами цього може слугувати фактичне позбавлення вказаних прав як власників привілейованих акцій у акціонерних товариствах (частина 5 ст. 4 Закону "Про цінні папери і фондову біржу"), так і асоційованих членів у кооперативах (частина 2 ст. 15 Закону "Про кооперацію" говорить про "право дорадчого голосу" зазначених осіб).
В аспекті обговорення критеріїв поділу юридичних осіб на підприємницькі та непідприємницькі увага правознавців зазвичай тією чи іншою мірою фокусується на таких трьох моментах: 1) умовах правомірності (допустимості) здійснення підприємництва юридичними особами певного виду; 2) звичайних для цієї сфери суспільної діяльності та юридичних осіб певного виду цілях і масштабах здійснення господарських операцій; 3) ймовірних напрямах використання прибутку, отриманого внаслідок здійснення підприємницької (господарської) діяльності. Зазначені чинники було враховано у класифікації юридичних осіб приватного права, встановленій Цивільним кодексом України (мова про визначені статтями 83—86 ЦК критерії розмежування підприємницьких товариств з одного боку, непідприємницьких товариств і установ — з іншого). Однак слід зважати на те, що реальне відображення кожного з означених моментів у правовому статусі правосуб'єктної організації неможливе без адекватного регулювання всього комплексу майнових і організаційних відносин, що індивідуалізують юридичних осіб певного виду або організаційно-правової форми.
Закон мусить зважати на необхідність визначення належних передумов для ефективної реалізації саме того специфічного інтересу, котрий власне й спонукає засновників (учасників) юридичної особи взяти участь у її створенні та діяльності. Будучи визнаним законом, цей інтерес потребує забезпечення відповідними його суті правовими засобами. Наприклад, майновий інтерес засновників, який, безперечно, домінує при заснуванні підприємницького товариства або при вступі до нього, зазвичай віддзеркалюється у змісті та обсязі належних його учасникам суб'єктивних майнових прав, що випливають з факту участі в товаристві. Наявність такого роду майнових прав і кореспондуючих їм обов'язків товариства слугує найвагомішою підставою для порушення питання про запровадження певної форми взаємної відповідальності учасника і юридичної особи за боргами одне одного.
Загалом у сенсі майнових прав учасника юридичної особи можна вести мову про закріплення за ним або речових, або зобов'язальних прав на її майно. Майнова складова правового статусу юридичних осіб приватного права, що створюються згідно з положеннями Цивільного кодексу України, визначається визнанням їх єдиними повноправними власниками свого майна. Водночас спеціальними законами може бути передбачено функціонування юридичних осіб на базі обмеженого речового права на чуже майно. Така можливість щодо публічних юридичних осіб випливає з частини 3 ст. 81, а щодо приватних юридичних осіб — з частини 1 ст. 83 ЦК.
Наявність в учасника юридичної особи будь-яких прав на її майно (як речових, так і зобов'язальних прав вимоги) пов'язана, як правило, з можливостями: 1) одержувати (прямо чи побічно) матеріальні вигоди від її діяльності; 2) справляти вплив (інколи навіть вирішальний) на її волевиявлення як формально-юридично самостійного учасника цивільних відносин. У разі, коли закон передбачає реалізацію хоча б однієї з указаних можливостей, це може розглядатися як привід для постановки питання про справедливість несення учасниками юридичної особи певних негативних наслідків її діяльності — включно з тими, які настають у зв'язку з застосуванням до неї заходів цивільно-правової відповідальності. Адже логічно припустити, що на тих суб'єктів, котрі здатні визначати діяльність юридичної особи, та/або які одержують матеріальні вигоди від її діяльності, за певних обставин може бути покладено також і відповідні обтяження. Тобто фактичне нехтування майновою та організаційною самостійністю юридичної особи, якщо воно має на меті найповнішу реалізацію інтересів її учасників, слід ув'язувати з подібним абстрагуванням від зазначеного організаційно-майнового відокремлення також і в зворотному зв'язку — наприклад, при визначенні меж реалізації принципу самостійної відповідальності юридичної особи.
Можна передбачити два різновиди несприятливих для учасників товариства наслідків, спричинених застосуванням до нього заходів майнової відповідальності. По-перше, це зумовлена зверненням стягнення на майно товариства втрата можливостей: повернути раніше зроблені до його статутного капіталу (інших майнових фондів) внески; одержати при виході з товариства чи після його ліквідації пропорційні цим внескам частки майна юридичної особи; одержати очікувані дивіденди. По-друге, йдеться про несення учасником обмеженої чи необмеженої субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями тоюриства-боржника своїм власним майном.
У першому випадку слід говорити про несення ризику збитків товариства, а у другому — власне про відповідальність учасника юридичної особи за боргами іншого, формально відокремленого від нього і у майновому, і організаційному розумінні, суб'єкта права. Нарешті, третім варіантом перенесення у майнову сферу учасника юридичної особи негативних наслідків її діяльності є так звана додаткова відповідальність за її зобов'язаннями в межах невнесеної частини обов'язкового майнового внеску учасника. Але цей наслідок більш коректно було б кваліфікувати як таку форму примусового виконання в натурі майнового обов'язку учасника перед товариством, яка водночас виконує функцію додаткового забезпечення виконання вимог його кредиторів.
Що ж до непідприємницьких юридичних осіб приватного права (крім споживчих кооперативів, про які йтиметься пізніше), то для них однаково нетиповим є використання будь-яких варіантів правового регулювання, що передбачали б існування речових або зобов'язальних прав інших осіб на закріплене за цими юридичними особами майно. Такий стан речей виглядає природним, оскільки при створенні некомерційної організації її засновники прагнуть реалізувати насамперед певні немайнові інтереси. Для цього вони й визначають виразну гуманітарну мету діяльності новостворюваної юридичної особи та передають задля забезпечення її досягнемня частину свого майна. З огляду на вказане законодавство в абсолютній більшості випадків не допускає можливості розподілу між учасниками непідприєм-ницької організації майна, що залишилося після її ліквідації, так само як не допускає воно й виділення частки цього майна при виході з непідпри-ємницького товариства (тим паче з яким-небудь "приростом"). В силу цього зазвичай і не виникає підстав для покладання на його учасників (так само як і на засновників передбачених ЦК установ) будь-якої додаткової відповідальності за боргами зазначених юридичних осіб. Таким чином, правове значення надається відсутності вираженого у суб'єктивному майновому праві майнового інтересу учасника (засновника), що зумовлює недопустимість покладання на нього додаткових майнових обов'язків у вигляді несення субсидіарної відповідальності за зобов'язаннями юридичної особи, в якій він бере участь (яку він заснував).
Щоправда, поодинокі винятки з указаного правила трапляються. Вони свідчать про значну міру умовності зарахування конкретної організаційно-правової форми юридичних осіб до розряду непідприємницьких (ті ж таки споживчі кооперативи). У такого роду випадках, як правило, ідеться про організації, для яких господарювання, професійна участь у товарно-грошовому обороті є основним видом діяльності.
З іншого боку, щодо незначної частки питомо некомерційних організацій закон теж не виключає можливості одержання їхніми учасниками відповідної частки із залишку майна, що залишилося при ліквідації їх юридичної особи. Але таке рішення навряд чи є бездоганним з погляду моральності. Не можна вважати припустимим довільне вилучення чи таку ж довільну зміну призначення майна, первісно покликаного слугувати гуманітарній меті, оскільки це може принизити її значення і сприяти натомість утвердженню пріоритету суто матеріальних цінностей. З тих самих міркувань ні прямо, ні опосередковано зазначене майно не повинне використовуватися як засіб здобування матеріального зиску — у тому числі й через отримання майна нешдприємницької юридичної особи при виході з неї чи після її ліквідації (принаймні якщо йдеться про перевищення вартості належної учасникові частки над номінальною вартістю його вкладу).
Зважаючи на викладене, можна говорити про наявність у вітчизняному цивільному праві загального правила, згідно з яким закріплене за непідприємницькими юридичними особами приватного права майно належить їм на праві власності, а належні їхнім учасникам (засновникам) корпоративні (членські) права не передбачають виникнення яких-небудь прав на майно юридичних осіб цього виду. Отже, щодо зазначеної категорії юридичних осіб норми ЦК встановлюють режим абсолютної майнової відокремленості, не припускаючи надання їх учасникам ані речових, ані зобов'язальних прав на майно юридичних осіб. Прямим наслідком такого рівня майнової самостійності є відсутність підстав для запровадження будь-яких форм взаємної відповідальності непідприємницьких юридичних осіб та їхніх учасників.
Доволі усталеною є думка, що однією з головних функцій юридичної особи є обмеження майнових ризиків її засновників (учасників). Адже через створення формально відокремленої від них правосуб'єктної організації вони створюють водночас і самостійного суб'єкта відповідальності. Однак у певних випадках засновник навпаки може бути зацікавлений у недопущенні звернення стягнення на майно, що забезпечує функціонування створеної ним юридичної особи, аж до прийняття безпосередньо на себе тягаря несення відповідних майнових втрат.
Цивільно-правова відповідальність реалізується через виконання майнового обов'язку з відшкодування боржником майнової та моральної шкоди, надання іншої матеріальної компенсації відповідному кредиторові — договірному контрагенту або потерпілому внаслідок позадоговірного делікту. Зазначене пов'язане з можливістю звернення стягнення на майно, належне суб'єкту відповідальності на праві власності або господарського відання (останнє — з урахуванням норм Господарського кодексу України; далі — ГК). Щодо юридичних осіб приватного права цей постулат відображений у частиш 2 ст. 96 ЦК: юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном.
Проте вказане не виключає встановлення установчими документами або законом умов (випадків), за яких відповідальність за зобов'язаннями юридичної особи нестимуть її засновники або учасники (частина З ст. 96 ЦК). Як було показано під час попереднього викладу представленого матеріалу, можливість притягнення вказаних осіб до такого роду субсиді-арної відповідальності та конкретний обсяг останньої залежать, насамперед, від наявності і змісту належних засновнику або учаснику юридичної особи прав на її майно (речових або зобов'язальних), його права одержувати дивіденди або іншу матеріальну вигоду від її діяльності Додатковим фактором, що заслуговує на увагу, є обсяг управлінських прав учасника.
Зазначені чинники, хоча і мають виразне приватно-правове забарвлення, виявляються як щодо юридичних осіб приватного права, так і щодо публічних юридичних осіб. Більше того, стосовно останніх установлення відповідних режимів майна і субсидіарної відповідальності засновників (у даному випадку —держави та інших суб'єктів публічного права) ще й прямо детерміновано необхідністю забезпечення безперебійного виконання юридичною особою публічного права її основної — владної чи іншої винятково значущої для суспільства (в тому числі й сугубо господарської) — функції.
Прикладами такого взаємозв'язку суто публічно-правових і приватноправових елементів, що у сукупності визначають специфіку правового статусу відповідних юридичних осіб, слугують казенні підприємства і державні установи. Між тим, якщо майно закріплено за організацією не на праві власності чи близькому до нього за обсягом реальних правових можливостей праві господарського відання, а належить їй на значно більш обмеженому порівняно з цими правовими титулами праві оперативного управління, тоді на її засновника як реального власника справедливо буде покласти необмежену відповідальність за зобов'язаннями створеної ним юридичної особи-невласника. Щодо суб'єктів господарювання таку модель реалізовано, зокрема, у нормах про додаткову відповідальність засновників казенних підприємств (частина З ст. 76 ГК).
Що ж стосується суто некомерцій-них організацій, то випадки обмеженого майнового відокремлення цих суб'єктів права від юридичного власника їхнього майна виглядають ще більшою мірою винятковими, ніж у випадку зі згаданими у ГК господарськими організаціями. Причому у відповідному контексті також ідеться передусім про юридичні особи публічного права — якщо у сфері професійного господарювання до останніх належать казенні підприємства, то у царині державного управління такими слід вважати різноманітні державні та комунальні установи, котрі у Бюджетному кодексі України (пункт 6 ст. 2) охоплюються поняттям "бюджетна установа" (згідно з указаним кодексом це "орган, установа чи організація, визначена Конституцією України, а також установа чи організація, створена у встановленому порядку органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим чи органами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів. Бюджетні установи є неприбутковими").
Відповідно до частини 1 ст. 39 Закону "Про власність" майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління. Тому логічним продовженням цієї норми виглядає частина 3 тієї ж статті, яка встановлює, що за недостатності у державної установи коштів, необхідних для виконання її зобов'язань, відповідальність за її боргами несе власник (тобто держава Україна). Звідси випливає, що субсидіар-на відповідальність засновника за зобов'язаннями юридичної особи, на майно котрої він зберігає право власності, є основною характерною ознакою нешдприємницьких юридичних осіб публічного права. Іншими словами, відсутність реальної майнової відокремленості юридичної особи від ц засновника з необхідністю відбивається у такому елементі правового статусу обох цих суб'єктів права, яким є обов'язок засновника нести субсидіар-ну відповідальність за боргами створеної ним організашї-невласника. Що ж стосується непідприємницьких юридичних осіб приватного права, то тут подібна ситуація є радше винятком, оскільки чинний ЦК України не передбачив існування фінансованих власником установ (юридичних осіб, за якими майно закріплене на праві оперативного управління) як юридичних осіб приватного права. Останні в майновому плані залишаються відокремленими від своїх учасників, у зв'язку з чим немає підстав говорити про їх додаткову відповідальність.
З належністю засновнику юридичної особи речових прав на її майно пов'язано також два важливі й до кінця не розв'язані у законодавстві питання. Одне з них стосується можливості покладання на засновника обов'язку здійснювати фінансування (інше матеріальне забезпечення) орга-нізацп-невласника, примусового виконання такого обов'язку та застосування заходів цивільної відповідальності за його невиконання, а інше — допустимості висування таким засновником регресних вимог до створеної ним юридичної особи у зв'язку зі сплаченим за неї боргом (відшкодованою шкодою тощо).
Законодавство не дає певної відповіді на жодне з цих питань. Але враховуючи, що установчі документи юридичної особи є специфічною правовою формою вчинення правочинів, про застосування до засновника цивільно-правових санкцій (присудження до виконання в натурі або застосування заходів відповідальності) напевно можна говорити у разі, якщо його обов'язок з фінансування створеного ним суб'єкта права недвозначно визначений в установчому документі. Проте зазначена схема може бути реалізована лише у межах цивільно-правового регулювання, причому у разі допущення існування приватно-правових установ у традиційній для пострадянського правового простору формі юридичної особи, за якою майно закріплене на праві оперативного управління. Водночас, з огляду на частину 2 ст. 1 ЦК, у публічно-правових відносинах застосування заходів цивільно-правового захисту (до яких належить присудження до виконання в натурі та стягнення збитків) можливо винятково у разі закріплення такої можливості спеціальним законом.
Що ж стосується регресу, то його застосування, на мій погляд, у змальованій ситуації має бути виключено з огляду на саму природу відносин засновника, який є власником майна створеної ним юридичної особи, з цією організацією. Адже при визнанні правомірності висування такої регрес-ної вимоги по суті йшлося б про позов засновника до самого себе. До того ж щодо регресу відносно юридичної особи публічного права не може бути мови, враховуючи суто публічно-правовий характер відносин з приводу фінансування юридичної особи, призначеної виконувати владні функції держави, органів місцевого самоврядування чи інші особливо значимі для безпеки держави і життєдіяльності суспільства завдання.
Отже, нещдприємницькі юридичні особи можуть бути як приватними, так і публічними. До публічних юридичних осіб, що за самою своєю суттю є нещдприємницькими, належать органи державної влади та місцевого самоврядування, котрим згідно з частиною 3 ст. 52 Господарського кодексу України заборонено здійснювати будь-яку господарську діяльність. Однак ці органи, очевидно, вправі таки у передбачених законодавством випадках, діючи по суті від імені держави або територіальних громад, надавати приватним особам такі платні послуги, які мають переважно адміністративно-правову природу, оскільки надаються у зв'язку з реалізацією закріпленої за їх виконавцем компетенції.
Незважаючи на особливості законодавчої термінології, навряд чи є коректним віднесення до негцдприєм-ницьких юридичних осіб тих організацій зі статусом (наразі доволі неформальним) юридичних осіб публічного права, що спеціально створені для провадження господарської діяльності будь-якого.роду. Зокрема, з погляду цивільного права не можна вважати питомо некомерційними організаціями казенні підприємства, хоча ГК і відносить їх до суб'єктів некомерційної господарської діяльності
Принаймні у регулюванні цивільних відносин, які є відносинами юридично рівних осіб, мета одержання прибутку поступається своїм значенням харареру (а іноді — щодо професійних підприємців — і звичайно передбачуваним масштабам) діяльності особи. Саме цей чинник визначає, наприклад, справедливість виключення вини з умов відповідальності за порушення підприємцем сплатного договору про надання послуг (частина 1 ст. 906 ЦК), а також за шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт, послуг (ст. 1209 ЦК), та шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки (частина 5 ст. 1187 ЦК). Так само Господарський кодекс не розмежовує суб'єктів комерційного і некомерщй-ного господарювання, встановлюючи для всіх учасників господарських відносин правило про відповідальність незалежно від вини за порушення господарського зобов'язання (друге речення частини 2 ст. 218 ГК).
Слід зважати, що лише завдяки врахуванню (поряд з іншими обставинами, серед яких зазвичай неабияку роль відіграє платний чи безоплатний характер договору, але ніяк не прагнення до отримання прибутку) особливостей відповідної діяльності та зумовлених нею критеріїв розумності й добросовісності учасників певних правовідносин можна забезпечити адекватний захист контрагентів та потерпілих від деліктів, вчинених, приміром, у зв'язку з систематичним продажем товарів, наданням послуг, виконанням робіт. Враховуючи це викликають заперечення спроби віднести до некомерційних організацій не тільки казенні підприємства, а й споживчі кооперативи.
Суто немайновий (як правило) характер інтересів учасників непідпри-ємницької юридичної особи приватного права викликає доцільність установлення-такого порядку, коли у разі ліквідації останньої її майно не ділиться між учасниками, а передається організаціям того ж профілю діяльності, або, як виняток, до бюджету (звичайно, бажано зі збереженням цільового використання відповідного майна). Враховуючи викладене можна говорити про особливо сталу, а подекуди й "безповоротну", визначеність мети питомо некомерційної організації, якій (меті) і має слугувати майно цієї юридичної особи. Найбільш яскраво і послідовно означене цільове спрямування проявляється у правовому статусі передбачених чинним ЦК установ (якими нині можуть вважатися хіба що фонди) - через встановлення у ст. 103 ЦК низки особливих гарантій, які, серед іншого, покликані запобігти довільному використанню її майнових активів та зміні напрямів її діяльності (суд, змінюючи мету установи, повинен враховувати наміри засновника та дбати про те, щоб вигоди від використання майна установи передавалися тим дестинаторам, яким ці вигоди призначалися за наміром засновника).
У підприємницьких товариствах домінанта майнового інтересу визначає закріплення за їх учасниками такого обсягу управлінських (організаційно-правових) повноважень, який безпосередньо кореспондує обсягу належних їм майнових прав. У свою чергу, це спричинює істотні відмінності у фактичному обсязі можливостей учасників підприємницького товариства впливати на його діяльність і рішення, що приймаються органами управління цієї юридичної особи.
Якщо ж цілі юридичної особи знаходяться винятково або переважно у площині сприяння реалізації немайнових інтересів її учасників або інших осіб, тоді ув'язка особистих немайнових прав учасників з розміром їх майнових внесків, а рівно надання на цій підставі будь-кому з них наперед більшого обсягу орга-нізаційно-управлінських прав було б вочевидь несправедливим. Зазначене визначає основний принцип визначення обсягу організаційно-управ-лінських повноважень учасника не-підприємницької юридичної особи, який зазвичай формулюється так: "одна особа — один голос".
Викладений матеріал дає підстави для висновку про різнорідність непід-приємницьких юридичних осіб, можливість зарахування до їх складу як окремих форм юридичних осіб приватного права, так і переважної більшості публічних юридичних осіб. При цьому недоцільно відносити до непід-приємницьких організацій будь-які юридичні особи, спеціально створені для здійснення господарської діяльності, а також організації, діяльність або результат діяльності яких становить майновий інтерес для їх засновників (учасників).